Великі гроші маленької людини

Уроків того, куди не потрібно вкладати свої гроші, здавалося б, ми отримали вже чимало. І масштабна перебудовна криза, коли фінансового краху зазнали абсолютно всі. І численні фінансові піраміди, які поховали надії мільйонів. І «юлина» тисяча, що виглядала злою насмішкою долі. І врешті-решт останні доларово-гривневі ігри — все це повинно було б змусити вкладників бути значно обережнішими. Але «диво» стається знову і знову: гривні, наче у казковому фокусі, щезають на очах у їх власників. В чому ж полягає феномен такої безоглядної довірливості? Відшукати відповідь на це запитання ми спробували лише на одному життєвому прикладі, котрий наче сфокусував у собі всі проблеми. Але подібних сюжетів — тисячі. І їх герої так само відчувають себе скривдженими і ошуканими.

Те, що трапилось із хмельничанкою Галиною Григорівною, навряд чи могло статись із людиною прагматичною. Попри всі життєві трагедії і випробування, котрі довелось пережити цій жінці, треба було зберегти чисту душу і довірливе серце, щоб нарешті... втрапити у таку халепу.

Доля розпорядилась так, що у свої майже вісімдесят вона опинилась главою родини. Пішов із життя син, трагічно загинула в автокатастрофі донька, і на руках у неї опинилось двоє онуків — сиріт. Хлопці вже підросли, але й досі тягар відповідальності і моральної, і матеріальної лежить на ній.

Так сталось у житті, що певний час їй довелось прожити в Америці. Погнало туди не бажання заробити, а гостра необхідність. В повоєнні роки після німецьких таборів там опинилась її сестра. Можливо, так і прожили б вони все життя, більше не побачившись, якби не біда. Сестра важко захворіла, і Галина Григорівна поїхала її доглядати. Та коротка поїздка перетворилась на довге емігрантське життя. Було в ньому все — і добре, і погане. Там зрозуміла, які важкі заморські заробітки. Але одночасно відчула, що таке підтримка діаспори. Там вийшла заміж і знайшла нарешті тепло родинного затишку.

З роками пішли з життя і чоловік, і сестра. А з України прилетіла страшна звістка: загинула донька, сиротами залишились діти. Тому і кинулась додому, ні хвилини не жалкуючи за чужими землями. От тільки десять років тамтешнього життя наклали свій відбиток: тут, вдома відбувались такі дивні речі, котрі там, на чужині, були просто неприпустимі.

Почалось із того, що раптом із банківської картки у неї зникли заощадження. Це не були заморські мільйони. Просто після чоловіка залишилась його пенсія, яка і повинна була стати підтримкою для дружини. Гроші надходили із США, але отримувала їх вона в одному із найвідоміших українських банків. Допоки одного разу їй не повідомили, що з рахунку зняті оті кілька тисяч доларів.

Галина Григорівна просто оторопіла: куди могли подітись гроші, якщо банківська картка у неї, і ніхто не мав до неї доступу. Натомість їй показали рахунки, де хтось за сотні кілометрів від Хмельницького протягом кількох днів методично знімав у банкоматі тисячу за тисячею.

Після цього на руках у жінки залишились лише чекові звіти. Банк повідомив, що ніякої відповідальності за гроші, що зникли через банкомат, він не несе. Оскільки пластикову картку ніхто не викрадав, і ознак електронного «зламу» не було встановлено, підстав для службового розслідування, а тим більше — порушення кримінальної справи не знайшлось. Отож і винних в цій історії немає. Є лише ошукана пенсіонерка.

Фінансові проблеми змусили жінку продати свій дім. Частину виручених коштів витратила на те, щоб купити для одного з онуків квартиру. А решту, десять тисяч доларів, поклала в банк.

Та буквально за кілька днів до неї повертається покупець будинку із проханням... позичити кошти, що він же їй і заплатив. Він так просив і клявся віддати вже через пару тижнів, що Галина Григорівна відправилась в банк.

Цей крок можна назвати і необдуманим, і легковажним, і просто безглуздим. Навіть працівники банку, дізнавшись, з якої причини так швидко розривається договір депозиту, намагались відмовити клієнта. Але, напевно, треба самому пережити біду, щоб так щиро вірити у чуже нещастя і намагатись за будь-яку ціну допомогти людині. Вона таки віддала свої гроші, отримавши взамін обіцянку швидкого розрахунку і розписку про позичку, котра була навіть не завірена нотаріально.

...Відтоді минуло майже три роки. Вмовляння, сльози, прохання зглянутись на сирітську долю — нічого не вплинуло на боржника.

Щоправда, після звернення до суду, здавалось, питання нарешті буде вирішене. Адже той прийняв рішення про повне і невідкладне повернення боргу. Та де там. Коли судовиконавці взялись за його виконання, з’ясувалось, що боржник не має ні роботи, ні доходів, ні родини і навіть куплена хата знаходиться під банківською заставою — словом, голий і босий.

