По клавішах — як по своїй долі

Піаніст Олексій Колтаков — українець, живе й навчається в Америці, громадянство — австралійське. Україна йому батьківщина, Австралія — вдалий старт, Америка — відрізок життєвої дистанції, подолання якої робить його щасливим.

Якби з появою Олексія на світ Божий хтось сказав його матері, що вона народила геніального піаніста, швидше за все, сприйняла б це як не дуже вдалий жарт. Музикантів у їхньому роду ніколи не було. Хіба що дід Олексія мав красивий, сильний голос і співав у церковному хорі, а батько й мати, вважай, усе життя працювали на «Луганськтепловозі». Хлопчик, напевно, пішов у діда — рано проявився в нього гарний голос і відмінний музичний слух. У сім років батьки привели сина до музичної школи, і він уперше побачив рояль. Пройшовся рукою по клавішах — і неначе доторкнувся до своєї долі. У «музикалці» в нього все пішло успішно, його вважали перспективним, і незабаром викладач сказала батькові, що Олексію потрібен хороший учитель. Батьки поставилися до цього дуже серйозно. У Надії Степанівни Петруні приватним способом Олексій провчився три роки, з її допомогою став учасником дитячих конкурсів піаністів, а коли йому виповнилося тринадцять, вони з викладачем «замахнулися» на міжнародний конкурс молодих виконавців, який проходив у Харкові. Жодних призів Олексій тоді не виборов, але одержав більше — знайомство із завідувачем кафедри Харківської музичної спеціальної школи Віктором Макаровим. Той звернув увагу на худенького луганчанина. В ньому вгадувалася певна сила, підкуповував недитячий прояв індивідуальності. Довелося Альоші прощатися з батьками і на час навчання переїхати до Харкова.

Так склалося, що через п’ять років Віктор Макаров емігрував до Австралії... і забрав із собою кращих учнів. Олексій Колтаков — серед них. Сумнівів із приводу переїзду до чужої країни в нього не було. Вісімнадцятирічний юнак розумів, що одержує від життя шанс, який повинен використувати. Так Олексій став громадянином Австралії. Тут продовжив навчання в музичному інституті, пізніше став у ньому викладати, обзавівся сім’єю, будинком, машиною, удосконалював своє професійне виконання, брав участь у міжнародних конкурсах, гастролював з концертами. Але в якийсь момент зрозумів, що у творчому плані йому загрожує застій. В Австралії мало великих міст і немає великих концертних залів, а головне — люди не сприймають класичну музику так, як сприймав її молодий піаніст. Постав вибір: жити в країні, де все звично, комфортно і просто, виправдуючи себе обставинами, що «не дали можливості» розкрити свій талант, або — все покинути, поїхати і почати життя спочатку.

У 2006 році Олексій одержав запрошення від одного вчителя повчитися в нього в Техасі. Після 2,5 року навчання в Америці доля подарувала луганчанину ще один шанс — знайомство з дуже відомою у світі піаністкою і викладачем Ведою Каплінські. З 20 молодих піаністів, які претендували на навчання в «Джульярд скул», що вважається найпрестижнішим у світі вищим навчальним закладом в галузі мистецтва, музики, танцю і драми, брали тільки трьох. Олексій Колтаков був серед них. Він вважає, що в його житті професійного піаніста це головна подія, яка визначає новий період його творчості.

Від першої особи:

«Мені здається, у житті є певний закон тяжіння: якщо людина поставить собі мету, то обов’язково зустріне потрібних людей, що допоможуть цієї мети досягти. Так було і зі мною».

— У тому, як удало складається ваша професійна кар’єра, більше везіння чи закономірності?

— Не знаю, як усе склалося б, якби не поїхав до Австралії. Просто така сліпа удача... З другого боку, мною завжди керує прагнення зробити більше, краще, досягти професійних висот. А це дуже велика праця. Я почав гастролювати з концертами в 15 років і, здавалося б, до тридцяти років досяг достатньо. Але коли став учитися у Веди, зрозумів, як багато ще не знаю і не маю. Веда —чудовий педагог, видатний музикант. Вона відкрила мені очі на те, як потрібно грати на роялі — якими мають бути рухи рук, положення спини. Взагалі, як використовувати своє тіло раціональніше, щоб це допомагало виконавцеві. Вона передає секрети, яких не знають 99% піаністів. Напевно, мені пощастило, що я вчуся в престижній Джуліардській школі, в такого педагога. Вже одне це відкриває хороші перспективи. На жаль, в Україні такої школи немає, і багато хто змушений їхати з країни, щоб професійна кар’єра склалася вдаліше.

— Українська музична школа відрізняється від європейської?

— Сьогодні всі школи змішуються. Так вважають багато які відомі музиканти. Подивіться, що відбувається: японці викладають у Франції, росіяни — в Китаї, американці — в Тайвані. Вважаю, триває процес злиття і народження єдиного світового мистецтва.

— Ви — переможець численних світових конкурсів, відомий у своїх колах піаніст. Які відгуки критики на ваші виступи?

— Вони насамперед відзначають у моєму виконанні слов’янську душу. Ніхто так добре не грає Чайковського, як слов’янин. Це прояв культури, яку всотуєш із землею, на котрій народився. Я, коли чую Баха у виконанні азіатського музиканта, дивуюся. Уся динаміка виконана правильно, стилістика вірна, але... це не Бах, бо звучить з китайською чи японською інтонацією. Азіатські музиканти, які пожили в Європі або в Америці, грають по-іншому. Люди навіть слухають музику по-різному. Коли я грав у Кореї, у залі було дуже шумно протягом усього концерту. Спочатку не розумієш, що відбувається. З’ясовується, така в них манера сприйняття. У США слухають дуже уважно, виключають телефони, не шумлять. В Україні теж приймають приязно, в Москві публіка примхливіша...

— В Австралії у вас було все, крім перспектив у розвитку музичної кар’єри. Як живете в Америці?

— Найголовніше сьогодні — навчання. Живу в інтернаті, він за два кроки від школи, свого рояля в мене поки що немає (старий я продав), але в школі є чудові інструменти. За навчання треба платити, тому довелося взяти банківський кредит. У школі дуже велике навантаження, тому концертами тимчасово не займаюся. Ось приїхав у Луганськ до батьків на канікули, пробуду ціле літо. Уже зустрівся з друзями, викладачами. Луганськ змінився на краще.

— Не плануєте повернутися назад?

— Це справа часу. Поки що хочу закінчити навчання і попрацювати в Америці. Там є непогана перспектива. Є думка відкрити в Україні школу, подібну до «Джульярд скул». Я багато чому навчився у Веди Каплінські й міг би передати цей досвід українським музикантам. Спасибі, Україна мене не забуває. Цього літа я запрошений на відкриття концерту в Києві в рамках циклу «Видатні піаністи сучасності». Вдома завжди добре. Сідаю за свій старенький рояль, що його зберегли батьки, і згадую дитинство.

— Ви замислювалися над тим, що таке щастя?

— Воно в тому, щоб добиватися мети в житті. Коли відчуваєш, що в тебе виходить, як то кажуть, іде до тебе, що в житті ти все робиш правильно, з користю для себе й інших — для мене це і є щастя.