В особистих господарствах населення Житомирщини вироблено 85 відсотків усього молока — це рядок з повідомлення облуправління статистики про підсумки першого півріччя. На рубежі століть була трохи інша цифра: приватні корівки тоді давали 68 відсотків надоїв. Виходить, частка агроформувань дедалі падає — за десять років скотилася з 32 до 15 відсотків. І цей процес триває: з 1 липня минулого по 1 липня нинішнього року корів у сільгосппідприємствах області поменшало на 11,5 відсотка. А як у населення? Там останнім часом відбувається те саме, хоч поки що меншими темпами. За цей самий час дійна череда в них поріділа на 5,7 відсотка. Натомість чисельність свиней зросла на 12,2 відсотка. Не треба бути економістом, щоб здогадатися: вирощувати кабанчиків тепер стало вигідніше, ніж доїти корів. Але виникає запитання: чому?

Кілька слів про забутий досвід

У вісімдесятих роках минулого століття одним із основних завдань сільрад на Житомирщині була організація закупівель молока в особистих селянських господарствах. Потім прийшов безлад початку дев’яностих.
На рубежі століть в області повернулися до забутого досвіду: сесія обласної ради затвердила програму розвитку особистих підсобних господарств на 2000—2003 роки. Їх розглядали як рівноправну форму господарювання на селі. Було визначено заходи стосовно того, як спрямувати роботу заготівельних організацій, переробних підприємств та підприємств агросервісного обслуговування на потреби особистих господарств. Йшлося, зокрема, про забезпечення селян племінним молодняком, поліпшення ветеринарного обслуговування, виділення громадських випасів, поліпшення матеріальної зацікавленості людей у реалізації продукції. У 2000 році активно взялися і за формування сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів як неприбуткових організацій. За кошти, надані облрадою, їх було створено 20, на базі одного з них навіть загальноукраїнський семінар проводився. Щороку в урочистій обстановці стали підбивати підсумки роботи сільрад, районів з розвитку «сімейного тваринництва», нагороджувати тих, хто продав найбільше молока.
У лютому 2004 року власників особистих корівок, які особливо відзначилися, вшанували на обласному рівні востаннє. Ось кілька фактів, які тоді прозвучали. Якщо 1998 року переробні підприємства закупили в селян 36 тисяч тонн молока, то 2003-го — 172 тисячі тонн. Наголошувалося, що це забезпечує роботою кілька тисяч працівників молокопереробних підприємств, які сплачують до бюджету значні суми. Показники переможців справді промовисті: 24 з половиною тонни молока надійшло на переробку з одного селянського подвір’я, понад 21 тонна — з іншого. А в Новій Чорториї Любарського району від кожної селянської корови було продано по 4046 кілограмів молока — про такий показник більшість колишніх колгоспів і не мріяли.
2005 року «висока політика» відтіснила турботи про молоко та селян на другий план. Невдовзі додалася нова проблема, пов’язана з тим, що сучасні вимоги до якості цієї продукції жорсткі: молоко не повинно контактувати ні з повітрям, ні з руками. А в приватному секторі таких критеріїв майже неможливо дотриматися. На це й посилаються заготівельники. Тому зріс контраст у ціні, за якою переробники приймають молоко. Сільгосппідприємства, в яких дотримуються усіх вимог, сьогодні взагалі уникають говорити, скільки їм платять: комерційна таємниця. Та відомо, що відмінність у цінах вимірюється вже не процентами, а разами.

Що робити — гроші треба

— У мене гарна корова. Сименталка. По двадцять літрів молока за день дає. Із сімдесятого року таку породу тримаємо. Стільки я вже відтоді телят продав! Тільки ця корова уже дев’ять привела. Дружина моя двадцять п’ять років ветеринаром працювала. Перед цим дев’ять років біля телят поробила, пішла в технікум, три роки повчилася — і знову на ферму, вже з дипломом, аж до пенсії. На коровах добре знається. Але вже ледь ходить — на милицях. Сидить зараз біля телевізора. Новини дивиться. Там усе розказують, як нам дедалі краще живеться. А я от пасу. Сорок шість років біля коней попрацював — усе життя їздовим на фермі. Сам тепер на палочку спираюся. Вже й корови тримати не хочеться. Важко. Та й платять усього по гривні за літр молока. Але скільки тої пенсії... Три машини забирають у нас молоко — для трьох різних підприємств. Для яких? А я й не пам’ятаю. Нам за травень минулого року так і не заплатили. Усе тільки обіцяють. Далі платять — а за той час «дірка». Дехто по дві, по три корови тримає. Дурні люди, що здають молоко за таку ціну, але що робити? Гроші треба. А ще заготівельники приїжджають, телят забирають. За ветеринарними вимогами теля треба три тижні тримати, тільки тоді воно на м’ясо годиться. А вони й тижневі гребуть. По 11 гривень за кілограм живої ваги. І ріжуть. А скільки воно важить у такому віці?
Це фрагмент розповіді Зінька Бондарчука (на знімку) з села Молочки Чуднівського району, який пас свою корову на лужку біля великого ставу неподалік своєї хати. Попрощавшись з ним, я зайшов до сільської торговельної точки, купив півторалітрову пляшку звичайної питної води. Вона коштувала чотири гривні.

