А ми тую славу — піднімемо?

Прапор СРСР під час урочистого відкриття ігор ніс теж українець — важкоатлет Яків Куценко, на рахунку якого вже було 10 світових рекордів. Але спортивне щастя на Олімпіаді посміхнулось іншому. Першим українським спортсменом, який здобув титул олімпійського чемпіона, 22 липня 1952 року став Віктор Чукарін. Його перемога стала не лише тріумфом спорту, а й людського духу. Впродовж довгих десятиріч таємницею за «сімома замками» було те, що абсолютний чемпіон Олімпійських ігор 1952 і 1956 років із спортивної гімнастики майже всю війну провів... у німецькому полоні.

У червні 1941 року маріуполець Віктор Чукарін добровольцем пішов на фронт. У бою під Городищем на Черкащині двадцятирічний воїн-артилерист, батарея якого до останнього вела вогонь по наступаючому ворогу, потрапив у полон. Визволення прийшло аж у березні 1945 року, коли військовополонених, серед яких був Віктор Чукарін, загнали на баржу і вивезли в море. В’язні вже встигли попрощатися з життям, але, на їх щастя, наспіли англійці, які завадили фашистам розправитись із беззахисними людьми.

Заняття фізкультурою і спортом дали можливість доведеному до стану напівживого скелета колишньому в’язню повернутися до нормального життя, а в 1948 році, вже у 27-річному віці, виграти першу золоту медаль у вправах на брусах чемпіонату СРСР, ще через рік — стати абсолютним чемпіоном країни.

Втім, коли у величезній і вщент переповненій залі фінського «Мессухалі» глядачі овацією вітали переможний виступ гімнаста, ніхто з них навіть не здогадувався, якою була справжня ціна досягнення видатного українського спортсмена, котрий дощенту розгромив іменитих іноземних суперників, яким ніколи не доводилось міняти затишок спортзалів на життя за колючим дротом...

Удома Віктора Чукаріна, який повернувся із чотирма золотими і двома срібними олімпійськими медалями, зустрічали як героя. А в Держкомспорті СРСР навіть «виявили турботу», поцікавившись, коли влаштовувати прощальні урочистості, адже вік спортсмена був вочевидь критичним для великого спорту.

На Олімпіаді в Мельбурні, куди 35-річного В. Чукаріна все-таки вирішили відправити, ніхто вже не вважав його фаворитом. А він, всупереч усьому, знову став абсолютним чемпіоном Олімпійських ігор, підтвердивши звання великого гімнаста сучасності.

От лише чи багатьом із тих молодих українців, які сьогодні напам’ять знають імена зірок НБА, НХЛ і «Формули-1», хоч щось говорить ім’я Віктора Чукаріна? Втім, їх вини у цьому немає, бо історія українського спорту, на якій можна і потрібно виховувати національну гідність і патріотизм, прищеплювати традиції здорового способу життя і вчити волі до перемоги, опинилась у ролі пасербиці не сьогодні і навіть не вчора...

Ще один українець — чемпіон Олімпійських ігор в Гельсінкі — повторив скорботну дорогу Віктора Чукаріна. Уродженець Запоріжжя Яків Пункін до свого двадцятиріччя став чемпіоном України з греко-римської боротьби і... в’язнем німецького концтабору для військовополонених. У боях під Мінськом його важко контузило, а госпіталь, до якого потрапив Яків Пункін, так і не встигли евакуювати.

Втім, йому все ж пощастило дожити до переможного 1945 року, на початку якого він зумів нарешті втекти з неволі. Коли Якова Пункіна підібрали радянські танкісти, 24-річний хлопець, який на вигляд швидше нагадував страшенно худого підлітка, важив... 32 кілограми. Лікарі поставили діагноз: гостра необоротна дистрофія, і навіть фронтові медсестри, здавалося б, уже звиклі на війні до всього, плакали, коли годували його з ложечки.

А він, наперекір усім смертям, вижив і навіть ще встиг повоювати, сповна віддавши «долг Родине», демобілізувавшись лише через три роки після закінчення війни. Якою була ця служба в армії-переможниці, де так званий «піхотний пайок № 2» поступався калорійністю «ситному» раціону ГУЛАГа, тема окрема.

