Брат зустрів рідного брата через 68 років. Таке життєве диво сталося із жителем міста Рівного В’ячеславом Овчаренком та Юрієм Очеретьком (це прізвище дали йому в інтернаті) з Донецької області, шляхи котрих розійшлися під час війни.
— Тоді мені було чотири роки, — розповідає В’ячеслав Васильович Овчаренко. — Багато чого відтоді стерлося з пам’яті, але й досі пам’ятаю, як ми з мамою тікали від німців. Спочатку добралися до станції, потім сіли у вагон і кудись поїхали. Як раптом — бомбардування. Мама почала кричати, щоб ми, діти, стрибали з поїзда.
— Багато людей тоді не врятувалися, а нам таки пощастило, — веде далі рівнянин. — Це було на території Вінницької області, звідкіля (із села Калинівка) ми родом. А потім мама повела мене та сестричку Валю на Кіровоградщину до родичів. На Рівненщині опинилися у повоєнний час, рятуючись від голоду. Опісля часто згадувалися ті надзвичай трудні часи. Втім, наша матір була не вельми охочою до таких спогадів. Її щоразу щось пригнічувало, навіть доводило до сліз. Тепер я знаю причину. Знаю таємницю, яку мама все життя приховувала. Водночас сповна розумію її, рідненьку, — вона ніяк не могла простити собі, що тоді, у 1941-му, загубила сина. Я ж ось так і прожив сімдесят два роки, зовсім не підозрюючи, що маю старшого брата.
А тим часом Юрій Очеретько із міста Харцизьк Донецької області не втрачав надії знайти рідних та близьких, хоча їхні сліди й загубилися у часі. Останньою надією для колишнього шахтаря стала пошукова служба «Жди меня», куди він звернувся із запитом.
— Чесно кажучи, перша відповідь із пошукової служби мене не дуже втішила, — зізнається Юрій Васильович Очеретько, — бо з’ясувалося, що в Україні є 35 тисяч Овчаренків. До того ж у Калинівській сільраді жодної (цінної для пошуку) інформації про батьків знайти не вдалося. Єдине, на що натрапили в архіві, — це моя точна дата народження (8 лютого 1935 року). Отож мені на початок війни було 6 років, і відтоді я, ніби крізь сон, пам’ятаю, що маму звали Танею, батька — Василем, сестру — Валентиною, а брата — Славіком. Ніби сон, мене часто також тривожив мамин голос: «Юро, стрибай! Юро, стрибай!». Але я тоді, під час «бомбьожки» поїзда, не стрибнув. Глянув у віконце — і злякався. Поїзд набирав швидкість... А у вагоні — вже нікого із пасажирів. Не знаю, скільки я наодинці проїхав. Зрештою, таки наважився на стрибок.
А далі шлях шестилітнього Юрка проліг по селах, хуторах у пошуках хліба і прихистку. Згодом потрапив у ватагу бродячих хлопчаків, яких було багато у війну. Вже після війни потрапив до інтернату, де й став Очеретьком, бо, згадуючи власне прізвище, переплутав у ньому літери.
За свій вік декілька разів пробував розшукати рідних. Писав у різні пошукові служби, архіви, в газети, на телебачення, але щоразу отримував відповідь, яка починалася двома словами «На жаль...». І ось нарешті радість — таки знайшовся брат. Дізнавшись про нього, летів до Рівного як на крилах. Не знаю навіть, з чим порівняти відчуття отої трепетної зустрічі. Це справжнє людське щастя. Прикро тільки, що заради того, щоб зустріти рідного брата, довелося чекати ціле життя.
Брати уже побували в гостях один у одного, відвідали разом цвинтар, де покояться батьки. А найближчим часом Юрій Васильович, як сам зазначає, планує виправити своє прізвище Очеретько на батьківське — Овчаренко.
Євген ЦИМБАЛЮК,Олександра ЮРКОВА.
Рівне.
На знімках: Юрій Очеретько пригадує події 1941-го, які розлучили його із сім’єю; зустріч братів, до якої вони йшли довгі 68 років.
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.
