Було село — і за кілька годин щезло з лиця землі. Така доля 13 липня 1943 року спіткала Людвиківку — польське поселення, яке розташувалося на теренах тодішньої Млинівської гміни. Німці дотла спалили його. Як, зрештою, того ж таки дня сусідній чеський Малин.
Тільки ось у повоєнний час Малину судилося відродитися, а Людвиківка навічно канула у Лету. У Лету — але не в забуття. Адже через 66 років після трагедії на місці спаленої Людвиківки відкрили й освятили монумент, на якому викарбувані імена 172 загиблих. На цій події була присутня й польська делегація — діти, онуки, правнуки, родичі колишніх поселенців Людвиківки.
«Я бачив пекло»
— Чому фашисти спалили саме Людвиківку? — цікавимося у гостя з Польщі Едварда Яроша.
— Тому що у селі був загін самооборони, і німці про це довідалися, — відповідає пан Едвард. — Тож до зубів озброєний каральний загін поспішив у село, щоб жорстоко «провчити» Людвиківку, яка до того ж допомагала «партизанці».
— У це пекло міг потрапити і я, — згадує Едвард Ярош, якому тоді було шістнадцять років. — Але я саме пас худобу за три кілометри від села. Бачу: їде кілька машин. Одна з них зупинилася неподалік від мене. Німецький офіцер, виглянувши з кабіни, на ламаній польській мові запитав, чи я, бува, не з Людвиківки. А мене як щось напоумило сказати: «Ні». «Тоді втікай, щоб очі мої тебе не бачили», — крикнув він. Я, наляканий, так і зробив — чкурнув до лісу. А вже звідти помітив, як над Людвиківкою здіймається густий дим.
У селі серед півсотні осель в основному були дерев’яні хати, лише кілька цегляних, отож усі вони спалахували, як сірники. Після пожежі не залишилося жодної вцілілої будівлі. А найстрашніше — не залишилося жодної живої душі. Хтось із мешканців згорів у своїх оселях, хтось, охоплений полум’ям, втікав у поле і там помирали. Когось карателі розстріляли із кулемета, якого прилаштували на сільському вітряку. Врятуватися не вдалось нікому, бо село фашисти оточили з усіх сторін. Щоправда, перед тим, як пустити по стріхах «червоного півня», жінок і дітей відправили до сусіднього Ужинця, а вже звідти — до табору. Таким чином їм вдалося вижити.
— Мені тоді виповнилося дванадцять років, — пригадує Гелена Бжозовська. — Нас із мамою погнали до сусіднього села, а батько та два брати залишилися. На прощання часу не було. Але добре пам’ятаю, як батько вхопив якусь торбинку, накидав туди нарваних вишень, дав мені. Мовляв, у дорозі пригодяться. А я ненароком придавила ті вишні. З них почав текти сік, а мені тоді привиділося, що то — не сік, а кров. На жаль, того дня пролилося чимало крові.
— Фашисти наказали нікому не навідуватись у Людвиківку, — розповідає 79-річний житель сусіднього Ужинця Микола Шевчук. — А вже через тиждень прийшли поліцаї, зібрали старших дядьків, у тому числі й мого батька, і наказали закопати тіла людвиківців. Коли батько повернувся із попелища, то майже тиждень ходив, як німий. Потім я його став допитуватися, що ви, мовляв, тату, там бачили, а він у відповідь сказав лише одне слово: «Пекло».
— Погорільців поховали у різних місцях: одних — у селі, інших — за ним, долучається до розмови Никодим Панасюк із Ужинця. — Сім обвуглених тіл лежали у житі за півкілометра від Людвиківки — там і викопали могилу для них. Одне слово, вздовж пагорба, де розташовувалося село, зарясніли на похованнях березові хрести. Після війни їх доглядали. Біля окремих були квіткові клумби. А потім ці хрести один за одним почали щезати...
172 імені в одному списку
Від кінця 50-х років минулого століття фактично єдиною пам’яткою про Людвиківку залишився високий хрест-фігура, який стояв на початку поселення ще з часів Пілсудського, а може, й раніше. Можливо, навіть із попереднього століття, коли граф Ходкевич назвав поселення на честь свого сина Людовіка. У 1992 році місцеві жителі замінили ветху фігуру на нову. А наразі біля цього хреста вознісся гранітний монумент.
— Ідея встановити пам’ятник виникла і почала втілюватись торік, відразу після того, як я з групою співвітчизників побувала на місці колишньої Людвиківки, — розповідає голова ініціативної групи, один із керівників польської делегації Анна Собкевич.
— Сюди мене привело родовідне коріння, адже тут знайшла вічний спочинок моя прабабця, а з нею — інші родичі. Хотілося оживити пам’ять про них. Ось так поширився клич по всій Польщі, аби відгукнулися ті, чий родовід пов’язаний із Людвиківкою. Відгукнулося доволі багато людей. Заодно усім гуртом була підтримана ідея, аби спорудити гранітний пам’ятник і на ньому викарбувати імена тих, хто загинув 13 липня 1943 року. Таких імен назбиралося сто сімдесят два. Вважаю, що таким чином ми, сучасники, віддали данину пам’яті нашим попередникам. Принаймні віднині їхні імена — в єдиному списку, у єдиному гурті.
— Символічно також, що спорудження пам’ятника нагадало ще одну істину — жити у мирі та злагоді, — наголошує консул генерального консульства Республіки Польща у Луцьку Рафал Плевінський, котрий прибув на освячення монумента. — Як я довідався від тутешніх мешканців, між поляками із Людвиківки та українцями, чехами з інших довколишніх поселень не виникало жодних конфліктів. Наприклад, до ветлікаря Михальського зверталися по допомогу та пораду сотні селян з усієї Млинівської гміни. Він також умів підковувати коней, як ніхто інший. А ось копача Пєляка просили викопати криницю. Він свою роботу завжди виконував майстерно. Одне слово, це був справжній приклад дружби, повчальний на всі часи. І елемент цього повчання присутній сьогодні, коли на освячення пам’ятника прийшли українці та поляки, коли службу Божу разом відправляють католицький та православний священики, коли лунають заклики шанувати історію і проявляти не ненависть, як це трапилося під час війни, а любов до ближнього.
Після освячення пам’ятника частина представників польської делегації пішли у село Ужинець і там зустрілися із старожилами, аби більше дізнатися про Людвиківку, дехто попрямував на пагорби, де раніше розташовувалося село.
— Через шістдесят шість років дуже важко достеменно встановити, де стояла батьківська та дядькова хата, —зітхає Казимир Кашицький. — Але я взяв з рідних місць жменьку землі — вона нагадуватиме мені, моїм дітям та онукам, звідкіля тягнеться наш родовід.
Рівненська область.
На знімку: поклонитись пам’яті знищених карателями у роки війни рідних приїхали їх нащадки з Польщі.
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.
