Коли фашисти напали на нашу землю, багато заводів і фабрик, демонтуючи устаткування, перевозили на Урал, до Сибіру і Казахстану. Слідом за устаткуванням їхали разом з родинами і робітники.
Наш ешелон в Алчевську потрапив під бомбування. Пам’ятаю, як здригнувся вагон: дзенькіт, гуркіт, осколки...
На допомогу нам тоді прибіг військовий, котрий дав команду машиністу — виводити ешелон. Численні порізи і забиті місця за місяць зажили, і ми поїхали на Урал, у Нижній Тагіл.
Морози там досягали 45 градусів. Новотагільський металургійний завод прийняв нас, розмістивши у невеликій трикімнатній квартирі три родини (всього 14 осіб).
Діти віком 14 років освоїли професії зварників, токарів, слюсарів і стали до верстатів, замість дорослих, які пішли на фронт. Важко було, але ми любили свою Батьківщину і підставляли слабкі дитячі плечі, щоб наблизити перемогу.
Особисто я працювала в мартенівській хімічній експрес-лабораторії. Плавили спеціальний метал для броні, з якої робили танки Т-34. Печей було багато, а ось хімічного посуду не вистачало. З усього заводу здавали згорілі електролампи, щоб за допомогою склодува його виготовити. Це я пишу до того, що все було нелегко, але ми справлялися і робили для фронту танки, літаки і зброю у необхідній кількості.
Нині багатьом із нас уже за вісімдесят і дуже хотілося б, щоб доблесна праця підлітків, які працювали на перемогу, була гідно відзначена, а їх статус — піднято.
Галина ЛАКТАЄВА, ветеран праці, учасник війни.
