Розпорошення, розсіяння — так з грецької перекладається слово «діаспора». Щодо української діаспори, то вона щедро розсіяна світом. Спеціалісти називають 5—7 мільйонів у західному світі та 8—12 мільйонів осіб, що ідентифікують себе з українським корінням, у країнах СНД. Звичайно, цифра ця викликає суперечки, і все одно, якщо взяти нижчий поріг, вийде, що за межами нашої держави українців сумарно перебуває ще ціла країна. То чи можна таку кількість людей залишати поза увагою?!

Для людей із здоровим глуздом відповідь зрозуміла. Саме тому, коли Ірина КлюЧковська (на знімку), директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», створюючи у Львові свою інституцію, була певна, що обране нею поле діяльності має високе призначення. Сьогодні за її плечима декілька організованих в місті Лева міжнародних конгресів, численна кількість малих та великих акцій, кожна з яких стає подією і набуває розголосу у світі. Наприклад, презентація видання «Діти емігрантів про себе» чи приїзд до Львова делегації української діаспори з Карелії. Обидві імпрези відбулися нещодавно у надзвичайно емоційній атмосфері, що іще раз підтверджує: ми потрібні один одному, маленькі українці, розкидані по світу, і Велика Україна, нехай ще не настільки благополучна, як хотілося б...

 — Ірино Михайлівно, звернімося до світового досвіду, чому деякі країни, на вашу думку, так вперто підтримують свою діаспору?

— Тому що вони дбають про імідж своєї держави і добре розуміють, що діаспора — це важливий політичний та економічний інструмент впливу. До країн, які мають потужні діаспори, належать Китай, Ізраїль, Вірменія, Ірландія, Польща, Росія. Кожна з них провадить чітку стратегію співпраці зі своїми співвітчизниками за кордоном і обирає важливі для себе пріоритети.

Зокрема, Китай робить акцент на економічній співпраці, змінює закони і полегшує податковий тиск для підприємств, що мають контакти з діаспорою і відкривають спільні підприємства. Дуже цікаво працює Франція, що активно популяризує своє мистецтво, мову, створює мережу культурних центрів, які плідно працюють. Росія має також свої федеральні ініціативи, в її законодавчій базі надзвичайно грамотно і чітко прописана стратегія підтримки діяльності всього російського закордоння. Нещодавно, приміром, Путін законодавчо впровадив створення благодійного фонду «Русский мир».

І що активніше країна працює у цьому напрямі, то сильніше відчуває, що так проштовхуються її власні інтереси у світі. Я була б щасливою, якби і Україна нарешті дозріла до того, щоб її культурні центри (їх можна по-різному називати) відкривалися в різних країнах і через них поширювалася інформація про нашу державу, культуру, науку, видатних особистостей. На жаль, таких центрів практично немає. Хіба що український культурний центр у Москві.

Хоча і це — далеко не позитивний приклад. Я там бувала і мушу сказати: це абсолютно мертва інституція. Я не побачила там життя. Зараз ведуться розмови про створення української структури в Італії. Ви знаєте, що там дуже велика діаспора, і зараз вона активно поповнилася «четвертою хвилею» еміграції. У Римському університеті працює професором Оксана Пахльовська, яка вже чимало років, долучивши науковців-італійців до української тематики, відвойовує право на існування в цій країні українського центру. На жаль, поки що безуспішно. Я розумію, нині — період економічної кризи і, мабуть, думка аж так далеко не сягає, але Україна не може мати короткозорий погляд і орієнтуватися на дрібні кроки. Мусимо навчитися мислити і на перспективу, в розрізі десятиліть. Так давно діють в інших країнах.

— А що заважає Україні оцінити і використати, вибачте за практицизм, українське закордоння?