Інакше, як дикими парадоксами нашого життя, таку ситуацію не назвеш. Адже судові виконавці не раз зустрічаються з тим, що людина, котра живе, як сир в маслі, формально виявляється біднішою за жебрака. От і в даному випадку ні для кого не секрет, що боржник живе у придбаному домі зі своєю родиною, причому люди поговорюють, що не тільки він, але й його близькі мають непоганий бізнес. Та тільки доходить до виконання рішення суду — немає нічогісінько.

У відчаї Галина Григорівна попросила мене передзвонити її кривднику все з одним і тим само проханням — попросити повернення боргу. Телефонна розмова, признатись, ошелешила:

— Її борг — це не мої проблеми. Мені мільйон винні — і я мовчу. Ось віддадуть мені гроші — тоді і я розрахуюсь. А ще краще — з нового врожаю. Зберемо хліб — виплачу борг. А поки я вже дав їй пару тисяч гривень, може, дам іще. Взагалі ж ця розмова просто безпредметна...

Важко навіть припустити, що про мільйонні оборудки, тисячі тонн врожаю веде мову найбідніший із бідних. Від його нахабства і відвертого презирства до іншої людини просто не знаєш куди подітись. Чомусь одразу починаєш розуміти, що позичених грошей можна взагалі не дочекатись.

Сам цей факт вже може бути приводом для великої розмови про моральність нашого суспільства. Але в даному випадку говорити хочеться навіть не про це. А про те, чому всі державні інституції, правоохоронні, судові і виконавчі органи виявляються неспроможними побороти такий брутальний цинізм, котрий граничить із явним злочином. Складається враження, що вся система захищає саме таких людей, а натомість чесність, щирість і порядність так жорстоко караються.

Життя у подвійному стандарті, коли успішні бізнесмени називають себе безробітними злидарями, стало нормою в суспільстві. Хто вірить у те, що найвищі державні посадовці живуть на задекларовані ними доходи? Як чистої води байки сприймає трудовий люд розповіді про те, як самотужки важко заробляють собі на життя нащадки тих же можновладців. Але коли все це дозволено в суспільстві, то чому якийсь спритний і не обтяжений мораллю підприємець не може дозволити собі такої само поведінки? Безкарність і безвідповідальність, посіяні владою, дають на місцях щедрі сходи.

А в природі завжди діє принцип рівноваги. Якщо процвітають одні, то обов’язково повинні зачахнути інші, які своєю працею і грошовими заощадженнями створюють грунт для чийогось збагачення. Чому б не такі, як Галина Григорівна та сотні тисяч їй подібних? Кому є діло до її грошей? Хто хоче захищати чужі пару тисяч гривень, коли на кону стоять власні мільйонні справи?

Це тільки на словах життя — найдорожче, що є в людини. Насправді дуже часто трапляється так, що і здоров’я, і саме життя залежать саме від того, чи маєш ти гроші. Саме так і з Галиною Григорівною. Навіть просте лікування стало для неї неможливим: якщо не можеш купити ліки, то в лікарню нічого ходити. А лікарі наполягають на операції. Причому відкладати її неможливо — пухлина росте і може відібрати життя. Але, навіть попри такий діагноз, від хірургічного втручання жінці довелось відмовитися. Доти, доки не отримає борг...

Була ще одна, дуже крихітна, але надія. В далекій Америці все ще залишався банківський рахунок. Невеликий, але, можливо, цього і вистачило б на операцію, якби... І тамтешній банк не збанкрутував. Щоправда, там держава подбала про своїх громадян і намагається відшкодувати їхні збитки. Можливо, і Галина Григорівна змогла б отримати якусь компенсацію. Якби полетіла за океан. Якби сама розібралась у справах. Якби отримала підтримку діаспори... Вона ще вірить, що колись так і буде.

Але для такої поїздки потрібно стільки коштів, де ж їх взяти? А про такі прецеденти, коли б наша держава турбувалась про своїх маленьких громадян і про їх хоч невеликі, але такі життєво важливі заробітки у чужих країнах, ніхто ніколи і не чув. Кілька тисяч гривень беззахисної людини — це навіть не крапля в морі, а якась порошинка у всесвіті, на яку просто нікому звертати увагу на фоні глобальних фінансових криз, банківсько-валютних ігор та страшенно великих і обтяжливих клопотів щодо особистих мільйонних банківських рахунків.

У цій круговерті навіть незрозуміло, як людське життя може залежати від сотні-другої гривень. А розмірковування про те, що саме такі, болісно зароблені і відкладені на чорний день сотні і тисячі гривень перетікають крихітними струмочками у незмірні фінансові потоки, видаються просто дитячим моралізаторством на тлі нинішнього життя. Тож боріться, Галино Григорівно, плачте, просіть, аби ваші гроші повернули, і ні на кого не надійтесь. Бо хто ж і чим вам хоче допомогти?

Хмельницький.