Однак випробування, що могли зламати навіть дуже сильну духом людину, лише загартували характер Пункіна, про якого дворазовий чемпіон світу, Олімпійський чемпіон 1960 року Іван Богдан (теж, до речі, українець) згодом скаже: «У Яші нервової системи взагалі не було. Він і без неї усіх товк». Найімовірніше, хвилювання і страхи спортивних змагань «непереможному Пункіну», якого заслужено вважають генієм класичної боротьби, справді, здавалися дрібницею порівняно з тим, що йому довелося зазнати в житті.

Тих, кому пощастило бачити виступи цього борця, вражала невідповідність далеко не богатирської статури Якова Пункіна мускулястим тілам його суперників у напівлегкій ваговій категорії. Що, до речі, стало підставою для народження легенди про нібито геніального за рівнем майстерності, але фізично слабкого спортсмена. Втім, «слабак» Пункін мав не лише перші розряди із стаєрського бігу, акробатики і баскетболу, а й міг «крутити» без перерви по два десятки «сонць» на турніку, для чого потрібна не лише чудова координація рухів, а й прекрасна фізична форма. Стосовно ж «чистих» перемог над іменитими суперниками на Олімпіаді в Гельсінкі, для яких українцю найчастіше вистачало менше хвилини, то, як писали тодішні фінські газети, «усі ми бачили, як лягали на лопатки його суперники, а от як він «умовляв» їх це робити, ми не встигали роздивитись... Яків Пункін — найшвидший борець Олімпіади!»

Трохи більше пощастило українським спортсменам, світова слава яких не давала жодних підстав для їх «замовчування» на рідній землі. Серед них — Володимир Куц, ім’я якого відоме всім любителям спорту, а ось на сторінках тритомного «Українського радянського енциклопедичного словника», виданого вже за часів перебудови, місця для нього так і не знайшлося.

Уродженець Сумщини Володимир Куц 1943 року пішов добровольцем до Червоної Армії, і залишається лише дивуватись, як мало чого навченому молодому солдату пощастило вціліти у вогненному пеклі Курської дуги.

Лише у 25-річному віці колишній фронтовик серйозно почне займатись спортом. Та, незважаючи на це, олімпійський дебют Володимира на іграх 1956 року в Мельбурні воістину став тріумфальним. Варто нагадати, що англієць Гордон Пірі, якому наш бігун до того кілька разів поступався перемогою на міжнародних змаганнях, обрав тактику, котра завжди приносила йому успіх: на дистанції в 10 тисяч метрів бігти за спиною лідера, а незадовго до фінішу обігнати вимотаного суперника. Відтак, на величезний подив глядачів, Володимир Куц навіть кілька разів зупинявся на біговій доріжці, прагнучи пропустити Пірі вперед, але... безрезультатно. І тоді розпочалось те, чого спортивний світ ніколи ще не бачив. Куц почав робити затяжні швидкісні ривки, які настільки знесилили англійського спортсмена, що він зміг фінішувати... лише восьмим, під скандування ста тисяч глядачів, які стоячи вітали нового Олімпійського чемпіона — Володимира Куца. До відома тих, хто щиро вважає, ніби досягнення українських спортсменів за часів СРСР зміцнювали лише імідж «великої радянської держави», варто процитувати тодішні австралійські газети, які одностайно писали: «Українець Володимир Куц зробив для поліпшення відносин між Австралією та СРСР більше, ніж усі дипломати». А в олімпійському спецпаспорті Володимира Куца в графі «національність» стояло: «USSR. UKRAІNІAN».

Цілком вірогідно, що в Мельбурні могла зійти зоря слави ще однієї світової легенди спорту — українця Володимира Голубничого. Та двадцятирічний хлопець, якому в голодному дитинстві часто доводилось виживати на напівгнилій картоплі, саме страждав на запалення печінки. «Безперспективного» спортсмена, який уже був студентом інституту фізкультури, поспішно позбавили спеціальної спортивної стипендії, щоб даремно не переводив «державні харчі», а він, взявши академічну відпустку, їде на рідну Сумщину і якимсь дивом стає на ноги.

