Анатолій КІНАХ: «Працювати на всіх посадах так, щоб чесно дивитися людям у вічі»

— Анатолію Кириловичу, я б не хотів з вами сьогодні говорити про політичну, соціально-економічну ситуацію, тим паче що це інтерв’ю готується до вашого своєрідного ювілею. Не всім життя ставить дві п’ятірки. А тому хотілося б, щоб наша розмова була і про минуле, і про майбутнє. Ви були народним депутатом першого скликання. 24 серпня 1991 року...

— ...Я був у залі. І мій голос також показало табло під час голосування за Акт про незалежність України.

— Передусім зазначу: 1990-91 роки вирізнялися високим рівнем політичної наївності, хорошої наївності, заснованій на вірі в незалежну Україну, високий потенціал якої відзначали і міжнародні експерти. За стартовими позиціями Україна мала набагато кращий вигляд, ніж будь-яка інша пострадянська держава.

— У ті дні я відпочивав у рідному селі Братушани. Це старовинне село, засноване козаками Богдана Хмельницького. Його назва походить від «шанувати братів». Повідомлення про запровадження надзвичайного стану мене застало серед рідних. Пам’ятаю як зараз: телевізор, президія, Янаєв, у якого трусилися руки. Отож довелося згорнути відпустку. Селяни також були занепокоєні цими подіями.

— Практично всі, хто мав бажання, брали участь у цьому процесі. Запам’яталася консолідація залу. Адже «за» проголосувало близько 400 депутатів. Це був дуже хороший результат. Але дуже важливо, що він був підтверджений на референдумі. Хочу підкреслити: це був такий момент, яких, на жаль, потім було небагато.

— Було багато друзів. Зокрема, ми тоді дружили з львівською делегацією. Сиділи не по фракціях, а по областях. Львівська і миколаївська сиділи в одному ряду. Жартували: «український П’ємонт» і «червоний пояс». Але проблем не було. Тоді були чистіші відносини. Не було такої торгівлі, яка існує в політиці зараз, більше було щирості. Депутати були опонентами і щиро захищали свої переконання, а не вели якусь ситуативну гру. Тоді спрацьовував вираз Вольтера: я готовий віддати життя, щоб ти мав право висловити свою думку. Усе було набагато чистіше.

— Звичайно, пригадую. Йшла боротьба. Це ж зрозуміло. Мандат у парламент першого скликання я виборов у дуже жорстокій конкуренції з першим секретарем міського комітету Компартії України міста Миколаєва. Я з великою теплотою згадую той час. Коли я вів передвиборчу кампанію, то було дуже багато добровільних помічників. Люди йшли у відпустки за власний рахунок, приносили свої заощадження, допомагали, чим могли. Я пишаюся ними. Завдяки довірі людей я був обраний до парламенту.

— На жаль, декого уже немає в живих. Не стало головного помічника Рябкова Юрія Олексійовича. Він зі мною працював на суднобудівному заводі «Океан». Людина принципова, активна, інтелектуал, суднобудівник. Земля йому пухом.

— Були допущені серйозні помилки. Почнемо з того, що не була забезпечена спадкоємність у кадровій політиці. Ми прийняли рішення про націоналізацію всього майна, яке було на території нашої держави, бо в той час 81—82 відсотки всіх промислових підприємств знаходилися в підпорядкуванні союзних міністерств і відомств. Усі кращі фахівці працювали на всесоюзних підприємствах. Не провели інвентаризацію власності, майна. І почалися негативні процеси.

— Я проти цього. Мова про те, що, коли йде формування державного управління (а ця проблема тоді постала дуже гостро), то кадрова політика не може опиратися на політичну кон’юнктуру. Передусім повинні враховуватися професійні та моральні якості людей, як це відбувається в усьому світі.

— Україна, Чехія і Польща — різні держави. В Україні 1991 року лише близько 30 відсотків підприємств працювали по замкненому циклу. Інші — були часткою кооперації в Радянському Союзі. Плюс величезна питома вага військово-промислового комплексу. Тобто структура економіки була тяжка. Це не Чехія зі своїми столітніми традиціями. У нас були одні проблеми, починаючи з кордонів, законодавства і таке інше.

