Розп’яття слова (Нотатки на полях про Анну Горенко-Ахматову)

«Ахматова (справжнє прізвище — Горенко) Анна Андріївна (1889—1966), — зазначено в Радянському енциклопедичному словнику (1981), — російська радянська поетеса. Поєднала напружений психологізм із загостреним сприйняттям і класичною ясністю поетичної мови. Підсумковий збірник — «Бег времени». Вірші. 1909—1965. «Поэма без героя» (1940—1962). Стаття про А. С. Пушкіна».

Про велику творчість цієї поетеси я говоритиму нижче. Вона — неосяжна, без берегів; вона — єдиний океан щиросердної побудови Поезії, яка часом йде якимись своїми казковими сходами, що ними можна дістатися ще живим у небеса. Теперішня поезія — це чарівність. Вона більш ніж найвишуканіша їжа для душі теперішньої людини, що ще не вмерла від суперечностей між самою собою, між добром і злом.

Над Ахматовою-Горенко в цьому словнику, що я згадав вище, йде довідка про Ахмата (Ахмеді) (?-1481), хана Великої Орди (з 1465). Невдалий похід Ахмата на Москву привів до остаточного визволення Русі від монголо-татарського ярма. Хто вивчав добре історію, тому не треба заглядати в той енциклопедичний словник — до поняття «Стояння на Угрі». Це про воєнні дії 1480 року між ханом Ахматом і князем Іваном ІІІ у зв’язку з його відмовою (1476) платити Орді щорічну данину. Після невдалої спроби далекого предка Ахматової форсувати річку Угру (притока Оки) монголо-татари в жовтні-листопаді не наважилися на рішучі дії. І це поклало кінець монголо-татарському поневоленню...

Вона пізніше взяла псевдонім Ахматова. Він — від дівочого прізвища її прабаби по материнській лінії. Рід її — більш ніж почесний і по розуму, і по зухвалості в житті-бутті. Він — не просто стійкий, а безсмертно живучий.

Він випробовував її на весь голос Землі.

Сталін відповідав за хороших письменників в СРСР.

Жданов Андрій Олександрович (1896—1948) відповідав за душі ленінградських письменників. Це була могутня людина. Радянський державний діяч. Член КПРС з 1915 року (тобто, йому було під час вступу в партію 19 років). Він був учасником Жовтневої революції й громадянської війни. З 1922-го — голова Тверського губвиконкому. З 1924-го — секретар Нижньогородського губкому Горьковського крайкому партії. З 34-го — секретар ЦК. Одночасно Ленінградського обкому й міськкому ВКП(б). У Велику Вітчизняну війну — член Військової Ради Північно-Західного напрямку Ленінградського фронту. Уже в 1930 році — член ЦК партії; член Політбюро — з 1939-го. Депутат Верховної Ради — з фатального, караючого й того, що знищував націю, 1937-го.

Який авторитет!

У війну в Ленінграді, що гинув від голоду, чекав і пив досхочу.

І тоді, і нині свідчили, що цій людині привозили на літаках особливу, смачну, їжу. Він любив солодощі.

Саме в 1946-му у ще порожньому, післявоєнному, голодному й холодному Ленінграді організував «Постанову ЦК ВКП(б) про ленінградські журнали «Звезда» і «Ленинград». Він робив і доповідь. Про Ахматову-Горенко — найпаскудніші, нелюдські слова: «Чи то черниця, чи то блудниця»... Із захватом цитували слова Івана Буніна: «... безпутна, безстатева...». Я нижче наведу точні слова великого російського письменника, котрий, між іншим, дивився на жінок по-своєму. Я вже писав, що в Парижі він жив із двома жінками, обидві вони написали про нього гарні спогади. Але «вождеві», щоб вишукувати «малинку» і мазати все чорним-чорним, — вибачте! Хто ж тоді нас поганяв батогом? Хто знущався зі Слова, у світі дуже дорогого й вагомого?! Якщо в людині вмирає Слово, вмирає й сама людина...

