Такого розкішного букету троянд, який батько Віктор подарував синові Івану на випускний вечір, не отримав жоден з цьогорічних випускників школи села Кривошиї Хмільницького району на Вінниччині. «Син ще тільки сходив зі сцени з атестатом, а він уже поспішив йому назустріч, — каже мати випускника. — Ніхто ще нікому й квіточки не вручив, а мій хлопчик уже тішився від радості, був такий гарний, як ті троянди. Батько його дуже любив. Притулив свою голову до синової голівки. І це в усіх на очах. У селі так не виказують своїх почуттів, раніше чоловік теж так не робив, а тут... Я дивилася на них збоку, і в самої аж сльози підступили. Боже, як гарно!
«Мамо! У нас хата горить!» — син став на поріг актового залу, де веселилися випускники, обернувся і побіг. Він біжить попереду, здалеку бачу його світлий костюм, а я намагаюся теж спішити чимдуж. На подвір’ї багато людей. Вогонь видно на всю вулицю. Чую кричать: «Подавай воду! Заливай!» Хтось вхопив мене за руку: «Дайте лопату!» Я до хліва, вертаюся на подвір’я, а в садку лежить мій Віктор мертвий...»
«Мене аж колотило, поки зробила доповідь»
Пані Любі, матері випускника Івана, доручили виступити від імені батьків під час вручення атестатів. «Ні технікумів, ні інститутів я не кінчала, — каже жінка. — Тому для мене це було непросто. Але я сама склала ту доповідь. Та поки прочитала її, то мене аж колотило від хвилювання. Спочатку подякувала вчителям, потім дітям, батькам... Казали, що добре вийшло. Ваня після того подарував мені квіточку. Ми з жінками накрили на столи. Вже всі сіли, дивлюся, а мого Віктора нема. Він у той день був такий радісний. До всіх усміхався. Дуже сином пишався. Ваня працьовитий, старанний, і він за це його найбільше любив. Вийшла в коридор, а Віктор стоїть біля учительської. Каже, я директора чекаю. Там ще стояли вчителі. То я пішла знов у зал».
Мати випускника в той вечір ще довго перебувала у полоні, як вона каже, своєї доповіді. Вкотре аналізувала в пам’яті сказане, думала, чи всім подякувала, що можна було краще придумати... Їй навіть уві сні не могло привидітися те, що чекало на неї попереду. Жодних підстав не було для цього. Віктор веселився, здається, навіть більше від усіх. Був тверезий. Жартував. «У нас така традиція, — каже пані Люба. — Один танець на випускному батьки танцюють зі своїми дітьми. Батько — з донькою, мати — з сином. От ми з Ванею танцюємо, а тут Віктор підходить і каже: «Мамусь, а дай-но я з сином потанцюю». А всі, хто почув: «Ха-ха-ха!» Я відійшла, а він з Ванею поплив у вальсі. В одній руці той великий букет троянд...»
«Срібне весілля у нас мало бути 28 липня»
Вдруге пані Люба звернула увагу на відсутність чоловіка, коли всі піднялися, як то кажуть, після першого столу. Думала, може, десь Віктор вийшов на вулицю погомоніти з такими, як сам. Але на подвір’ї школи його не було. Не бачила вона його й під деревами, де стояв інший гурт батьків. Було всіх добре видно, бо ще не впав вечір. «Повернеться, де дінеться? — подумала пані Люба. — Може, десь на радощах ще комусь вихваляє сина...»
Віктор у той час уже йшов додому. Не йшов — спішив. Про це стало відомо пізніше із розмов з односельцями. У центрі села зустрів одну з односельчанок, яка привітала його з випускником, при цьому натякнула на могорич. При цих словах, згадує жінка, лице Віктора налилося злістю. Він тільки й вимовив у відповідь: «Будете ви бачити мій могорич!..» Сказав — і рвучко пішов далі.
Не обминув чоловік сільського магазину. Але нічого не купував. Продавщиця каже, тільки зайшов, окинув поглядом вітрину й вилетів на вулицю. Не сказав при цьому ні слова, ні півслова.
Віктору було 47 років. Постійної роботи не мав. Раніше працював і трактористом, і зварником, виконував у господарстві інші роботи. Недавно старший син забирав його з собою у селище Вишневе під Києвом. Там разом працювали на будівництві. Здебільшого Віктор допомагав дружині. Вона — соціальний працівник, доглядає в селі старих самотніх людей. Подружжя у парі вже майже 25 років. «28 липня у нас мало бути срібне весілля, — каже пані Люба. — Я його жартома запитувала, що ти мені таке придумаєш у подарунок, бо це ж подумати страшно — вже 25 років», а він відповідає: «Щось придумаємо».
«Якби не приїжджі, від хати залишився б один підмурок»