— Я працював у комісії (ще не було комітетів) з питань управління народним господарством та економічними реформами. На початку 1992 року довелося провести два дні за парламентською трибуною, коли ми приймали перший закон про роздержавлення підприємств. Це був перший крок до формування в Україні інституту власників...

— Я та ще декілька колег були його авторами. Незважаючи на дуже серйозні дискусії, більшість проголосувала за нього. Це був реальний крок до структурних змін, до формування інституту приватної власності, ринкової структури економіки, конкуренції. Все треба було починати з нуля. Були дискусії, але тоді працював потужний інтелект, який був в Україні. 1992 рік почався з дуже великих проблем в державному управлінні. Владі, яка формувалася, бракувало ефективності. А тому прийняли закон про представника Президента, щоб сформувати вертикаль влади, здатної контролювати виконання державних рішень на місцях. Миколаївська обласна рада на сесії визначала претендентів на цю посаду, і частина депутатів підтримала мою кандидатуру. Після цього Леонід Кравчук викликав до себе, ми переговорили, і він підписав указ про моє призначення. Я став наймолодшим представником Президента в нашій державі. На рік старшим був Павло Лазаренко.

Отож з указом у руках прилітаю до Миколаєва, а там біля льотної смуги дуже багато людей. Я зразу навіть не зрозумів, з якої нагоди зібралися люди. Спускаюся, а мені квіти, вітання... Але потім протягом двох місяців я практично змінив весь керівний склад області. Щоправда, тому, кого звільняв, тиснув руку, питав, чим можу допомогти при працевлаштуванні в іншому місці. Кравчуку писали скарги, кляузи. Ми з ним постійно говорили. Він запитував: що ти там робиш кадрові революції? Я все пояснював. У такий спосіб сформував дуже потужний кадровий склад.

— Колись, готуючись до розмови з вами, гортав підшивки і потрапив на інтерв’ю нашого кореспондента. Він звернув увагу на те, що ви будучи представником Президента жили на околиці Миколаєва в малосімейці.

— Так це було.

— Я не звертав уваги на ці питання. Доводилося працювати 15—17 годин на добу. А тому можу порекомендувати всім: коли ти приходиш у ролі першого керівника, то передусім повинен звернути увагу на людей, з якими працюватимеш. Бо потім починається така плинність, що змінами займатися нема коли. Робота була такою напруженою, що не було коли звертати увагу на себе. Десь через півроку чи більше мені запропонували житло поближче до роботи. Я на роботу ходив пішки. Люди, знаючи про це, підходили, висловлювали зауваження, пропозиції. Період був непростий, але вдалося сформувати хорошу команду однодумців. Поступово всі побачили, що ситуація змінюється на краще.

Тож у 1994 році я вирішив балотуватися на посаду голови обласної ради — голови облвиконкому. Тоді вперше і востаннє вибирали керівників регіонів і районів. Попри те, що я був представником влади, за яких люди голосують не дуже охоче, на виборах отримав 72 відсотки голосів, тобто повну довіру людей.

— Не знаю. До мене тоді приїздили і Кравчук, і Кучма як кандидати в Президенти. Хто б не приїздив, я всіх обов’язково зустрічав. Ніяких штучних проблем не створювалось. Але, коли приходили з проханням допомоги, моя відповідь була така: я представник Президента, і якщо я зміню орієнтацію, то спочатку напишу заяву про звільнення, а потім висловлюватиму свої симпатії чи антипатії. Для мене головне було створити для всіх рівні умови. І жоден із кандидатів, який приїжджав на Миколаївщину, не міг поскаржитися, що не мав кудись доступу. А щодо другого туру...

Недарма кажуть, Миколаїв — місто корабелів і хліборобів. Це — місто, де сконцентрований промисловий потенціал, люди дуже витримані. Мабуть, тоді Кучма, який знав структуру військово-промислового комплексу, знайшов кращий шлях до їхнього серця, ніж Кравчук.