Політичні нотатки Жданова... Вони й зараз хворі, нездорові. Про акмеїзм, скажемо (Ахматова-Горенко була в цьому середовищі): «... Акмеїзм не тільки хронічні зв’язки з імперіалістичною війною, а в повному розумінні слова її кревне ідейне дітище... Саме у творчості Гумільова (перший чоловік А. Горенко. — Авт.) знайшли найповніше своє відображення агресивні устремління цього блоку (столипінсько-чорносотенного)... Ахматова відчула й висловила у своїй поезії ідеологічний «скрип», яким супроводжувалася столипінсько-буржуазна «ломка» Росії»...

Що ж насправді означає акмеїзм (від грецького — аkmе)? Це вершина, вищий ступінь чого-небудь; декадентська літературна течія в Росії, що сформувалася у 1912—1913 рр. Очолювали М. Гумільов, С. Городецький. Приєдналися — Ахматова-Горенко, В. Нарбут, О. Мандельштам та ін. Акмеїзм намагався звільнити поезію символістів від містики й повернути її до «земного» життя, до «речі», до точного поетичного слова. Звичайно, акмеїзм залишився в сфері вузьких, особистих тем. Тому літературна течія акмеїзм на початку 

20-х років перестала існувати.

Про це повинні були знати ті, хто готував «великому» партійному діячеві й депутатові зразка кривавого 37 року (довічно) матеріал для вбивства письменників, які нібито вже в перший рік після Перемоги про щось насмілилися міркувати без дозволу партії...

...Природно, Микола Гумільов, перший її чоловік, завжди обтяжував її біографію. Він був для радянської влади не тією людиною. Напевно, він її дуже кохав. У біографічній його канві читаю: «1903, 24/XІІ—познайомився з А. Горенко»: «1906, жовтень. Початок листування з А. Горенко»; «1907, весна, приїзд до Києва для побачення з А. Горенко (2-3 дні...»; «1903. 7 вересня виїхав на південь. Київ (в А. Г.). Одеса—Каїр. Дорогою назад знову до Києва); «1909. Літо. Коктебель. Лустдорф /у А. Горенко...»; «1910. Близько 20 квітня приїхав до Києва»; «1912, Між 14—18 квітня їздив до Києва по дружину»...

З «Коротко про себе» Анні Ахматової-Горенко:

...»У 1910 (25 квітня ст. ст.) я вийшла заміж за М. С. Гумільова, і ми поїхали на місяць до Парижа... Народилася під Одесою 11 (23) червня 1889 року. (Великий Фонтан). Мій батько був у той час відставним інженером-механіком флоту. Однорічною дитиною я була перевезена на північ — у Царське село... Зелена, сира пишнота парків, вигін, куди водила мене нянька, де скакали маленькі строкаті конячки, старий вокзал, що ввійшли потім у «Царскосельскую оду»... Читати я вчилася по абетці Льва Толстого... Навчилася говорити французькою мовою... Писала чудову безліч безпорадних віршів. У 1905 році мої батьки розлучилися, і мама з дітьми виїхала на південь... Останній клас проходила в Києві, у Фундукліївській гімназії, що і закінчила в 1907 році.

У березні 1912 року побачив світ перший збірник віршів «Вечер». Критика поставилася до нього прихильно.

1 жовтня 1912 року народився мій єдиний син Лев»...

... — Хіба вона не кохала вас? Адже стільки її дивовижних віршів...

Гумільов: «Вірші — одне, а життя — інше. Якщо вона й кохала мене, то дуже швидко розлюбила. Ми абсолютно не підходили одне одному. Я, як Толстой, думав, що таке щастя не може скінчитися смертю, що воно має тривати вічно... Недарма я вже в перший рік писав:

А она, щоправда, пізніше, вже після народження сина у відповідь:

Полазивши із задоволенням (нерідко із внутрішнім страхом) по архівах ленінградських запасників (1954—1955) як круглий відмінник Вищих курсів політскладу (право це давалося під розписку начальником училища), я, добре пам’ятаючи про зло, упереджену Постанову партії, зокрема,  про журнали «Звезда» і «Ленинград» — тобто видання міста, де я тепер учуся, живу, де все вже близько, до болю образливо. Я багато знайшов пасквілів, доносів, передусім — на Гумільова Миколу Степановича і, звичайно, на його дружину — «чаклунку» — Анну.

