Двоповерховий цвинтар

Подільський «пер-ляшез» у Панівцях уже багато років не дає спокою мешканцям цього села. Копаючи могилу для нового покійника, гробокопачі натрапляють на кості й черепи не таких уже й давніх пращурів. Один із останніх прахів, який потривожили, як з’ясувалося, належить дівчинці, котра померла в роки голодомору, розповідає сільчанин Іван Рихліцький. Її родина ще жива. Як то було рідним убієнної страшним голодом спостерігати цю картину?

Приміське село сьогодні вже практично не має вільної землі, — каже сільський голова Анатолій Костюк. — Усе роздано, розпайовано, якщо хати поруч, то не буде належної санітарної зони. Вирішити проблему намагалися, звертаючись до районної, обласної рад. Сподівалися, що вже ці органи звернуться вище. Ті ділянки, які пропонували для нового кладовища, не підходять. Одна, біля старого цвинтаря, постійно підтоплюється, адже грунт тут вибрали, коли будували залізничний насип. Тепер тут і могилу не викопаєш, усюди камінь. Хто ж навезе сюди стільки землі, щоб підняти рівень до висоти нинішнього місця поховань? Ще інша ділянка страждає від зсувів. Панівці мають гористий рельєф, не так просто добиратися всюди. Як прокладали газ, мало хто вірив, що осилимо наші гори. Маємо газ, водопровід, нарікання хіба на дорогу до села і на цей цвинтар. А на нього ми возимо покійників і з далекого п’ятого кутка. Люди просять розширити за рахунок лісу. Вони його самі ж і садили.

Анісії Головачевській минуло 99 літ. Почувається ще бадьоро, при добрій пам’яті, не раз переповідає те, що бачила на власні очі за своє довге життя. Як прийшли більшовики в село, то підірвали замок пана Старжинського, а там у підземеллях було стільки меду! Загуслі бурштинові солодощі діти ще довго збирали на руїні, обдмухуючи їх від попелу та грунту. Батько організовував колгосп, а Нюсі доручав коні поганяти, «лєнту тягти», то вона й ходила з мотузкою, аби нарізали рівні межі. Рано вийшла заміж. У голод, сама опухла, добиралася до колгоспної брами, стукала з останніх сил: дайте хоч щось поїсти. Не собі просила — дітям. Мала їх троє. Чоловік загинув на Другій світовій.

Одразу по війні пішла до міста, на базарі потрапила в стрілянину, дістала поранення. «Три доби куля була в голові, каже бабця, я її й досі зберігаю». Анісію знали в селі, як кращого косаря. Вона ще й чоловіків навчала, завжди попереду них ішла. Ще позаторік косила, а тепер уже не в змозі. Оце на двох паличках добралася до кооперації, та й зустріла сільського голову. Нелегке життя, не раз стояла в смерті на краю. Та де ви бачили такого, хто хоче прощатися з білим світом? Може, й Анісії Бог пошле дожити до ста?! Бабцю теж хвилює, де покладуть її тіло на вічний спочинок. Пережила власних двох синів, мешкає з дочкою. Колю невістка на міському цвинтарі поховала, а Льоня тут, у селі. Хотіла б лежати недалеко від сина. Та як житиме довше, на старому цвинтарі може місця не вистачити. «Он учора поховали мою ровесницю Надю Капущак, я провела її в останню путь, бачила: для нових могил місця немає. Хіба хто собі відвів два метри коло родини раніше».

Приналежність до громади з такими давніми витоками вочевидь не дає панівчанам заплющити очі на історію з цвинтарем і почуватися на ньому «європейцями». Тож у різні інстанції ідуть і йдуть прохання допомогти у вирішенні проблеми. Один із активістів, що її порушує, — Іван Рихліцький, який у 2007 році був депутатом сільради. На місцевому рівні питання не можна розв’язати, адже землю, яка потрібна для розширення цвинтаря, можна відібрати лише у природного заповідника «Панівецька дача», що входить до Національного — «Подільські Товтри».

Сільській громаді слід зібрати всі погодження на рівні району й області, лише після цього питання може бути винесене на розгляд Верховної Ради України. «Колишній народний депутат Сергій Тимчук, який після роботи в парламенті працював головою районної адміністрації, вирішив піти назустріч людям, прийняв розпорядження 27 лютого 2002 року про відведення земельної ділянки, яку просили селяни, — розповідає сільський голова. — 2007 року ми добилися розгляду на сесії районної ради. Її погодження від 17 травня 2007 році більш ніж через рік — 23.05. 2008 року — опротестував прокурор району»...

Пояснює голова ради Іван Романчук: «Ми протест прокурора відхилили. Далі розглядали питання в області, звідти звернулися до Кабміну, але Кабмін відмовив. Удаватися до якихось самовільних дій ми не можемо, бо будемо відповідати перед законом. Там є ділянка, і дорога до неї є скраю села. Нехай погоджуються відвести під нове кладовище».

Сільський голова Анатолій Костюк продемонстрував копії висновків, які підготували фахівці різних служб. Зокрема, Дністровська регіональна державна інспекція екології та природних ресурсів своє «добро» дала. Втім, жодного рішення обласної ради до сільради так і не надійшло», — каже Анатолій Костюк. Дивує те, що районна рада не залучила до розгляду цього питання безпосереднього господаря Панівецької дачі — дирекцію Національного парку. «У нас немає жодного офіційного звернення з цього приводу», — запевнив директор Олег Янковський.

«Уперше чую про пропозицію з одного боку ліс вирубати, з другого досадити, — додає завідувачка наукового відділу Олександра Кучинська. — Треба ще дивитися, що за ділянка за лісом. Якщо вона степова, з цінними рослинами, її засаджувати не можна».

«Якщо буде самозахват, ліс почнуть рубати самовільно, — коментує начальник районного підрозділу Держкомзему Олексій Пшетаковський, — може з’явитися кримінальна справа».

«У 2007 році на місце виїздив тодішній начальник відділу земельних ресурсів Ярослав К., він запевнив, що РДА контролює ситуацію, питання буде вирішено, — згадує Іван Рихліцький. — Ще нам пропонували стадіон, та село відмовилося. Бо й стадіон громаді потрібен. Після того землевпорядники колики позабивали таки в лісі, згодом їх десь не стало. На цьому все заглохло. Якщо не можете — так і скажіть. Коли був у місті Роман Зварич, ми пішли до нього на прийом. Нашу заяву Зварич передав в Генпрокуратуру, її «спустили» на низ. І знов усе заглохло. За 10 років можна вже було б і вирішити. Якщо ми, селяни, чогось у тій процедурі не розуміємо, то хай би підказали й допомогли, а замість цього нас штовхають на гріх: не по своїй волі відкопуємо могили...»

Іншим гріхом, кажуть їм, було б нищити заповідний ліс.

На знімку: сільський голова Анатолій Костюк каже Анісії Головачевській: «Живіть до ста, ми вас вітати прийдемо з ювілеєм».