Ім’я співака Ярослава Євдокимова, без перебільшення, відоме на теренах колишнього Радянського Союзу. Його «Фантазер», «Колодец», «Майский вальс» та інші пісні, які у 80-х заполонили радіо- і телеефіри, стали шлягерами на десятиліття. При цьому у численних інтерв’ю завжди залишалися за завісою незвичайні факти біографії Ярослава Євдокимова.

Врятувала немовля від голоду

Мало кому відомо, що народилася майбутня зірка естради у в’язниці НКВС у Рівному, а зросла у невеличкому селі Користь Корецького району Рівненської області. Про стареньку хату, що й тепер стоїть обіч траси Київ—Чоп, Ярослав не забув. Його ж мати Анастасія Харитонівна Очеретович — узагалі там частий гість. Рідні стіни, каже, водночас і зігрівають серце теплом батьківської землі, і крають болем, якого там довелося зазнати у далекі сорокові двадцятого століття.
— Біда спіткала влітку 1946-го, якраз перед жнивами, — пригадує Анастасія Харитонівна. — О третій годині ночі хтось почав грюкати у двері. Непрохані гості 19-річній дівчині зав’язали очі і буквально виштовхали за поріг рідної хати. Виштовхали майже на десятиліття.
— Ту подорож від батьківської хати до в’язниці у Рівному я пам’ятаю до найменших дрібниць, так, немов це сталося вчора, — згадує жінка. — Спершу мене тримали на хуторі неподалік Користі, потім повезли на підводі у село Залізниця, а звідти — у Великі Межиричі, де посадили у якийсь льох і тільки тоді розв’язали очі. Подивилася в один бік — щур, в інший — теж... Знайшла якусь залізяку і стала у відчаї бити нею у двері. Марно... Відчинили аж вранці. Та хіба ж я знала, що попереду мене чекають випробування, значно страшніші за тих щурів. У слідчому ізоляторі і били немилосердно, і ображали... Перекошене від злості обличчя слідчого і тепер стоїть перед очима. Мене звинуватили у співпраці з УПА, хоча я жодних стосунків з нею не мала. При цьому добре знала, що переконати нікого у цьому не зможу. Адже вже мала прикрий досвід — незадовго перед тим заарештували і репресували мого чоловіка. Долі наші більше не з’єдналися.
У слідчому ізоляторі в Рівному, а потім у в’язниці Анастасія Очеретович сиділа, поки не народила дитину — хлопчика, якому дали милозвучне ім’я Ярослав, і який згодом став відомим у кожному куточку тієї колись могутньої держави, яка так нещадно познущалася над його матір’ю. Пологи проходили у страшних умовах, мучилася аж три дні, лікарі й ті знущалися. Коли ж маля з’явилося на світ, пригадує жінка, через стрес у неї майже пропало молоко:
— «Я не могу терпеть, как твой мальчик плачет!» — не витримала моя співкамерниця Зіна і взялася годувати грудьми мого сина. Якби не вона, Ярослав не вижив би. Адже навіть діти, у чиїх матерів було молоко, вмирали одне за одним. Ярослав дуже хоче знайти свою годувальницю. На жаль, її адреса загубилася. Вона була росіянкою, дружиною пілота, і засудили її аж на п’ятнадцять років, — каже Анастасія Харитонівна.

У бараках волосся примерзало до стіни


Та, зрештою, хоч як важко було розлучатися, Анастасія вирішила віддати маля батькам. У в’язниці ж синові щохвилини загрожувала небезпека.
— Щоправда, — додає, — з першого разу так і не змогла віддати Ярослава. Йому вже виповнилося тоді чотири місяці... Такий гарненький... Волоссячко вже собі грабає... Побачила його знову аж через дев’ять років.
Випробувань, які випали на долю Анастасії Очеретович і вмістилися у ці безкінечні літа розлуки, вистачило б на кілька людських життів. Після кількох років ув’язнення в Рівному, вона була відправлена у заслання в Норильськ. Холод, голод, нестерпно важка робота... Якщо впродовж ночі ненароком торкалася головою до стіни, вранці мусила буквально виривати примерзле волосся... Реабілітували Анастасію Очеретович аж 24 квітня 1954 року. Сина ж побачила у 1955-му, бо колишнім в’язням не дозволялося одразу виїжджати з території заслання. Той останній рік очікування, зізналася вона, ніби цілу вічність тривав:
— Зайшла — Ярослав тихенько сидить у хаті. Підійшов, обійняв... Він, звичайно ж, не міг мене впізнати, але знав про мене від рідних. «Моя мама скоро приїде», — так просто, як розповіли потім рідні, син ділився з кожним радістю напередодні пам’ятної зустрічі.

Усе вирішив випадок

Життя склалося так, що й потому у матері й сина було безліч розлук. Проте найчастіше вони, все ж таки, мали приємний відтінок, адже пов’язані з професійною діяльністю Ярослава Євдокимова. Співати ж, розповіла Анастасія Харитонівна, він любив із дитинства. Вдатися, як кажуть, було в кого — мама та вся родина вирізнялися голосистістю й талантом. І допомагаючи дідові в кузні, і пасучи корів, Ярослав дивував односельчан мелодійним сильним голосом. Не розлучався з піснею й коли подорослішав. Проте, можливо, талант так і загубився б у ресторанах та на другорядних концертних сценах, де він починав свою кар’єру.
— Усе вирішив випадок, — пояснює Анастасія Харитонівна. — Син тоді вже жив у Мінську, звідки була його дружина. Завдяки щасливому збігові обставин спершу потрапив до складу військового оркестру, а тоді — на доленосний урядовий концерт. Там його помітив перший секретар ЦК Компартії Білорусі Петро Машеров: «Вот так талант! Я его заберу в эстраду. Военным такой талант ни к чему!». Після цих слів фортуна повернулася до Ярослава обличчям. Незабаром він вже став заслуженим артистом Білоруської РСР, а згодом — народним. Сина я стала бачити частіше з телеекранів, аніж біля себе. Завдяки втручанню першої особи у країні вирішилася й житлова проблема, яка довго дошкуляла синові, й усі інші...
А згодом Ярослав Євдокимов переїхав до Москви, де теж має багато шанувальників. Та попри й тепер насичене зіркове життя, про рідні терени Ярослав Євдокимов не забуває. Він досить частий гість на рідній Рівненщині, придбав в обласному центрі квартиру для матері. Міркує над тим, розповіла Анастасія Харитонівна, щоб на старість і самому переїхати в Україну.

Світлана ТУБІНА, Рівненська область.

На знімках: мати Ярослава Євдокимова Анастасія Харитонівна Очеретович біля старенької батьківської хати, що у селі Користь Корецького району; мама із сином, як дві краплі води.

Фото Світлани ТУБІНОЇ та із сімейного архіву.