Я тоді ще зрозумів: якби Ахматова продовжувала жити з ним, її б могли розстріляти в 1921 році. Життя й творчість Гумільова обірвалася 3 серпня 1921-го; він був арештований і трохи пізніше, за рішенням суду, розстріляний як учасник контрреволюційної змови петроградської бойової організації.

Народилася ця незвичайно обдарована людина в 1886 році, 3 квітня. А розстріляний — у Кронштадті — 24. VІІІ 1921-го. Він і був організатором т. зв. акмеїзму. Учився в гімназії, де директором був відомий поет Ін. Анненський. Ця людина зародила в ньому любов до поезії. Брюсов звернув увагу на першу книгу Гумільова — «Путь конкистадоров». Суворий критик угадав у дебютанті неабиякий талант. Гумільов продовжував свою освіту в Сорбонні (Париж). Тут багато було поруч із ним значних і важливих подій. Він видає новий збірник віршів — «Романтические цветы». І присв’ячує його своїй майбутній дружині Анні Андріївні Горенко. Він посилено вивчав поезію, поетична його техніка стала розкріпаченою, ґрунтовнішою. Ідей у нього багато. Разом з А. Горенко (вочевидь, щоб стати ближче, умовити її бути з ним завжди поруч), художником Формановським на кошти останнього Микола Гумільов видає літературно-художній журнал «Сириус».

Він був вічним мандрівником. У 1908 році їде до Африки, потім, уже після весілля (вінчання відбулося в Києві), він втече туди й у 1910-му, і в 1913-му... Пам’ятаєте вищенаведений рядок Ахматової про ці його подорожі? Тон його — нелюблячий. Якій дружині сподобається чоловік, що подорожує світом?

Думаю, легко визначити, знаючи поезію Ахматової й Миколи Гумільова, яка відмінність у висоті вірша, між його живою дійсністю в нього і в неї. У вірші «Искусство» Гумільов пише: «Созданье тем прекрасней, /Чем взятый материал/ Бесстрастный — /Стих, мрамор иль металл/ И сами боги тленны, /Но стих не кончит петь, /Надменный, /Властительней, чем медь»...

Програмна політика у вірші збіднювала поетів. Противники акмеїстів (В. Брюсов, В’яч. Іванов, А. Білий) говорили, що губиться у вірші «натхненний початок життя». Докір у бездуховності на адресу Гумільова висловив Блок у статті «Без божества, без вдохновенья»...

Треба зазначити, що й Ахматова, і Мандельштам тоді відійшли від акмеїзму. Винити Ахматову в голосній Постанові не було жодної потреби. Скоріше, огуда на її адресу — це життя Гумільова, як таке. Помста її колишньому чоловікові.

Усі знають (і тоді знали!), що Гумільов прийняв першу світову війну з вигуками: «Ура, ура, ура!». Він пройшов на ній шлях від вільнонайманого до прапорщика. Він був єдиним поетом серед всіх російських поетів, що оспівав її у віршах. Почитайте його вірші у збірнику «Колчан». Його видано в 1916 році, коли лилася кров співвітчизників, коли вмирали в окопах від вошей, туги за домівками. Гумільов, до того ж, навесні 1917 (напередодні, як казали тоді, народної революції) за розпорядженням Тимчасового уряду поїхав до Франції. Без остраху він повернувся до Росії після Жовтневої революції.

Він помітно змінив пафос своєї творчості.

Щось зрозумів.

Ахматова цуралася його. У неї було тепер своє життя.

Їх син був якимось зв’язком.

Не тільки про них писали гидоту, що зберігалася в архівах. Про сина теж.

Можна повторювати й повторювати, бо на цій землі багато було досліджень її присутності тут, поруч. У поетичній топоніміці Київ має своє законне місце. Тут вона вчилася в останньому класі Фундукліївської гімназії, тут у 1910 році вийшла заміж. Тут написано багато віршів. Ось один з них про Київ:

 

Хоч куди я не йшов би, знаючи справжні ахматовські місця, завжди, часом надто, думаєш про світле й високе. Їй щось у Києві й не подобалося: це постійне оточення дорослих, суворі звичаї сімейних непорушних законів. Як і нам усім щось не подобається. Особливо останнім суєтним часом. Загалом розумієш: нікчемні зазіхання й на наші душі, й на наші виборні голоси. «Випинаються» посередності над вічністю Міста, яке знають в усьому світі й по дзвонах церков, і по величному Дніпру, що тече у віки, не підвладні політичним демагогам, що все знають, а загалом вірять лише в злато.

