Скажи, хто твій друг і я скажу, хто ти.
З народної мудрості.
 
Бізнес та демократія. Усі рівні сучасного світового бізнесу декларують свою прихильність до демократії. Усі ті громадські діячі та парламентарії, котрі презентують демократію як суспільний ідеал, приховують, що вона є лише політичною фундацією для фінансово-економічних потоків. При цьому неявно привноситься у свідомість людей думка, що продуктивна суспільно-економічна діяльність і політично сформовані фінансово-економічні потоки є одним і тим же. Саме задля останнього й використовується поняття «демократія» як ефективний ресурс експлуатації мільйонів громадян країни (мільярдів жителів планети) «елітною» меншістю. Особливо «яскраво» те робиться у сучасній Україні. Якщо у радянські часи мільйонам працівників платили мізерні гроші, несумісні з гідним рівнем життя, то віднині можуть взагалі виганяти без оплати і щомісяця набирати нових жертв для ошукування. Усі про це знають, але «нічого не можна вдіяти, бо рівень правових знань рядових українців дуже низький?!»
— А рівень знань парламентаріїв та державних «слуг народу», тобто організаторів суспільства, так званої української еліти який? Невже так само недолугий?
Під час професійної та громадської діяльності випадає часто спілкуватись з розумними людьми різних рівнів. І не тільки з формату телевізійного монологу від «еліти» суспільства, а й через живий ланцюжок запитань та відповідей. У таких випадках часто постає думка: «Чому така розумна і фінансово успішна людина так звужує своє мислення?» А будь-яке запитання має здатність, якщо й не одразу, але обов’язково приносити відповідь. Треба лише бути уважним до інформації услід акцентованій проблемі.
Ядро завжди ховають. Так-от, інформація із розряду прихованої правди ТАКА. Нині більшість фінансово успішних людей в Україні активно цікавляться одним питанням: «Хто саме стане президентом країни та прем’єр-міністром?»
— Чому так вузько?
— Тому що їхні думки про збереження власних статків лінійно зав’язані на особистість «лідера», тобто опрацьовуються у площині, дуже далекій від задекларованої демократичної суспільно-політичної платформи. Ці люди мислять у координатах системи простих «важелів»: ось моє «Я», а ось «Я» більш впливове, від котрого все «МОЄ» й залежить. Назвемо цю групу «власники».
Водночас з’явилась досить значна, але поки що менша кількість як фінансово успішних, так і соціально значимих за своїм інтелектом українців, для котрих більш вагомим є питання: «Які суспільно-політичні системні порядки ми вибираємо: нові — суб’єктно незалежні чи старі — ієрархічно залежні?» Ці люди своїх співгромадян сприймають як суб’єктів партнерської взаємодії у суб’єктно незалежних правилах суспільно-економічної діяльності. Назвемо цю групу «генератори».
Зрозуміло, що у «власників» принципово інше, ніж у «генераторів» суспільно-політичне бачення: є «еліта» і є «Я», а всі інші — це об’єкти реалізації «державно-демократичних» планів, у котрі «органічно» вмонтовано мій бізнес. Звісно, що на такому лінійно-залежному сприйнятті й тримається впевненість як політичної «еліти», так і «бізнес-власників», що ВОНИ і є ДЕРЖАВА.
От тільки світовий глобально-системний бізнес вже давно не такий. Він не переймається тим, хто стане президентом чи прем’єр-міністром. Глобальному бізнесу важливо мати не власність, а рухому системно-політичну підтримку експансії глобальних структур ПАРТНЕРСТВА між продуктивними суспільно-економічними СУБ’ЄКТАМИ. Саме з таких генеративних позицій конструюють світ не лише політики глобального рівня, а й звичайні закордонні колеги, з якими доводиться спілкуватись. Якщо у нас громада залежить від того, наприклад, яких вчителів наберуть до роботи персонально директор школи чи завідувач райво, то ТАМ сама громада створює умови, щоб незалежно від примх начальства на роботу з її дітьми конкурували найкращі педагоги. Для цього розробляються схеми нарахування балів для претендентів, а чиновникам лише довіряється підтримувати таку систему працездатною та відкритою до контролю з боку громади. Прикладів подібних механізмів резонансних людському потягу до партнерства замість набридливого менторства можна навести багато. Принципово подібні до них порядки не так вже й складно втілити і у наш соціум, якщо не зважати на їхню непопулярність для нашої «еліти», котра щораз намагається подати їх як непопулярні для всього народу, а не лише для неї самої.