Щодо Кравчука, то хочу підкреслити: він не займався метушнею, не показував, що тримається за своє крісло. Кравчук почав свою кампанію за місяць—півтора до виборів. Тому я позитивно оцінюю його діяльність як глави держави. Він не тримався за крісло, а створював більш-менш рівні умови для цивілізованої політичної конкуренції.

— Ніколи не можна під якусь особисту кон’юнктуру руйнувати державну систему, як це відбувається в останні роки в Україні. Коли, перепрошую, гвалтується Конституція, переважають особисті амбіції, коли руйнується правовий світогляд людей. Але той же Кравчук заради особистої кон’юнктури не пішов на руйнацію Конституції та законів. Є вищі цінності, які не можна порушувати навіть при найзапеклішій боротьбі чи особистих амбіціях.

— То був складний період, бо після того, як люди мене обрали, зросла відповідальність перед ними. І це головний позитив. Маю надію, що ми повернемося до виборності посад на рівні місцевого самоврядування. Президент, уряд мають займатися функціями держави, все інше має вирішувати громада. Відтак вона повинна собі обирати менеджерів на альтернативній основі. Це дуже важливо.

Ми відчували, що нас підтримують люди. І, якщо я не сподобався Президенту, прем’єру чи ще комусь, то просто так не з’явиться указ про моє звільнення. Це давало можливість людям розкриватися. В той період уряд надсилав нам проекти своїх постанов, які мали системний серйозний характер, були зорієнтовані на покращання соціально-економічної ситуації. Ми їх розглядали, готували пропозиції і відправляли з нашими змінами. Це давало можливість тримати зворотний зв’язок. І ми ніколи не допускали, щоб показати пальцем угору і сказати: я не винний, як голова виконкому чи голова облради. Якщо навіть і була вина уряду, ми не скидали з себе відповідальності, бо розуміли, що таке авторитет влади. І це давало можливість досягати взаємодії з адміністрацією Президента, Кабінетом Міністрів. Відтак вдалося підвищити рівень роботи в області. Коли в 1995 році я отримав пропозицію перейти на роботу в уряд, в області виконувалося близько 90 відсотків моїх розпоряджень. Була система, контроль, база даних, чіткі методи підготовки, відповідальності — всі це знали, і рівень виконання був один з найвищих в Україні.

Я з великою неохотою дав згоду на роботу в уряді, спрацював принцип: хто, якщо не я? Тоді було актуальним питання промислової політики, обвал об’єктів загальносоюзної власності, так званих поштових скриньок. Ніхто не знав можливості підприємств. Треба було дуже серйозно розбиратися. Я дав добро і з тяжким серцем поїхав до Києва працювати віце-прем’єр-міністром України в уряді Марчука.

— Це була помилка Кучми. Це було недостойно. Був травень 1996 року. Нас, маю на увазі уряд, терміново зібрали в адміністрацію. Наводились якісь цитати із газети «Дзеркало тижня», і Кучма оголосив, що «за формування власного політичного іміджу...» підписав указ про відставку Прем’єр-міністра. Євген Кирилович, не чекаючи завершення засідання, встав, сказав: «Бог з вами!», і пішов. Я єдиний із тих, хто там був, робив спроби щось сказати проти, бо бачив: чинять необ’єктивно. Як управлінець, Марчук був високого рівня, і, думаю, що уряд під його керівництвом дав би багато користі.

А коли почув, що уряд очолюватиме Павло Іванович, а я його добре знав, попередив Кучму: якщо Лазаренко стане прем’єром, то я в уряді не працюватиму. З цього приводу в нас було декілька зустрічей і розмов на цю тему, але я стояв на своєму. І після того, як Павла затвердили Прем’єр-міністром...

— Перед голосуванням практично всі депутати пройшли через його кабінет.

