Там, де люди ще працюють, співають і танцюють...
Субота зранку видалася грозовою, і шлях від Сум до Голубівки долав під шум зливи і акомпанемент грому. Попри буревійну увертюру, й гадки не мав перенести зустріч, домовлену з Миколою Миколайовичем Зимоглядом, директором господарства СТОВ імені Шевченка. Знав, що Зимогляд на дух не терпить людей необов’язкових. Та й ще одне. Колеги розповіли, що після проспіваної йому районкою «різдвяної оди» чотирирічної давності Микола Зимогляд вдався до повної інформаційної блокади. А розірвати її випала нагода саме мені. Отож у призначений час, о десятій, я входив до контори у Голубівці...
Господар, зростом під метр дев’яносто, який щойно повернувся з об’їзду «володінь», випромінював впевненість і силу. Та найбільше в Зимогляді вразили очі, що підкреслювали розум і волю, — з бісиками в глибині...
Зрештою, іншого не прийняли б і голубівці. Іншому не довірили б ні господарство, ні власні долі. А тим більше його наставник Герой Соціалістичної Праці, чи не перший в Україні повний кавалер ордена «За заслуги» Іван Максимович Остапенко. Це він ще на початку 1960-х збудував Голубівку в чистому полі й вивів село у форпост достатку, що гримів на всю Україну. Не міг він віддати напрацьоване трьома поколіннями селян у недолугі руки, тож фактично «вів» свого наступника змалку. Ще в юності запримітив у Миколці селянську жилку, готував його собі в помічники: віддав на навчання за колгоспний рахунок, а потім навчав тонкощів і премудростей селянської справи, піднімаючи до вершин розуміння і відповідальності: інженер з охорони праці, начальник колгоспного машинно-тракторного парку, голова профспілки і нарешті перший заступник.
Статок, переданий наставником вихованцю, — три молочнотоварні ферми, два відгодівельні тваринницькі комплекси, свиноферма, птахофабрика, чи не єдиний у регіоні табун коней майже на 150 голів, сучасний машино-тракторний парк із зарубіжною технікою... Ні, це не Зимогляда особиста, а громадська власність, адже в співзасновниках товариства майже третина мешканців Голубівки з населенням у 1100 душ — колишні й нинішні працівники.
— Що нам довелося пережити, щоб відстояти наше спільне добро — заклятим друзям не побажаю, — каже співрозмовник.
... за це їх і пресують
Набіги вітчизняних і заморських «гостей» на заможну Голубівку чинилися з початком приватизації колгоспно-радгоспного майна. Дехто зі «спасителів» спокушав неабияк. Один заявив Остапенку і Зимогляду: дайте мені семеро ваших кращих механізаторів, і я зроблю із села «Нью-Голубівку», а ви обидва будете — як сир у маслі. Зимогляд спитав: «А що буде з рештою селян?» «Спаситель» знизав плечима: «То їхній клопіт». Одні за здачу села пропонували обом керівникам господарства мільйонні відкати, а інші погрожували: віддайте сьогодні по-доброму, а то завтра силою заберемо. Однак тандем не спокусився пряниками, не злякався і батогів.
— Урятував тоді господарство від зайд авторитет Івана Максимовича Остапенка та його знайомство з тодішнім президентом Кучмою, — згадує Микола Миколайович. — Чутки про Голубівку докотилися до столиці, і президент захотів подивитись на останнього колгоспного «могіканина» безпосередньо у селі, де і вручив перший орден «За заслуги».
Утім, після кончини Героя знову спробували знищити СТОВ імені Шевченка. Якщо до цього йшли в лобову атаку, то тепер — з тилу.
— Вони намагалися ударити в галузь, на якій тримається вся економіка господарства, — у тваринництво, — каже співрозмовник. — Наприкінці минулого десятиліття із кабінетів обласної влади ветеринарам подали команду: знайти в голубівського стада туберкульоз. Ті півроку рили та копали. Марно! Тоді вирішили знищити галузь «лейкозом». Командував колишній заступник очільника області з агропромислового комплексу. Більше двох з половиною років руки викручували. На одну вакцину ми витратили близько 800 тисяч гривень, понад 1,1 тисячі корів, бичків, телиць пустили під ніж. Доярки плакали, коли у них забирали «на м’ясо» корів, від яких щодоби надоювали до 25 літрів молока.
Справжнє варварство чинилося за вказівкою обласного керівництва під приводом «оздоровлення» галузі. На все ладні були піти, щоби погубити колективну Голубівку. Загальні збитки СТОВ імені Шевченка за час «можновладної санації» обійшлися у кілька мільйонів гривень. А лейкозу, як потім зізналися спеціалісти, і близько не було.