— В Україні немає глибокого розуміння потреби у такій співпраці. Коли ми організовували у 2006-му свій перший конгрес з питань діаспори, деякі позитивні зрушення намітилися. Наприклад, створення відділу зв’язків із закордонним українством у Міністерстві закордонних справ. Була розроблена концепція як ціла система поглядів (те, що обстоював наш інститут) і конкретна програма як реалізація цієї концепції, і, що дуже важливо, було фінансове забезпечення. Тобто існував певний ланцюг, в якому діяла практично кожна ланка. Фінансування було скромним, однак деякі програми закордонного українства підтримувалися. Тепер зовсім оголилася фінансова частина при посольствах України. І ми відчули на власній шкурі, як важко інституту виживати без грошей.

Неможливо працювати і українцям за кордоном. Зараз говорять про введення української культури в європейський простір, але за таких умов це неможливо! Наша ж література на іноземні мови не перекладається, тому зовсім випала не лише зі світового, а й з європейського контексту. Те саме можна говорити і про науку, театральне мистецтво, участь у світових громадянських процесах. Якщо ми протягнемо руку нашій діаспорі, вона вдячно віддасть нам сторицею і допоможе у цьому. Маючи за собою 20 мільйонів людей, причому далеко не пасивних, можна гори звернути!

— Будь ласка, конкретніше, що все ж таки можна робити?

— Для мене показовим фактом став вплив на скасування поправки Джексона-Вейніка в Америці і участь в цьому української громади (18 листопада 2005 року сенат США скасував обмежувальну зовнішньоторговельну поправку Джексона-Вейніка для України). Тоді був створений комітет, до якого увійшло понад 250 українських організацій, які лобіювали питання. А боротьба за визнання українського голодомору геноцидом! Була створена чітка, як на мій погляд, програма залучення світового українства, відпрацьовані всі моменти, починаючи від юридичних і закінчуючи культурними.

Дієвість українських громад ми бачимо і в «четвертій хвилі» еміграції. (До речі, ми чомусь мовчимо, як емігранти підтримують своїми грошима нашу економіку). Хочу зазначити, що наш інститут одним з перших глянув на проблему всебічно — адже має вона й плюси, і мінуси. Еміграція загалом — природній процес, характерний для цілого світу. Його ми ніколи не зупинимо, люди будуть виїжджати, яка б економічна ситуація в Україні не була. Тут діють різні чинники. Частина українців, яка виїхала, ясна річ, повернеться, а частина таки залишиться. І ми вже бачимо, що закордонні українці дуже добре інтегровані у нове середовище, мають подекуди своїх представників в органах місцевої влади. Українські емігранти структуруються, створюють свої громади, школи. Для чого вони це роблять? Треба сказати відверто: вони збираються там залишитися і дітей своїх віддають у школи країн свого проживання..

Тому Україні потрібно підтримувати національну ідентичність українців за кордоном. Адже ці люди сформуються там у громади і будуть, відчуваючи себе українцями (як показує досвід попередніх років, так було і так є, хоча за інших умов), величезним фактором впливу в країні проживання. Вони стануть носіями української ідеї там, лобістами наших інтересів.

Нам потрібна стратегічна лінія діяльності, яка не буде залежати від змін політичних персоналій. У нас приходить одна політична сила — створює щось, приходить інша — все руйнує. А це має бути лінія недоторканності, незалежно від того, хто є при владі. Чи Регіони, чи «Наша Україна», чи комуністи. Це повинна бути лінія, яку мають розвивати всі, розуміючи, що є комплекс завдань, який стоїть над політикою і є надважливим для України. Наразі у нас звертаються до діаспори хіба що у спірних питаннях або перед виборами, осягнувши, що це теж електорат.

— Не може бути, щоб українська еліта цього не розуміла. Щось все ж таки та й робиться. Взяти хоча б конгреси, що проходять у Львові...

— У 2006-му ми розпочали проведення конгресів — раз на два роки — «Діаспора як чинник утвердження держави Україна в міжнародній спільноті». І предметом нашої гордості є те, що пункт Ухвали і 2006, і 2008-го років — проведення вперше в Україні парламентських слухань з питань української діаспори — нарешті заплановано на жовтень цього року. Це дуже добре, і Україна готується до цього, як і світове українство.