— Ні, бо він бачив, що у нас досить різні підходи. Тим більше я, як віце-прем’єр, деякі постанови не хотів візувати. Наприклад, про територіально-галузевий принцип постачання природного газу. Коли Україну поділили на шматки і один із найбільш ласих дістався ЄЕСУ. Потім через рік я сказав Кучмі: усі прогнози виправдалися. Чим це завершилося, знаєте і ви, і читачі вашої газети.

— Перший висновок: ніколи не працюй на якусь особу. Навіть якщо ця особа — Президент чи Прем’єр-міністр. Цей принцип створює, безумовно, для мене певні проблеми. Але я ніколи не відмовлявся від нього і відмовлятися не буду. Я ніколи не працюватиму на державній службі, виходячи з особистої відданості тому, хто мене призначив. Коли ти працюєш в уряді, вищому виконавчому органі держави, ти маєш передусім працювати на захист інтересів держави і виконувати ті функції, які тобі довірили. Тому, працюючи з усіма президентами — Кравчуком, Кучмою, Ющенком, — я в жодного з них не просив посад, а тим більше вирішення якихось приватних питань. Вони це знали і знають, і можуть, якщо треба, — підтвердити. Це перший принцип — не працюй, виходячи з особистих інтересів.

Іще три роки тому я сказав Ющенку, що Президент не може бути очільником політики: чим гірше, тим краще. Незалежно від прізвища прем’єра, якщо уряд дає високий результат на користь держави, розвиток економіки, треба його підтримати. Коли щось не так, ти маєш, спираючись на свою функцію, щось поправити. Я не можу працювати з керівником, якщо він діє так, що це не відповідає моїм принципам.

Другий принцип. Працювати на посаді з повною викладкою незалежно від того, скільки ти далі працюватимеш. І до останнього дня, до останньої секунди, навіть знаючи, що завершується твоє перебування на посаді, ти маєш віддаватися роботі. І коли я передавав справи, а я працював у п’яти урядах, до мене приходив наступник, сідав за стіл і мінімум день-два я передавав йому справи і давав поради: на що звернути особливу увагу. І коли я зараз чую, що міністр у відставці з попередником не зустрівся, не передав справи — це неприпустимо.

Третє. Працювати на всіх посадах так, щоб чесно дивитися в очі людям. Для мене це не просто слова, а принцип. Дуже хочеться, щоб за таким принципом формувалася і вертикаль влади в Україні. Бо це має принципове значення. Тим більше за ці роки відбулося дуже різке безпрецедентне зниження рівня державного менеджменту.

— Абсолютно. А коли йдеться про кадрову політику не за критеріями ефективності, професійності, державності людини, а за іншими: хто більше дасть за портфель чи хто краще забезпечить доступ до ресурсів політичної групи, то починається процвітання корупції. Ця проблема дуже серйозна. Можна приймати розумні закони щодо вирішення економічних проблем, але, якщо не буде моральних, державницьких, інтелектуальних фахівців, то не будуть працювати ні закони, ні програми. Цю проблему треба вирішувати якомога швидше.

— Шкодую за тим, що дуже рано з життя пішли батьки. В дитинстві у мене була мрія, щоб усі гарні добрі люди після 20—25 років ніколи не старіли. Я дуже шкодую, коли з життя йдуть такі люди, то минає час нашого дитинства і життя. Дуже шкодую, що дуже рідко зустрічаюся з друзями: вони розкидані по всьому світу. Багато друзів у Санкт-Петербурзі, в Ризі, в Таллінні, на Далекому Сході, в Молдові. Я шкодую за своєю професією. Бо професія інженера-корабелобудівника найцікавіша і найромантичніша у світі. Шкодую, що Софійка дуже швидко росте. Бо, коли беру на руки, нині треба нарощувати біцепси, а я хочу носити її на руках.

Але загалом я щаслива людина. Навколо мене чарівні красуні — Маринка, моя дружина, доньки, дві внучки, дуже багато друзів, соратників, побратимів. Я знаю, що таке довіра людей, а це найвищі цінності і посади.

— На цій ноті я хочу подякувати вам за нашу розмову, сподіваюся, вона буде цікавою і для наших читачів.