Все приховане колись стає явним. Кожен, хто володіє німецькою, отримує велику користь, постійно відкриваючи сайт німецького інституту «Штіфтунг Варентест» (http://www. test. de/themen/haus-garten/), з якого «громадяни світу отримують вичерпну інформацію про товари і послуги. За 45 років існування інститут довів свій високий професіоналізм, об’єктивність і неупередженість. Саме цим пояснюється підвищений інтерес до результатів тестування популярних товарів, який виявляють і споживачі, і виробники: усього одна колонка в таблиці «Штіфтунг Варентеста» здатна зменшити або збільшити продажі товару на 40—50 відсотків!» Дослідження цього інституту сягають навіть такої сфери, як «дотримання стандартів охорони праці, справедлива оплата праці, ... утилізація відходів виробництва, управління водними ресурсами та захист флори і фауни у промислових регіонах» (http://www. dt. ua/3000/3450/66228/).
Багато з нас може сказати собі: «За звичайної, без хвальби самооцінки я здатен бути значно ефективнішим законодавцем, ніж більшість теперішніх депутатів Верховної Ради: за рівнем власної системності та глибини мислення щодо суспільно-економічних порядків». Актуальна проблема кадрового потенціалу українського парламенту у тім, що грамотним та соціально вагомим експертам-практикам, науковцям не цікаво обслуговувати групи «власників», а суспільно-громадська «питома вага» «генераторів» поки що не перейшла від стану потенційності до реального політичного впливу.
Це історично звична річ, бо завжди тяжко запускаються еволюційно інертні механізми, особливо ті з них, котрі акумулюють у собі значні кошти: Франсуа Міттерану попри безмежного авторитету потрібно було багато спроб, щоб висилити з Лувру Міністерство фінансів. Вдалося тільки перед самим відходом у вічність: для чиновників рішення було непопулярним, але не для народу Франції. Саме з цього приводу французи цікавий архітектурний проект нового входу до експозицій Лувру називають «пірамідою Міттерана».
Втім, є сфери, котрі ніколи не мали великих грошей — освіта, наприклад. Тут спротив старого інноваційним потенціям може бути слабшим. Ось візьмімо поєднання пострадянської ієрархічної структури управлінь (відділів) освіти на місцях з інноваційно-технологічною місією МОН: анахронізм вражаючий. Особливо це помітно на тлі оперативної роботи педагогів з документами МОН, Академії педнаук, Кабміну та секретаріату президента завдяки їхнім офіційним сайтам із кволим дублюванням цих документів та ще й у режимі «зіпсованого телефону» на місцях. Навіть у назві ми зберігаємо бувший хитрий компартійний трюк утримувати всіх у «вуздечці» під назвою «Стій на місці — йди сюди»: за справи школи відповідає директор, а керують школами «управління освіти». Цього у природі бути не може: посередник завжди за щоб не взявся, зробить «не так». Зате є кому і з ким «гратися у пінг-понг» — перекидати відповідальність одне одному.
Нове як відмова від старого. У нашій новітній історії визріває інший за природою політичний конструкт — партнерська мережа із Конференції директорів ЗНЗ України — МОН України та УЦО (Український Центр оцінювання) — департаменти освіти на місцях без дублювання функцій та вільного трактування «правил» освітньої діяльності. Саме введення департаментів (чи назвіть як хочете) дасть змогу однозначно вилучити поняття «дистанційного управління» з усіх рівнів на користь контролю за законністю прямо відповідальної діяльності (закон один для всіх) та забезпеченню матеріально-правових умов роботи освітян. Питання ж якості освітньої діяльності та розвиток закладів зосередиться у руках таких директорів, котрі були б здатні задовольнити рівень запиту громади, виразником якого має стати освітянська громадська Рада населеного пункту (див. матеріали про освітні округи Івана Осадчого). І не через вчительські оцінки треба відслідковувати якість навчального процесу — на те є Український центр оцінювання: місія вчителя — навчати, а не оцінювати. Так само не через бюрократичну призму оцінювати діяльність вчителів — на те є громада як споживач освітніх послуг, відповідальність за організацію яких покладена у тому числі й на місцевих чиновників.
