Ігнорований ресурс

Нещодавно мені на очі потрапили такі слова: «Нині доля цивілізації не може визначатися ні наймудрішими урядами, ні міжнародними організаціями, ані талановитими вченими доти, доки їх висновки і дії не будуть підтримані широкими верствами населення — по-сучасному освіченими, наділеними постнекласичним синергетичним світоглядом, здатними створити нове самоорганізовуване середовище. Все це вимагає якісної перебудови системи набуття знань, створення справді синергетичної освіти на всіх рівнях освітньо-виховної системи».

Нині ця робота у вищих навчальних закладах вже започаткована. Але в реаліях українського суспільства ми й досі відчуваємо панування стереотипів мислення «лінійного», адміністративного, лідерського. Це привносить у практику державного управління, в систему соціального діалогу, в розвиток такого важливого елементу соціального діалогу та розбудови громадянського демократичного суспільства, як сторона роботодавців, прагнення встановлювати однозначні динамічні закони, яким би підпорядковувались явища реальної дійсності.

На ці роздуми мене навернуло перше засідання робочої групи з розробки проекту Міждержавної цільової програми інноваційного співробітництва держав — учасниць СНД на період до 2020 року, що відбулося в Києві 29—31 липня. Очільником робочої групи представники країн СНД обрали заступника міністра економіки України Валерія Мунтіяна, його заступниками — представників Російської Федерації та Молдови.

Але весь час мене не полишало відчуття дежа-вю, що саме відсутність синергетичних підходів стримує успішну реалізацію різноманітних програм інноваційного розвитку, Комплексної програми розвитку малого підприємництва, будь-яких інших загальнодержавних, міжнаціональних програм і локальних галузевих розробок. Велику роботу здійснюють науковці, представники державної влади, політики, та ця діяльність не знаходить відгуку в середовищі, для якого вона здійснюється. Якщо йдеться про економічні інноваційні програми, розроблені на міжнародному рівні, то саме сторона роботодавців і є базисом, покликаним реалізовувати їх і в Україні, і в інших країнах.

То чому вже на етапі створення робочої групи з розробки програми на стадії проекту в цій справі не беруть участі представники українського бізнесу — принаймні як громадські спостерігачі?!

Чому Міністерство економіки не оприлюднює перед бізнес-спільнотою проекти програм або завдання щодо їх опрацювання?! Чому нарешті Мінекономіки, як один з учасників урядової сторони в соціальному діалозі, не інформує офіційно своїх соціальних партнерів — суб’єктів сторони роботодавців, які є підписантами Генеральної угоди на 2008—2009 роки?! Адже саме національні об’єднання зможуть як мінімум залучити до їх втілення роботодавців! Це вкрай важливо насамперед для малого та середнього бізнесу. Адже останній не має жодної підтримки щодо інтегрування у світову економіку, хоча Україна вже понад рік перебуває у Світовій організації торгівлі.

Здавалось би, ключову роль в якнайширшому залученні бізнес-спільноти до цього процесу міг би відіграти нещодавно створений Федерацією роботодавців України, Конфедерацією роботодавців України та Всеукраїнською асоціацією роботодавців Спільний представницький орган (СПО) сторони роботодавців, синергетично поєднавши свій потенціал з ресурсом інших громадських бізнес-інституцій, наприклад, з членами Національного клубу лідерів громадських об’єднань підприємців. Проте виникає великий сумнів у такій реальності, виходячи з того, що домовленості між ФРУ, КРУ і ВАР нав’язують стороні роботодавців безальтернативність, власне, авторитарних перспектив, в основу яких покладено стереотипи лінійного мислення в інтересах певної бізнесово-корпоративної чи політично-корпоративної спільнот.

Попри те, що перелічені національні об’єднання організацій роботодавців є теж інститутами громадянського суспільства, своїми амбіціями вони створюють засади, що примушують інших представників сторони роботодавців реалізовувати свої статутні положення виключно через делегування відповідних повноважень учасникам Спільного представницького органу. Останнє є прямим порушенням ч.4 ст.36 Конституції України, яка проголошує: «Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій».

Виходячи навіть з цих міркувань, можна передбачати, що реалізація глобальних проектів, подібних до Міждержавної цільової програми інноваційного співробітництва держав — учасниць СНД на період до 2020 року, неможлива без зміни філософії функціонування та розвитку сторони роботодавців, без синергетичного поєднання інтелекту, можливостей та інтересів усіх суб’єктів цього ринку за умови дотримання їх конституційних прав і свобод.