— Знали, куди бити, — продовжує директор. — За час «санітарної екзекуції» перед нами кілька разів поставало гамлетівське: бути чи не бути? Вистояли завдяки нинішньому начальнику обласної ветеринарної служби Михайлу Лузану, який всупереч варварським директивам не дав повністю вирізати стадо, дозволив здавати «лейкозну» худобу на м’ясокомбінат.
Тваринництво для сільськогосподарської галузі було й залишається запорукою її стабільності та процвітання. Тому воно й цікавить «академіків» із «меценатами». Останнім часом автор цих рядків побував у кількох колишніх господарствах-мільйонерах. Всі вони процвітали насамперед завдяки тваринництву. Саме на них і була націлена отруйна стріла «стратегів відродження» українського села. Винищили їх практично під корінь. У Лебединському районі лише троє з них вистояли, залишилися колективними і зберегли свої тваринницькі комплекси. Хоча по-справжньому на комплекс тягне лише голубівський, на який припадає загалом близько 50 відсотків молока району. До честі голубівців, відвоювавши від зайд свою власність і майбутнє, поклали на полицю крилату гамлетівську фразу, і взялися за відновлення господарства. І досить успішно.
— Коли, тьху-тьху, перестали ставити палки в колеса — ми знову на підйомі, — каже Зимогляд.
Похвалитися працівникам «острова колективної Свободи», як називають тутешніх селян, і справді є чим. На сьогодні триста голів молодняка докупили. Загальна кількість рогатої худоби вже перевищує 3,1 тисячі голів. Із них 60 відсотків — молочне стадо, решта м’ясне. Торік тутешні корови розщедрилися майже на 4,5 тисячі літрів молока кожна. А ще в свинарнику нагулюють вагу 700 свиней, у «пташнику» — 25 тисяч курей.
Про досягнення СТОВ імені Шевченка можна епопею писати. Але в розмові із заслуженим працівником сільського господарства Миколою Зимоглядом мене цікавило: чи варто надриватись, з огляду на низьку рентабельність тваринництва?
— Справді, мороки і затрат — вище стелі, — зізнається він. — Рослинництво в 2,5—3 рази прибутковіше. Але насправді ця перевага до пори до часу. Земля віддячує щедрістю насамперед тим, хто підтримує її родючість. Не «мінералкою», а органікою. На міндобривах земля протримається кілька десятиліть, на органіці — віками родитиме й «раціон» буде п’ятизірковий. Ми щороку підживлюємо землю 25 тисячами тонн органіки, от і вирощуємо на своїх 4,5 тисячі гектарів 15 злакових і технічних культур, інші обмежуються міндобривами, тож задовольняються від сили трьома—чотирма: ріпаком, кукурудзою, соняшником, серед яких туляться мізерні острівці зернових...
А ще додайте робочі місця, які тваринництво створює у себе та в суміжних секторах. За кількістю працюючих СТОВ імені Шевченка переважить більшість промислових підприємств області: 280 постійних штатних робітників, тобто кожен четвертий мешканець Голубівки, включаючи пенсіонерів, яких тут близько трьохсот, плюс півсотні сезонних робітників. І середній заробіток — 2 тисячі гривень — не під силу багатьом солідним роботодавцям. А влітку середня зарплата зростає ледь не на третину, а в комбайнерів на косовиці підскакує до 10 тисяч гривень.
Тепер уявляєте значимість багатогалузевих господарств для українського села?
В більшості сіл Сумщини давно забули, що таке свято першого снопа, обжинки. А в Голубівці й пам’ятають, і святкують. Чи може бути інакше? Робота дає надію і віру, а з ними й пісні звучать ліричніше. Сільська художня самодіяльність — танцювальний і кілька пісенних колективів досі гримлять на весь регіон. І Будинок культури — один із кращих у регіоні, і аматори сцени своїми здобутками завдячують постійному меценатству господарства на чолі з Миколою Зимоглядом. Не нахваляться допомогою земляків вчителі, вихователі дитсадка, сільські медики. Викликають заздрість тутешні дороги з твердим покриттям, ремонт і будівництво яких фінансує господарство. Будують, ремонтують, лагодять. Щороку загалом на півмільйона гривень. На відміну від «добродіїв» з агрокомпаній — без галасу та «фанфарних» копійчаних соціальних угод.
Слухав Миколу Зимогляда і думав: звідки такий взявся? Бува, не інопланетянин?
— Селяни, які змалечку купалися у місцевих росах, від яких черпали силу моці й духу — всі такі, — розвіює своє «інопланетянське» походження Микола Зимогляд.
— Тобто, селянська любов до землі — не вигадка ліриків?
— Люблять землю ті, хто приріс до неї, хто виходжує і милує її власними руками.
Щоб не зникав цей одвічний зв’язок, правління товариства постійно фінансує навчання випускників місцевої середньої школи у вищих і середніх навчальних закладах.