Любі було тільки 17 років, коли вийшла заміж. Вона саме закінчувала школу, коли Віктор повернувся з армії. Був на п’ять років старший від неї. «Так з-за парти і забрав мене в ЗАГС, —каже жінка. — Всенько було за цей час — і добре, й зле. Але не гірше, як у людей. Якщо й сварилися, то ненадовго. Скоро мирилися. А вже як хлопці попідростали, то ще дружніше стало в домі». Старший поїхав із села, а менший, Ваня, що не день, то все більше дивував батьків умінням виконувати будь-яку домашню роботу. «Він і коника догляне, — каже мати, — коня купили за наполяганням Вані. Вміє і мурувати, і тесати, дуже старанний, не спить до обіду, як дехто. Буває, зірветься вдосвіта — і в ліс по гриби. Якби в ставку була тільки одна рибина, то Ваня все одно спіймав би її. Такий він. Хоче йти на будівельника вчитися. А коли це сталася біда, то якось каже: «Мамо, не журися, я тебе одну не залишу, нікуди я від тебе не поїду». Мені приємно це чути, але хотілося б, щоб дитина мала якусь спеціальність. Як вже я не вивчилася, нехай би син зробив це».
Під час розмови з вдовою Ваня разом із будівельниками перекривав дах. «До того, як хлопці зійшлися на роботу, Ваня встав раненько і все підготував, що треба, — продовжує пані Люба. — І це не відійде від них, поки не заб’ють останнього цвяха».
Дах згорів ущент. На горищі зберігали сіно, тому вогонь розгорівся дуже швидко. «Щастя, що вдалося так само швидко загасити полум’я, — продовжує співрозмовниця. — Це сталося в суботу. Якраз у село поз’їжджалися діти до батьків. На нашій вулиці залишилися тільки пенсіонери. Вони б нічим не допомогли. Від хати залишився б один підмурок. А так було багато молодих. Вони всі збіглися. На подвір’ї стояли дві діжки з водою. Поки приїхала пожежна машина, вогонь збили».
Одна із сусідок, яка гасила вогонь, забігла в садок. Дивиться, а там стоїть Віктор. Вона до нього на весь голос: «Хата горить, а ти чого стоїш і дивишся?» Торкнулася рукою, а він так і звалився з гіляки. Тільки тоді жінка зрозуміла, що чоловік накинув на шию петлю.
Загадка на всі часи
Відбудувати будинок після пожежі вдові допомогли родичі та односельці. Люди зібрали трохи грошей. Чоловіки підставили плече в роботі. «Дай, Боже, усім їм здоров’я, — каже пані Люба. — Я б сама нічого не змогла зробити. Грошей у нас нема. Бо тільки недавно закінчили робити ремонт у хаті. А тут такі витрати. На труну — дай, у морг — заплати, а листок шиферу нині 44 гривні...
— Смерть нашого земляка — це загадка на всі часи, — каже сільський голова Кривошиїв Володимир Бойко. — Я ж особисто спілкувався з Віктором у той день і вечір. Він, як завжди, був веселий, усміхнений, видно було, як гордиться сином. Хто ж міг подумати, що таке станеться? Приїжджали з правоохоронних органів. Проводили опитування людей. Але ніхто з односельчан так і не помітив нічого підозрілого в поведінці нині уже покійного чоловіка. Незрозуміло тільки, чому він раптом став сердитим і залишив торжество. Думаю, навряд чи комусь вдасться дізнатися про причину зміни настрою людини. Хочу подякувати односельцям, які підтримали вдову в скрутну хвилину, а їй самій і синам покійного висловити співчуття з приводу такої загадкової смерті.
Хмільницький район
Вінницької області.

Фото з архіву «Голосу України».

Коментар фахівця

— Вчинок чоловіка, про якого йдеться в матеріалі, не можна пояснити з точки зору логіки, — вважає керівник Вінницького обласного спеціалізованого центру кризових станів Ярослава Михалюк. — Мова йде про гострий психічний розлад. Стрес або тяжка душевна травма могли підштовхнути його до такого жахливого кроку. Можливо, в людини було психічне захворювання і, врешті-решт, дало про себе знати у такий спосіб. Камінь на серці зазвичай намагаються приховати. Особливо бояться про це говорити чоловіки.

Моя порада — звертати увагу на кожну складну ситуацію, в якій опиняється людина. З власного лікарського досвіду знаю: якщо хтось задумує суїцид, готується до цього дуже ретельно. Під час психічних розладів у хворого іноді бувають слухові галюцинації. Ніби йому хтось підказує, як саме діяти. Все це можна з’ясувати під час уважного спілкування. Психічно хворі без допомоги оточуючих ніколи не скажуть про те, що вони задумали робити. Як висловився один з героїв Булгакова, голова — справа темна. Дуже жаль, що стався такий трагічний випадок. Він ще раз нагадує кожному з нас про те, що маємо бути уважнішими одне до одного.