Певне, кожен радянський учитель ставив за приклад своїм учням дитячого письменника Аркадія Гайдара: «Тобі скільки років? Шістнадцять? Гайдар у шістнадцять командував полком».
Ось тільки яким полком? Виявляється, розстрільним. Старші товариші послали підлітка Аркадія у Хакасію —там не хотіли більшовицької влади.
Там червоні лютували неймовірно. Винищували цілі села, не жаліючи малюків у колисці. Тут збереглися пісні-прокляття про молодого командира.
Письменник ніколи не згадував про розстрільний полк і його криваві діяння. Однак докори сумління не давали йому жити спокійно. Є в його щоденнику фраза-визнання: «Сняться мені убиті мною в юнацькі роки на війні люди».
Молодий режисер Гізель Гатауліна, ніби виконуючи мовчазний наказ мертвих, почала збирати все, що стосувалося біографії Аркадія Петровича. Усе об’єднала у документальному фільмі.
Гайдар, судячи з його пізніших діянь, не погоджувався з революційним гаслом «Мета виправдовує засоби». Писав чисті, теплі твори про Чука і Гека, про блакитну чашку, про Тимура і його команду. А в щоденнику час від часу з’являлося: «Сняться мені вбиті мною...»
...Загинув Гайдар на 36-му році життя восени 1941-го під Каневом. Там і похований. У спогадах сина Гайдара прочитала: «На фронт батько пішов добровольцем. Ті, хто був з ним поруч, і ті, хто став свідком його загибелі, розповідали, що Аркадій Петрович не боявся німецьких куль. Він ніби навмисне йшов назустріч кулеметному вогню».
Очевидно, і в такий спосіб людину може вести совість. Адже вона, совість, — найвищий рівень самосуду.
Та сама совість, напевне, змусила Героя Радянського Союзу сержанта Павлова піти в один із чоловічих монастирів Підмосков’я. Колишній герой усамітнився, був відлюдькуватим, з келії майже не виходячи, молився вдень і вночі за убієнних.
...Я бачила у Волгограді «Дім Павлова» — червоний цегляний чотириповерховий будинок. Весь пощерблений кулями. Щоб не здати його ворогові, тут поклали голови кілька тисяч (!) бійців. Наказ «Ні кроку назад!» було виконано такою ціною.
Київ.
