Угору по ескалатору, що рухається вниз

До перших, других і третіх належать, зокрема, Мін’юст, МВС і Генпрокуратура. Не пам’ятаю достойної реакції на журналістські дослідження з правової тематики, за яку хотілося б подякувати. А якщо відповіді й друкувалися, то неодмінно з коментарями. Або без них, щоб «дурь каждого видна была».

Цікава деталь: часом органи не помічають критичної статті на газетну сторінку, а буває, їх за живе чіпляє кілька фраз.

Скажімо, бурю в склянці води спричинив абзац у статті «За стіною беззаконня» («Голос України» за 15.07.09). Йшлося в ньому про те, що в Одеській області «менти» затримали невинного хлопця, вибили з нього «щиросердне зізнання» в убивстві, а згодом вимушені були звільнити з-під арешту, бо «труп» з’явився вдома. Прокуратура після публікації з ніг валилася, шукаючи жертву міліцейського свавілля, просила автора навести на слід, бо подібного факту... не знала. Така обізнаність «насмішила» до сліз рідних хлопця, що став інвалідом за гратами.

Чи притягнуть до відповідальності звіроподібних в погонах, про яких у численних публікаціях і листах розповідали і розповідають мої колеги і правозахисники?

Про це, сподіваюсь, парламентське видання повідомить «око государеве». Воно ж поінформує про вжиті заходи щодо інших фігурантів статті «За стіною беззаконня», зокрема тих, хто влаштував «маски-шоу» у Вінницькій виправній колонії. За інформацією авторитетного джерела, бійці спецпідрозділу шукали мобільні телефони (і не тільки) у засуджених. Знайшли, вилучили (не розповідатиму, якою ціною).

Не мені оцінювати їхні дії, вони лише виконували наказ. Однак прикро за хлопців у шапочках із прорізами для очей. Їм би, сильним і натренованим, міць своїх біцепсів демонструвати у відкритому двобої з яструбами-бандитами, а не безпорадними птахами у клітці. Вони гріхами своїми скалічили своє життя, тому кийки і наручники навряд чи сприятимуть їхньому перевихованню.

А є серед них і хворі, за яких має піклуватися держава. Але вона нині теж немічна, її обов’язок значною мірою перекладено на батьків і рідних тих, хто завинив перед суспільством. Вони передають синам, можливо, останнє: на ремонт камер, кімнат побачень; передають харчі та ліки. Чи вчасно і в повному обсязі доходять вони до адресата? Про це теж, гадаю, поінформує Генпрокуратура на прикладі тієї ж Вінницької установи, що стала притчею во язицех і де, схоже, слабкий контроль за благодійними «внесками» спричинив заміну начальства після публікації в «Голосі України».

Шкутильгає той контроль, вважаю, і в Мін’юсті. Надто за роботою виконавчої служби. «Голос України» час від часу порушує болючу проблему виконавської дисципліни держслужбовцями. А отримуємо рідкі запізнілі відписки.

Зазвичай чиновник переповідає зміст опублікованого і жодним словом не згадує про відповідальність безвідповідальних.

Після чотирьох нагадувань ми так і не дізналися, чому одинока матір із Трускавця з 1990 року не отримувала аліменти на доньку. Утім, для міністерства, мабуть, це теж таємниця, бо підлеглі в Ужгороді, ігноруючи рішення двох судів, не бачать за лісом дерева — дитини. А саме для захисту її прав та інтересів, вибачте за нагадування, найняв платник податків мін’юстівських бюрократів.

Нам би частіше говорити їм, завдяки кому їдять хліб з маслом. Вимагати поваги до себе. Згоден, часто це схоже на людину, яка піднімається ескалатором, що рухається вниз. Але ж під лежачий камінь вода не тече.

На ту людину схожий Ярослав Ткачівський, журналіст, талановитий поет. Свого часу я писав про нелегку долю жертви чиновницького свавілля, про те, як його сім’ю виживали зі світу, ліквідувавши створену ним газету «Тижневик Галичини». До цього паскудства, як і до кримінального переслідування, доклали брудні руки і колеги із «Галичини». У них нічого не вийшло — Ярослав, поклавши на плаху здоров’я, відстояв своє добре ім’я, вигравши всі судові процеси.

Зокрема, він домігся постанови суду, який визнав неправомірним та відмінив розпорядження міського голови (2001 року) про скасування державної реєстрації редакції газети «Тижневик Галичини».

