Автору, який 15 років тому емігрував з України і мешкає в США, належить понад два десятки повістей, новел, оповідей, нарисів та есе. Частина з них увійшла до цієї збірки, що побачила світ під назвою «Намисто на чорний день» («Бусы на черный день»; Київ, видання журналу «Радуга», 2009). Леонід Даєн — непересічний автор, який у своїх творах звертається до тематики голодомору, війни та евакуації, а ширше — йдеться про долю російськомовного єврея в Україні радянській і частково пострадянській. І в ліриці, й у прозі Даєна переплітаються реалістичність сюжету і авторські домисли.

 

«Намисто на чорний день» — не просто збірка есеїв і новел. У кожній з них уривки з біографії автора, один яскравіший за інший: життя в евакуації під час війни, виживання в умовах голодомору в тридцять третьому році, життя на Алтаї, переїзд в Україну і будні єврейських громад у СРСР середини 80-х, нарешті — еміграція до Америки. З цих уривків складається насичена сюжетна лінія. В основі розповідей, покладених у однотомник Даєна, лежить пам’ять — жива пам’ять у межах спогадів однієї людини. В історичній науці це зветься мікроісторією, в літературі — автобіографічною повістю. І автор, який давно вже себе проявив у цьому жанрі, тепер відкриває читачеві нову порцію спогадів — насправді вартісних із точки зору людини початку ХХІ століття. Питання, які випливають з усього вищесказаного, — чим книжка зацікавить пересічного читача і для кого вона матиме особливу цінність?

Усі новели й повісті, що ввійшли до збірки, мають спільний лейтмотив: випробування й злигодні, що випадають на долю представника єврейської громади в Україні та США у ХХ столітті. Ще живі свідки подій Чорнобильської катастрофи, війни і навіть голодомору, і багато хто з них упізнає себе на сторінках цієї книжки. Леонід Даєн робить ставку на живі, емоційні, багатогранні описи всіх цих подій; вони привертають увагу читача драматичним наповненням і водночас граничною простотою, яка переплітається з життєвою філософією і особливостями історичної пам’яті євреїв. Тобто тексти, з одного боку, важко читати, в них обов’язково треба вдумуватися, вони несуть особливе смислове навантаження. Проте ця збірка, як і багато інших творів Даєна, зацікавить не тільки свідків і учасників тих подій; молоде покоління, виховане на телебаченні й Інтернеті, часто зовсім позбавлене спілкування з попереднім. Колись — імовірно, дуже скоро, за п’ятнадцять-двадцять років — подібні книжки стануть незамінними, адже ніхто й ніколи не зможе розповісти про буття звичайної людини ХХ століття краще за очевидців.

Ще одна особливість збірки прози Даєна — гра слів і різні міжмовні особливості. Там, де герої між собою розмовляють на ідиш або російською мовою, в Америці до них додається англійська, і виходить симпатичний піджин, своєрідний американський суржик. Наприклад, двоє бажають одне одному доброго здоров’я: «Зай гезунд!» — «Енд ю ту». Читач натрапить на вжитий російською мовою вираз «його це не базарить» (з англійської: «базер» — турбувати, хвилювати). І в цілій книжці можна знайти ще не один подібний епізод.

Між іншим, ця словесна гра для автора — не лише предмет розваги, а й певний драматичний елемент, що його не може не відчути читач. Коли ви, скажімо, натрапляєте в цій книзі на рядок, де автор пояснює, що українське слово «хвилинка» означає російською мовою «минутка», ви мимоволі замислюєтесь: для кого це треба пояснювати в книзі, що видана в Києві? І чому автор змушений це пояснювати? Нібито проста фраза — але за нею постає складна доля автора, який протягом свого довгого життя шукав на землі місце, де не доводилось би нічого нікому пояснювати. Однак, здається, і досі такого місця не знайшов, навіть по той бік океану.

На завершення хочеться відзначити особливу відвертість і переконливість автора — коли йдеться про ментальність євреїв, «радянських» чи «американських». Від імен, генеалогічного дерева, побуту, звичаїв і до драматичних житейських історій автор створює особливу автентичну атмосферу, дає можливість поглянути на мало досліджене істориками життя єврейських громад — «тут і тоді», «там і тепер». Оповідь затягує, і читач перебуватиме в цьому середовищі протягом п’ятисот з гаком сторінок. Книга здатна зацікавити широку аудиторію, й на те є немало причин. Книжок такого змісту (і такого особистого тону) зараз бракує. А втім, їх бракувало завжди. А через те «Намисто на чорний день» довгоочікувана подія і для автора, і для читачів, а сама по собі ця книжка — гідне поповнення в жанрі автобіографістики. Таких книжок ніколи не буває забагато.