Чому важливі парламентські слухання? Тому що потрібно у нашому українському середовищі зламати стереотип, який існує про закордонного українця. Ми, до речі, зробили опитування серед молоді на тему: що таке українська діаспора? І отримали дуже цікаві відповіді: це старші люди, які приїжджають з Америки і Канади і дають нам гроші; заробітчани, котрі виїхали з України. Переконалися також, що суспільство переважно не знає жодної структури, жодної абревіатури, пов’язаної з діаспорою. Я вважаю, що така абревіатура, як приміром, СКУ, повинна бути зрозумілою. Адже у Світовий конгрес українців входять організації практично усіх країн світу, де існують структуровані українські громади.

Необхідно пояснити, що таке світове українство, а по-друге, привернути увагу владних структур, парламентаріїв до проблем, на які не можна закривати очі. Приміром, на таку. Нещодавно з фондом «Open Ukraіne» ми мали дуже гарний проект — «Діти емігрантів про себе». Видали книгу з такою назвою і порушили болюче питання соціального сирітства. Коли при живих батьках діти — фактично сироти. І сиріт тих сила-силенна. Проблема ця багатодисциплінарна — для психологів, соціологів, соціальних структур, правоохоронних органів, педагогічних колективів. Абсолютно відсутня методика роботи з такими дітьми. Вони абсолютно не захищені юридично, адже не передаються легально, за законом, на час відсутності батьків нікому права на їхню опіку. І з цим потрібно щось робити.

Україна зовсім не знає, що діється у зарубіжжі, в тому числі у нашої близької сусідки — Росії, де існують добре структуровані громади, що мають у своєму арсеналі прекрасні заходи. Ми співпрацюємо з багатьма з них. Я хочу назвати українців Татарстану, Башкортостану, Карелії. Останні — невелика громада, яка за офіційними цифрами налічує 17 тисяч. Для мене особисто це — приклад дієвої громади. До слова, я ніколи не сприйму такої точки зору, яку часто висловлюють наші громадські, культурні діячі: досить шароварщини, танців і співів! — Ні! Вони мусять співати, мусять танцювати, бо саме цим себе виокремлюють з розмаїття культур, яке є в їхніх автономних республіках, в Росії. Але вони не лише танцюють і співають, вони роблять дуже корисні справи.

До речі, книжку Лариси Скрипникової «Убієнним синам України. Сандормох» спонсорував президент концерну ОРІМІ, начальник Карельського пароплавства Олександр Колосніцин, у планах якого і відкриття благочинного фонду допомоги трудовим мігрантам України в Калерії. Його коштом видана і книга «Моя Карелія, моя Україна» до 15-ліття української громади. А наш інститут взяв на себе зобов’язання зробити український переклад.

Книга ця — джерело знань про українців, які живуть за кордоном, можливість ознайомитися з їхньою діяльністю, вона дає змогу гордитися тими людьми. Адже їх ніщо не змушує працювати для України. Вони могли легко інтегруватися в середовище країни проживання і спокійно жити своїм життям. Проте їх щось змушує дбати про Україну. Мені дуже хочеться, щоб Україна дізналася про цих людей і їхні добрі справи, а їх чимало. По суті, діаспора будує свою Україну поза межами самої України, накопичуючи значний потенціал у всіх сферах: політиці, економіці, культурі, праві, виконуючи функцію своєрідних форпостів України за кордоном. Раніше ми сприймали українську діаспору, насамперед, як джерело знань, інвестицій, навіть культурних надбань. Проте роль діаспори змінюється, так само як змінюються Україна.

Наша держава повинна відкрити для себе діаспору. Суспільство мусить пізнати істинну суть закордонного українства — як західного, так і східного, — мільйонів «малих українців», які щоденно творять великі справи для нас, тих, хто має щастя жити на рідній землі. Може, це допоможе багатьом з нас глянути на себе правдивими очима і швидше зрозуміти, що Україна у нас одна.

 

Фото автора.