— Не всі, звісно, повернуться, але це не зникає безслідно. Прийдуть кращі часи, і поклик рідної землі відчують у своїх серцях їхні нащадки, і обов’язково відгукнуться на нього, — переконаний селянський син Микола Зимогляд.
Про корупційну «ламбаду»...
Чому ж тоді українська можновладна рать так завзято намагається стерти з лиця землі сільські колективні господарства, де пліч-о-пліч йдуть труд і духовність, де ще збереглися моральні цінності? І замість них насаджують чужі нашому менталітету потужні латифундії, яких не знала Європа, де також переважають кооперативи, фермерські господарства і фермерські об’єднання. І всі держави Європи ще й серйозно дотують їх, стимулюючи до виробництва чисто екологічної продукції
— Хіба в нашої влади чверть віку мізки були повернуті набакир, що не помічала очевидного?
— З мізками у неї повний порядок, — зітхає Микола Миколайович. — У неї інший діагноз — мораль набакир, ось і вискакує зі штанів, аби розчистити шлях потужним агрокомпаніям. Сьогодні можновладці та олігархи так сплелися у корупційній «ламбаді», що і відчуття часу, і всілякий страх втратили. Колективні господарства, які ще залишилися, у поті чола намагаються модернізувати виробництво на європейський зразок, а влада — тюк їх по тімені обвалом цін! Цьогорічна закупівельна вартість молока проти торішньої впала майже на 45 відсотків. Те саме спіткало й м’ясну галузь. Про цукристі та інші технічні культури — льон, коноплі тощо, які з подачі можновладців в області викоренили повністю, я вже не кажу. За такої «державницької політики» на полях залишаться тільки кукурудза, соняшник, ріпак і... реп’яхи, а зерно, як нині м’ясо, молоко, фрукти і овочі, будемо купувати в Гондурасі. А від українського села залишиться лише згадка.
— Не переборщуєте?
— Хотів би, але... Погляньте на колишню Штепівку. Колись квітуче село, 2,5 тисячі мешканців, за роки незалежності перетворилося на жебрака, де нині ледве зводять кінці з кінцями вдвічі менше людей. Та й то переважно пенсіонери. Більшість працездатних розбіглися у пошуках роботи, решта топить горе в горілці. Тим часом черговий інвестор-агрохолдінг — четвертий чи п’ятий за ліком — «працевлаштував» у себе аж чи то двох, чи п’ятеро штепівців. Отаке майбутнє чекає українське селянство за політики «набакир».
І про законотворчі «вправи»
— Вважаєте, що агрохолдинги і агрокомпанії не зарадять селу, лише прискорять занепад?
— А я про що! Це губителі напрацьованого сторіччями. В них в голові: зиск, зиск, зиск. Якщо хочемо по-справжньому відродити село, від цих «потужних» маємо позбавлятись, як від пошесті. І негайно. Це вам скаже кожен селянин, куди вже завітали «благодійники». В тих селах більшість людей давно поклали зуби на полицю через безробіття.
— Невже не згущуєте фарби?
— Аніскільки. Наступ на українське село, його одвічні традиції, життєздатність за попередніх урядів лише набирало обертів.
— А де факти?
— У Верховній Раді...
— Себто?
— Проаналізуйте, як народні обранці десятиріччями «вальсують» навколо закону про приватизацію землі. Либонь, вичікують доки селянство «дозріє».
— А «дозрівати» доведеться, альтернативи немає.
— Звісно, але перед прийняттям доленосного рішення треба сім разів відміряти: створити належні передумови для його реалізації. Це, насамперед, забезпечення пріоритету викупу землі сільським громадам та ратаями, які її доглядають.
— А звідки кошти у бідних ратаїв?
— Це наступний наріжний камінь, без якого закон викличе нові Майдани. Треба створити Український земельний банк за європейським зразком, який би на відповідних умовах фінансував сільські громади, що забажали стати власником землі. Щоб уникнути протистояння, закон про приватизацію треба приймати не з кондака і не на догоду грошовим мішкам. Розробляти — всім миром, з урахуванням інтересів пересічного селянина. Отоді декларації про розквіт села, нарешті набудуть реальних обрисів.
Аналіз професійний і всеосяжний. Здається саме на таких професіоналів, як Микола Зимогляд, вже давно заждалася сесійна зала Верховної Ради України.
Суми—Голубівка—Суми.
P. S. Редакція «Голосу України» запрошує до обговорення шляхів розвитку нашої аграрної галузі всіх бажаючих — селян, економістів, міністрів, народних і просто депутатів та інших небайдужих.
Мелодія звучить і серце лине. Голубівські аматори радують односельців новими піснями і музикальними п’єсами.
Серед хлібів зрілих. Микола Зимогляд: «Завтра — жнива».
Фото надано автором.