Чим кабанчик чи кінь вигідніший за круторогу

В Яроповичах Андрушівського району більше тисячі мешканців. Вони утримують 230 корів. Як зазначив сільський голова Микола Поліняк, останнім часом їх кількість постійно зменшується. І пояснив: невигідно утримувати, бо надто мало платять за молоко:
— Як за такі гроші ні світ ні зоря схоплюватися, то краще поспати, — так вважає молодше покоління. А старші тримають корів за звичкою — поки сили є. Але дедалі більше тих, хто вже просто не може цього робити, бо не до корови, якщо без сторонньої допомоги обійтися не можуть.
Микола Дмитрович навів цікавий факт: коней у жителів цього села тепер приблизно стільки, як і корів. Хоч усі ми ще пам’ятаємо ті роки, коли власну тяглову силу мало хто утримував. І тракторів у сільських оселях уже півтора десятка. Просто порівняно з тими часами, коли були колгоспи, все дуже змінилося. У селі тепер чотири різні господарства, їх власники передусім про свої землі турбуються. Щоб обробити власні наділи, селянам треба думати самим про себе. Кінь або ж трактор стає важливішим за корову, бо коли вони є, можна заробити гроші, працюючи на землі односельчан.
Любарський район став символом приватного свинарства. Саме сюди найчастіше вирушають ті, хто торгує свининою на ринках Житомира. Перевага для людей принаймні в тому, що приїхав підприємець власним легковиком з причепом, поторгувалися, він заплатив — і повіз свиню чи кабанчика на Житомир.
А з молоком ситуація гірша, бо розрахунку ще чекати треба. Причому довго. Практично всі молокопереробні підприємства мають борги, стверджує голова облдержадміністрації Юрій Забела. Він навів такі приклади. Один тільки Новоград-Волинський сиркомбінат завинив сільгосппідприємствам півтора мільйона гривень, а населенню — два з половиною мільйони. В Овручі, за його словами, підприємство взагалі займається тільки заготівлею сировини для одного з заводів Вінниччини: борг перед господарствами становить два з половиною мільйона, перед селянами — більше мільйона. Виходить, найгірше розраховуються саме ті, хто закуповує сировину в поліському регіоні, тобто там, де в людей немає «свинячої» альтернативи.
Ось типова картина. В Радовелі Олевського району 1700 мешканців. Колись тут був хмелерадгосп. Саме хміль давав людям основні заробітки. Було, як згадують у селі, близько чотирьох десятків гектарів хмільників — від них навіть стовпів не залишилося: продали. Не тільки колишні хмільники, а й кілька тисяч гектарів теж колишньої ріллі заростають бур’янами. Одне слово, немає сільгосппідприємства, де можна гроші заробляти, зате є де корів випасати. Тим часом, як згадує жителька села Надія Хлань, людям заплатили — теж по гривні за літр — тільки за те молоко, яке вони здали до 15 червня. Тому багато хто воліє їздити в Коростень на ринок — там можна виручити значно більше. І навіть до столиці добираються — кияни платять за сир щедріше коростенців.
— Не уявляю, як жити молодим сім’ям, якщо в хаті немає пенсіонера, — прозвучала якось репліка на сесії обласної ради. Це про села, де сільгосппідприємства розвалилися, а заробляти гроші людям працездатного віку ніде.
Ще гірша ситуація в Кишині цього самого Олевського району. Як сказав бухгалтер сільради Матвій Павленко, він не отримав грошей ще за молоко, здане в травні. І навіть приймальник не може чітко сказати, по скільки ж їм заплатять.
— Тому цього літа тільки в нашій череді на три корови поменшало, — узагальнив ситуацію співрозмовник.
У Листвині Овруцького району ситуація така само: молоко приймають два підприємства, платять за літр по гривні.

Беремо сою, додаємо пальмової олії

Парадоксальна ситуація виходить. Переробники рубають гілляку, на якій сидять. З одного боку, вони начебто турбуються про нас, споживачів, щоб ми харчувалися тільки високоякісною продукцією. Але візьміть у супермаркеті кілька банок згущеного молока, почитайте, з чого його приготували... Поряд зі звичним твердим сиром з’явився загадковий товар під назвою «сирний продукт». З чого він? А тим часом молокопідприємства не розраховуються з селянами навіть за «смішними» цінами.
Найголовніше питання: якими будуть наслідки такої цінової греблі перед молоком від селянських корів?

Житомирська область.

Фото автора.