Вона добре знала Біблію.

Вона поважала віру.

Без віри в справедливість права людина — вже не людина.

Про неї багато пишуть. У Севстополі вийшла книга «Анна Ахматова» письменниці Валентини Фролової. Там Анна Горенко провела частину життя, купалася в морі, вигадуючи поетичні словосполучення. До самої-самої смерті писала про неї киянка Євдокія Ольшанська. Є у двотомнику Ахматової милий лист до неї. Ми з нею зустрічалися на редколегіях журналу «Ренессанс», вона завжди розповідала про нові знахідки, пов’язані з ім’ям Ахматової в Києві. Ішли якось по мосту метро, вона раптом нагнулася й поцілувала міст. Я зрозумів, чому. Тут був колись Ланцюговий (Миколаївський) міст. У громадянську війну поляки, відступаючи, зруйнували його. Частина потім пішла на будівництво моста Патона, а потім поставили на місці Ланцюгового міст метро. Але тут по тамтешньому Ланцюговому мосту колись Ганна Горенко й Микола Гумільов їхали вінчатися. Коли приїжджаю до сина (він живе на Лівому березі), йду до місця, де була церква, що вінчала Поезію.

Не поважаю наших «нових». Вони виштовхують минуле, що грішно й не до серця. «Літературну карту України» я поставив тому, що вона тут народилася, вона тут жила. Я не містик, але люблю, коли поруч сіяє шляхетність. Теперішня поезія — це вища шляхетність.

От днями, коли я вже крутився в матеріалі, прийшла до нас у гості подруга дружини Таїсія Олексіївна. Людина — унікальна. Без доходів. З мізерною пенсією. Але — яка мандрівниця! Це — енциклопедія. Вона знає й, головне, там була, де поховані великі майстри слова. Їздила до Парижа. У неї — унікальні коротенькі записи. Їде вона кудись за певним маршрутом у те або те місце. Ходить на усі більш-менш цікаві презентації книг літературних майстрів.

Вона помітила:

— Не тільки Київ був для Ахматової рідним і близьким...

І розповіла: збирається їхати в Хмельницьку область, районний центр Деражня, село Слобідка. Це був маєток, де жила тітка Анни Ахматової — Анна Еразмівна, дівоче прізвище Стоголо, а по чоловіку — Вакар. Є там музей Анни Ахматової. Вона, Анна, тричі туди приїжджала. Там її скульптурний портрет. Там у 1930 році померла її мама — Інна Еразмівна. Могила — поруч із могилою сестри.

Так, це не вигадка письменників: Інна Еразмівна, мати Ахматової, що спочиває на цій землі, дійсно вела свій рід по жіночій лінії від татарського хана Ахмата. «Мого предка хана Ахмата, — писала Анна Горенко, — вбив уночі в його наметі підкуплений російський убивця, і цим, як оповідає Карамзін, скінчилося на Русі монгольське ярмо. У цей день, як пам’ять про щасливу подію, зі Сретенського монастиря в Москві йшла хресна хода. Цей Ахмат, як відомо, був чингізидом.

Одна із князівен Ахматових — Параска Єгорівна — у ХVІІІ столітті вийшла заміж за багатого й знатного симбірського поміщика Мотовилова. Єгор Мотовилов був моїм прадідом. Його дочка — Анна Єгорівна — моя бабуся. Вона померла, коли моїй мамі було 9 років, і на честь неї мене назвали Анною...».

У Ленінграді, в 1955 році, після тенденційних документів про рід Анни Ахматової, я там, у сховищі, написав вірш «Анна»:

І так далі. Уже про відому історію вбивства татарського хана Ахмата, «що вбитий був підкупленим росіянином»...

Ось ці слова «хоть страна твоя бусурманская» дорого мені обійшлися. За них я після публікації одержав догану із занесенням куди треба.