Вердикт прийнято у квітні 2004-го, залишено без змін апеляційним судом (за апеляцією невгамовних опонентів із «Галичини») у жовтні 2007-го. Але не виконано й досі. Ткачівський протягом першого кварталу 2009-го надіслав три заяви міському голові Івано-Франківська з проханням... виконати постанову суду. Тобто відновити реєстрацію редакції газети «Тижневик Галичини». Відповідь від юридичної служби виконкому надійшла лише після четвертого травневого запиту.

«Голос України» теж насмілився потурбувати Віктора Анушкевичуса. І отримав аналогічне роз’яснення (друкуємо із скороченням).

«Ткачівський Ярослав Васильович звертався до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради двічі (чотири рази. — Ред.) з приводу відновлення державної реєстрації «Тижневика Галичини».

За результатами розгляду порушених питань... в терміни, передбачені чинним законодавством України, були надані обґрунтовані та вмотивовані відповіді (одна, 17.06.09. — Ред.).

Виконавчому комітету відомо про рішення судів по справі за позовом Ткачівського до міського голови, третя особа без самостійних вимог — редакція газети «Галичина» про визнання неправомірними дій та розпорядження міського голови Івано-Франківська.

Між тим повідомляємо, що Івано-Франківським міським судом прийнято рішення по даній справі, згідно якого визнано неправомірними та скасовано розпорядження міського голови від 20. 12.2001 року за № 736-р «Про скасування державної реєстрації редакції газети «Тижневик Галичини», а відтак міський голова не вправі приймати будь-яких розпоряджень щодо скасування даного розпорядження, оскільки воно скасовано рішенням суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій України» судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України.

Щодо порушених Вами питань стосовно дій керівництва редакції газети «Галичина» відносно газети «Тижневик Галичини» та її головного редактора Ткачівського Я. В. та щодо питань, порушених у статтях Івана Ілляша, які стосуються ситуації в м. Івано-Франківську, вважаємо некоректним надавати оцінки та коментарі щодо вказаних осіб.

Андрій Лис, керуючий справами міськвиконкому».

Якщо ти, читачу, щось зрозумів — радий за тебе. Ткачівський нічого не уторопав з цієї відповіді і зараз не уявляє, хто і як має виконати рішення суду. До речі, виконавча служба теж, очевидно, не знає, як «зобов’язати міського голову Івано-Франківська вчинити необхідні дії щодо відновлення реєстрації газети «Галичина» (так зазначено у повторному виконавчому листі, підписаному суддею Л. Островським 6.07.2009 р.).

Чи не свідомо зроблена помилка судом, небезпідставно запитує Ткачівський.

Отримали ми, між іншим, і відповідь із облдержадміністрації, підписану першим заступником голови Ю. Бодоряком.

«На ваші листи щодо матеріалів І. Ілляша «Кожний крок — це перемога» та «Кожна стіна — це двері», в яких йдеться про газету «Тижневик Галичини» та журналістську долю її головного редактора, повідомляємо наступне.

На жаль, редакція газети «Галичина», яка була співзасновником «Тижневика Галичини», свого часу не дала принципової оцінки ситуації, що відбувалась в колективі газети «Тижневик Галичини» і не змогла зберегти це видання та його творчий колектив.

Причиною конфлікту було і поширення здебільшого безпідставних, ґрунтованих на недостовірних фактах оціночних суджень, які допускались з боку колишнього керівництва газети «Галичина», що завдало неправомірної шкоди репутації як самому виданню, так і його керівнику... Тому й довелось редактору тижневика Я. Ткачівському відстоювати свою честь та гідність в судових інстанціях...

Принагідно повідомляємо, що трудовим колективом редакції газети «Тижневик Галичини», як суб’єктом діяльності друкованих ЗМІ, було подано документи на загальнодержавну реєстрацію. Однак після перереєстрації її випуск, на жаль, відновлено не було.

Облдержадміністрація всіляко сприяє роботі редакційних колективів та допомагає вирішувати їхні проблеми. Втім, вважаємо, що й журналісти зобов’язані дотримуватись редакційної політики своїх друкованих видань...».

Я можу лише подякувати за цю коротку, але змістовну і об’єктивну оцінку ситуації.

Працівникам міськвиконкому, погодьтеся, є в кого вчитися. Не тільки готувати змістовні і принципові відповіді, а й контролювати виконання обіцянок, даних нашому читачеві і редакції. Маю на увазі запевнення керівництва міста за законом розібратися із самостроєм, який не дає життя сусідам на вулиці Гуцульській. Порушник, м’яко кажучи, з висоти орла дивиться на попередження слуг народу знести незаконно побудований гараж.

Певне знає, що можновладці, як і правоохоронці, не завжди охороняють права та інтереси громадян. А безкарність породжує нові порушення...