Так склалась його доля — він покинув рідну Тернопільщину і приїхав на Донбас. Чужий край, чужа мова... Але людина — таке створіння, що до всього пристосовується, звикає. Пристосувався до нового життя і Богдан Пастух, тим більше, що поруч була любляча дружина, двоє діток, робота, котра давала насолоду. Він почав викладати українську мову у школі невеличкого шахтарського селища. До чужинця придивлялися не лише сусіди, а й певні органи, бо не схожий був прибулець на місцевих чоловіків. Не пив самогонку, не курив, не кидався на дружину з кулаками, говорив українською і був такий розумний і начитаний, що дехто у спілкуванні з ним боявся навіть рота розкрити. Але Богдан виявився не з тих, хто своєю поведінкою міг образити людину. Навпаки, намагався поділитися з іншими своїми знаннями. Молодий учитель любив Грушевського, Шевченка і намагався, щоб їх пізнали, оцінили і полюбили тут, в Донбасі. Сам того не помічаючи, Богдан Пастух почав формувати у людей національну свідомість і культуру. Зрозуміло, що за ним почали наглядати.
Як розповідає сьогодні його донька, Ольга Рихальська, у Богдана Васильовича була книжкова шафа з вмонтованою стінкою, де він тримав літературу, через яку міг постраждати. А першим рядком стояли твори авторів, рекомендованих радянській людині. Син тоді вчився в інституті і часто водив додому тих, хто цікавився справжньою українською літературою. Тоді схованку відчиняли. Певно, хтось таки доніс органам, що Богдан Пастух дає почитати молоді заборонену літературу, бо до їхньої хати завітали представники компетентних органів і переглянули всю домашню бібліотеку. На щастя, схованки не знайшли.
Та головна заслуга Пастуха в тому, що він, можна сказати, відкрив Луганщині Бориса Грінченка. Значну частину свого життя Богдан Васильович присвятив дослідженню творчості цієї унікальної людини. Роками працював в архівах і відкопав такі матеріали, які раніше не були відомі широкому загалу. На основі цих даних вийшла його книга «Борис Грінченко — безкомпромісний лицар національної ідеї». Саме Пастух ініціював створення в селі Олексіївці, де працював автор 4-томного «Словника української мови», музею і пам’ятника Грінченка. Як згадують рідні, свого часу Богдан Васильович наважився прийти в обком партії до секретаря з ідеології і поставити перед ним питання про те, чому Борис Грінченко досі не шанований на Луганщині, хоч слава про нього обійшла світ. Чиновник не приховував здивування: «Грінченко? А хто це такий? Ми про нього не чули. Він справді відомий?» І тоді настала черга здивуванню Пастуха: «Ви не знаєте автора «Словника української мови»?»
Обком Богдану Васильовичу довелося відвідати ще раз. Але вже з іншого приводу. Його примусили вступити до Компартії. Він пройшов війну, фронт — усе витримав, але те, що довелося вислухати від партійних босів, здавалося йому найбільш принизливим і злим. А все-таки музей Бориса Грінченка у Олексіївці, дякуючи підтримці громадськості, був створений.
Сьогодні до нього протоптали стежку послідовники і шанувальники Грінченка не лише з України, а й з інших країн.
Торік Богдана Васильовича не стало. Йому було 84 роки. Дуже хотів жити, здійснити творчі плани. Лишилася чудова бібліотека — понад 20 тис. примірників. Тільки книг про Шевченка Пастух зібрав до тисячі. Досліджуючи творчість Грінченка, Сосюри, інших письменників, Богдан Васильович спілкувався з багатьма людьми, відвідував місця, пов’язані з авторами, яких знав і шанував.
— Коли мені було 10 років, тато повіз мене на могилу Тараса Шевченка, — пригадує Ольга Богданівна. — В нього вже були хворі ноги, і я його переконувала не підніматися до пам’ятника, бо йому буде важко. А він сказав: «Доню, я на колінах поповзу, а піду до Тараса». В останні роки у нього дуже погіршився зір, мені доводилось йому читати і записувати його думки. Набралося дуже багато неопрацьованого матеріалу про Грінченка, він хотів доповнити і перевидати свою книжку «Борис Грінченко — безкомпромісний лицар...». Батькові зробили операцію на очах і була надія, що хоча б частково зір відновиться. Але через 10 днів він помер...
Після нього залишився великий архів, який треба опрацювати. І бібліотеку, і архів він заповів старшому онуку Тарасові. Діти та онуки Пастуха пішли його стежкою. Донька Ольга та онука Олена викладають українську мову та літературу у Врубівській школі, якій батько і дідусь віддав 42 роки життя. Онуки Тарас і Богдан викладають українську мову у Львівському університеті.
Бібліотека Пастуха унікальна, тут багато раритетних видань, з авторськими посвятами. Як це було завжди, бібліотека досі працює, хоч її господаря вже немає. У рідній Богдану Васильовичу школі влаштовують тематичні книжкові виставки, які складають книги з бібліотеки Пастуха. Іншого такого повного джерела літератури у Лутугинському районі немає.
Колись Богдан Васильович зауважив: «Все-таки, наперекір усім злигодням національне відродження на Луганщині проходить під ореолом імені Бориса Грінченка». І висловив надію, що цей процес буде поглиблюватись у світлі творчості великого працелюба і світоча української національної ідеї. Добре, що у Богдана Пастуха є багато послідовників.
Луганськ.