Аналогічно прийшов час МОН України разом з парламентом прозоро та однозначно виписати процедури загальнодержавної освітньої системи: для початку позбутися «моделі лебідь, рак та щука» у питанні мінімально необхідної кількості навчальних днів — з одного боку — і навчальних годин — з другого. А ще однозначно визначитись зі структурою навчального тижня школярів країни. А у цьому контексті спромогтися хоча б розпочинати навчання з початком тижня та закінчувати останнім днем тижня, бо все планування та оплата праці побудовані за принципом навчальних тижнів. Прийшов час повикидати на смітник історії посткомуністичні показово-політичні святкові прив’язки, відділивши зерна від полови: робочий день не є святом, а святковий день не є роботою. Не «святковими» грамотами треба замилювати відсутність справжньої мотивації працівників, а суспільно-політичним конструюванням гідного тому життєвого простору працівників: від зарплати до щоденної морально-культурної атмосфери. Наступний крок, якого чекає освітянська громада від МОН — це чітке визначення того чи зміна бажання випускника школи поступати до ВНЗ у переддень ЗНО (відмова від раніше заявленої участі у зовнішньому незалежному оцінюванні) однозначно позбавляє його можливості пройти ДПА (державну підсумкову атестацію) на базі свого ЗНЗ і отримати атестат про середню загальну освіту. Можна продовжити лінію думки методом «ТОЩО», але зупинимось у надії, що аттрактори існують і у політиці: інертні системи у стані біфуркації здатні вмить змінюватися навіть під дією мізерних квантових порцій зовнішнього впливу.
Партнерство — людяність — конвергенція. Відштовхуючись від людяності як «тіста» політичної платформи, такі само механізми оздоровлення економічних відносин можна втілити і відносно використання загальнонаціональних природних надр та усіх інших ресурсів. Було б бажання зрозуміти, що політика ПАРТНЕРСТВА реально продуктивних СУБ’ЄКТІВ є історичною перспективою, бо опирається на таку цінність, як ЛЮДЯНІСТЬ з особистісно-орієнтованими суспільними технологіями. Було б бажання зрозуміти, що концепція людяності у політиці є непопулярною для осіб та структур з експлуататорськими сподіваннями у взаємодії із соціумом, але це ж далеко не весь соціум. Як не буває більшої чи меншої половин, так і одна більшість країни чи планети не може експлуатувати іншу більшість. Втім, так звані демократичні преса та телебачення з усіх сил намагаються це приховувати. Хоча вже на рівні лексикону «ріжки стирчать»: за кордоном як діти, так і дорослі щороку мають одне — les vacances (канікули). У нас же канікули залишилися лише у дітей, а у дорослих — відпустка, бо їх вже привчили не до перерви у діяльності, а до «подарунка» у вигляді свободи від неї. Тут різниця принципова, бо з політико-економічних позицій «формулу» експлуатації неможливо поєднати знаком рівності з «формулою» діяльності. Це тільки з поверхових позицій вони видаються одним і тим самим.
Теперішня демократія як каналізація фінансово-економічних потоків їх настільки перетворила на віртуальні, що терміни від однієї кризи до іншої скорочуються з вражаючою швидкістю. Мало того, ми дійшли до стану, коли в економічній кризі не має нічого по-справжньому економічного, кризу формує не зміна змісту суспільно-продуктивної сфери, а фінансово-віртуальний «бізнес» (див. http://www. іnfox. ru/authorіty/state/2009/02/19/nauka_o_krіzіse. phtml). Неявна, поки що історично прихована, правда життя у тім, що глобальний розвиток людяності передбачає зовсім інші, більш природні для homosapіence постдемократичні перспективи, ніж фукуямівський «кінець історії» як тотальне охоплення демократією всієї планети (див. http://www.dt. ua/3000/3100/38134/) .
Однією з побічних ознак постдемократичних суспільних очікувань є небажання розумних та системно мислячих людей працювати на «власників». Усереднений особистісний рівень депутатів нашої теперішньої Верховної Ради є тому свідченням. Загальнонаціональним українським політико-інноваційним проектом може стати поєднання потенційних можливостей «генераторів» з формуванням політичної хвилі постдемократичних очікувань втомленого від псевдодемократії суспільства: постдемократії не досягнемо, але ієрархічно-архаїчного авторитаризму гарантовано позбавимося (закон природи: не буває механізмів зі 100-відсотковим к. к. д.).
— Як же таке можливо у вкрай немонолітній Україні?
— Непросто уявити, але це можливо завдяки експансії політики людяності, бо її підтримають мільйони.
Саме людяність малу-помалу цементуючи полікультурні суспільства, здатна вивести й Україну із суспільної нестабільності, котра постійно відтворюється під впливом ефекту «порубіжної культури-цивілізації» з її принципово різними «цивілізаційними мотиваціями» (див. матеріал Сергія Дацюка та Костянтина Матвієнка «В чому суть українства» — http://www. pravda.com. ua/news/2009/5/20/95049. htm.). Утвердження нової цивілізаційної мотивації мільйонів українців поза необхідності прямолінійного вибору між вже історично існуючими (західноєвропейська, східно-північноросійська, мусульманська тощо) можна здійснити на основі новітніх тенденцій світового співтовариства до суспільної конвергенції (див. http://abc. іnformbureau. com/html/eііaadaaіoess. html). Про те, ЩО і КОМУ здатне принести поцінування людяності — у наступному матеріалі.
 
Херсон.