Перед смертю Ахматової я, перебуваючи в Москві, був запрошений до неї додому. Запрошення оформили дуже гарні люди. Думаю, я був не першим підлесником геніальної поетеси. Та й вона була хвора. По собі знаю, що таке хвороба й улюблена справа — перо, що виколупує з будня красу й клич слова. І ще, коли тобі лестять просто по-страшному.

У 1957 році вона написала в стіл (опубліковано посмертно) про Музу востаннє:

Пізніше у книгах про неї я знайшов те, що вона говорила про своє народження 11 (23) червня, при цьому додаючи до дати народження 12 днів за старим стилем. Вона наголошувала, що народилася у свято Володимирської ікони Божої Матері. Свято було на згадку її предка — як порятунок Русі від татарського ярма.

Маленьке застілля, організоване моїми друзями в будинку Ахматової, втамовувало в душі гіркоту: навіщо я, загалом прозаїк, виперся зі своїм цим віршем? Я каявся, червонів. Адже що читалося поруч!

— Я бачила все. Міняла чоловіків, — тихо сказала Ахматова. — В день поминання Гумільова я плакала: «Миколо! Миколо! Миколо! Я страждала завжди за нашого з ним сина... І все терпіння йде в мені зсередини. Який жах, — говорили про мене, — вона — сновида!

Це входило в мене там, де нині ви живете. Я відчувала воду, й люди кликали мене, коли хотіли вирити новий колодязь... Не бентежтесь, парубче! Про це написано. І чимало. Читали ви про мій рід добре, трохи затинаючись. Колись я сказала: не люблю Київ! Не вірте. Щастя жити в ньому. Напишіть щось про це.

Чоловіки її кохали. Усі. Я не хочу перераховувати чоловіків. Це просто дико. Вона — це Вона! Бунін сказав в останньому рядку свого вірша про неї, що нижче спини — пласко, дошка. Бог з ним! Вона любила його прозу й переклади. Її слово увічнило багатьох майстрів. Особливо добре ставилася до Максима Опанасовича Булгакова. З бібліографічної літератури я знаю, що Олена Сергіївна Булгакова в березні 1965 року, коли виповнилося 25 років від дня смерті письменника, запросила до себе Анну Ахматову. При житті його бували в будинку в нього часто. Його «Дьяволиаду», «Белую гвардию», «Дни Турбиных», «Бег» дуже й дуже високо цінувала. Цим наче допомагаючи у вічній опалі Булгакову. У 1948 році Олена Сергіївна в Ташкенті, в евакуації, дала їй прочитати роман «Мастер и Маргарита». Ф. Раневская відгукнулася потім: «Це геніальний письменник, — сказала Ахматова. І чи то жартома, чи всерйоз додала: «Нам би всім таке! А писав він у граді Києві. Як і я там колись псувала папір під дзвін і шум хвиль Дніпра».

Ні, ні! Хоч би що мені казали — тут пишуть тривожніше, поетичніше, душею й серцем. Рядки не вдаються, якщо є зневіра, без любові до народу, в якого й свої пісні, й свої думи. В якого історії нищівних воєн, вселенський мор і тисяча шляхів до світлого Слова праведників, що винесли безліч постанов, грішних і злісних.

Її Слово розпинали не на Хресті. Це була червона Зірка.

До неї її прибивали спеціально виготовленими партійними цвяхами особливої конструкції.

Вони потім скасували ту Постанову.

Але могили мертвих і тут, у нас, досі сумні.

Час катів не стерти довіку.

Її Слово тріумфує й тут, попри всі теперішні заборони й постанови, якій літературі бути, а якій вмерти злісними указами й напівписьменними настановами. Не існувати навіть у бібліотеках! Чимось це пахне. Таке у світі було.

Її, Анну Горенко-Ахматову, читає увесь світ.

Світ пізнає й наше минуле, і сьогодення. Дивне, у взаємних претензіях, це сьогодення, серед так званої політеліти.

Київ. 

Кінець травня—середина червня. 2009 р.

На знімках Анна Горенко. 1904 р; А. Ахматова й Б. Пастернак. Весна 1946 р. От-от вийде Постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград»; М. Гумільов, Лев Гумільов (син Гумільова й Ахматової), А. Ахматова, Царське село, 1916 р; Такою гарною вона була в рік розп’яття.