Втім, не потрібно бути медиком, щоб розуміти: від наслідків таких хвороб люди страждають усе життя. І хоча у великому спорті легких доріг не буває, але 20-кілометрова дистанція із спортивної ходьби, на якій В. Голубничому тривалий час не було рівних, — нелегке випробовування навіть для цілком здорової людини.

Крім того, майбутній олімпійський чемпіон після того, як його в дитинстві з усієї сили вдарив німецький солдат, недочував на праве вухо. Через це Голубничий не чув попереджень, які раніше спортивні судді подавали голосом при порушенні стилю ходьби. Відтак «за ігнорування» спортсмена постійно знімали з дистанції. Для когось це стало б нездоланною перешкодою, та наполегливого українця лише примусило добитись повної бездоганності. Її він наочно продемонструє на Олімпіаді 1960 року в Римі, повернувшись з перших в його житті серйозних міжнародних змагань олімпійським чемпіоном. У подібних випадках тренеру спортсмена зазвичай присвоювали звання «заслуженого», але, судячи з усього, успіх «провінціалів», які відібрали «золото» у москвичів, когось дістав до живого. Під час прийому на честь олімпійців у Кремлі В. Голубничий спробував підійти до М. Хрущова, щоб добитися справедливості. Та цього разу вже свій «фашист» у цивільному непомітно стусонув упертого олімпійського чемпіона по печінці, пояснивши крізь зуби герою Риму: «Сказано тобі, що туди не можна!»

На Олімпіаді 1964 року в Токіо В. Голубничий буде лише третім, натомість на вкрай складних для наших спортсменів іграх 1968 року в Мехіко знову здобуде звання олімпійського чемпіона. «Срібло» на Олімпіаді 1972 року в Мюнхені і сьоме місце на Монреальській Олімпіаді 1976 року нібито засвідчать спад спортивної форми прославленого легкоатлета. Та коли вже 38-річний спортсмен виграє чемпіонат Європи, який проходив у Римі, спортивні журналісти не йнятимуть віри, що це той самий В. Голубничий, який 14 років тому вперше став олімпійським чемпіоном у цьому вічному місті...

А чого варта реальна (на відміну від нинішніх «мильних опер») історія олімпійського чемпіона ігор 1964 року в Токіо Валерія Брумеля, що вразила колись цілий світ, примушуючи мільйони людей співчувати, захоплюватись і вчитись самим силі духу в українського спортсмена. Легкоатлет, якому після автокатастрофи лікарі винесли вердикт — інвалідність на все подальше життя, зумів наперекір усьому повернутись у великий спорт.

А як забути подвиг (іншого слова не підбереш) шістнадцятирічної школярки із Севастополя Галини Прозуменщикової, яка здобула першу в історії радянського і українського спорту олімпійську нагороду з плавання. Причому — найвищу! І це при тому, що за два місяці до свого «золотого» дебюту на токійських іграх 1964 року спортсменка опинилася на операційному столі, а відтак її поїздка на Олімпіаду планувалась лише як ознайомлювальна для здібної юніорки.

І чи багато, як тепер кажуть, пересічних громадян до тріумфальних виступів на Олімпійських іграх 1964 і 1968 років українця Леоніда Жаботинського могли погодитися, що важка атлетика належить до найбільш видовищних і драматичних видів спорту? От лише чому досягнення легендарних українських спортсменів не лише не служать прикладом для мільйонів молодих українців, а й належним чином не пропагуються, фактично залишаючись напівзабутими? І чи не дивно, що в країну, яка заслужено пишалася цілою плеядою видатних футболістів-динамівців, нині доводиться запрошувати закордонних легіонерів, тим часом, як українські майстри спорту «косять зелень» у складі іноземних команд? І чи не наївно очікувати олімпійських результатів, економлячи на спортивних гуртках і секціях, в яких колись починали свій шлях у великий спорт видатні українські спортсмени?