Сергій Куніцин: «Я смажив яєчню на саперній лопаті»

Кореспондент «Голосу України» розмовляє з головою Севастопольської міської державної адміністрації Сергієм Володимировичем Куніциним про те, що вже зроблено, і що ще треба зробити.

— Ви правильно зазначили, що до п’ятдесятиріччя мені ще рік жити і працювати. Читачам «Голосу України» першим таємницю розкрию: ми з моїм товаришем (відомим у Криму політиком) уже рік працюємо над книжкою, у якій я хочу розповісти про свій життєвий шлях, політичну кар’єру, оцінити їх. Кілька глав уже написано. В них я намагаюся досить відверто розмірковувати над прожитими роками.

П’ятдесят — це багато чи мало? Для людини — багато, дві третини життєвого шляху. Робота над книжкою захоплює. Тому, що багато чого переосмислюєш з позицій прожитого, накопиченого досвіду. Якщо телеграфним стилем говорити, то я після Афганістану працював на заводі, пішов у політику, був на той час наймолодшим міським головою в Україні, народним депутатом першого скликання. Саме наше скликання приймало Декларацію про державний суверенітет. У наступному році буде двадцять років, як я в політиці. Такий термін, вважаю, дає мені право дещо сказати про нашу політику і про наших політиків.

— Істина, як водиться, посередині. Я вважаю, що є в мені й недоліки, але і достоїнств чимало. Мене багато разів намагалися «списувати в запас», двічі відправляли у відставку з посади керівника Ради міністрів Криму. Але за одного битого трьох небитих дають. Я вже політичний довгожитель: нині не брежнєвські часи, за яких можна було до самої смерті працювати на високій посаді. А сьогодні, як то кажуть, «иных уж нет, а те далече». Багато хто пішов із політики, багатьох «пішли», когось уже немає з нами в цьому світі...

Я вважаю себе політичним бійцем. Думаю, що й у Севастополі це довів. Незважаючи на те, що мене намагалися навіть лежачого бити. Після дуже тяжкої операції я вистояв, вистояла моя команда. Про людину судити треба, як Біблія радить: по справах, а не по словах. Я почесний громадянин Красноперекопська і міста-героя Керчі. А за «красиві очі» таких звань, повірте, не дають.

Півтора роки тому, коли я був у тяжкому фізичному стані, мене в Севастополі стали «мочити». Можливо, я тоді міг би й піти. Але саме тоді я дав собі слово не тільки витримати, а й зробити так, щоб ніхто мене не зміг обвинуватити в тому, що в Севастополі Куніцин не зміг зробити чогось корисного, значимого. Я вирішив: піднімуся і зроблю стільки, щоб мені не було соромно дивитися людям в очі, коли буду приїжджати до Севастополя. Сьогодні мені не соромно. Бо я знаю: те, що вдалося команді Куніцина за три роки, не змогли зробити всі наші попередники за п’ятнадцять років незалежності України. Ми зробили в місті достатньо для того, щоб залишити в городян добру пам’ять.

В інституті Брукінса, в якому я вчився в 1994 році, увесь час наголошували, що успіхи США пояснюються постійною боротьбою демократів і республіканців. Вони весь час критикують одне одного і тим самим змушують розвиватися. Щоправда, після того, як оберуть президента, усі вважають його «нашим президентом». У нас, на жаль, ситуація трохи інша. У нас ще боротьба ведеться не на творення, а на знищення. Я не ставив перед собою завдання знищити міську раду. А частина депутатів ставила й ставить досі перед собою мету знищення команди Куніцина. В цьому наша різниця. Між Україною і США. І між міськдержадміністрацією та міськрадою.

— В Афганістані казали: «Хто не був — не буде, хто був — не забуде». На війні можна пробути один день і побачити стільки, скільки іншому й за п’ять років не судилося пережити. Я служив у батальйоні, який у 1984 році був введений в Афганістан. На сороковий день перебування там батальйон загинув у бою. Загинув комбат. У тому бою загинув Саша Бабич — батальйонний писар. Родом він був із Кривого Рогу, в нього народився син. Повернувся з відпустки і сказав командирові: «Що ж мені писарем з Афгану повертатися?! Візьміть мене в бій». Загинув у першому ж бої...

Віталій Генку з Молдавії, студент Київського політеху, теж був у батальйоні писарем. Також загинув у тому бою. А Женя Воскобойников, кухар, з Донецька родом, під вогнем повзав і перебинтовував поранених — в тому бою сто п’ятдесят поранили і шістдесят убили, врятував життя одинадцяти солдатів. Він торік помер — війна його наздогнала... Афганцям скажіть: Панджшер, Руха, рухинський полк. Усі у відповідь: страшнішого місця в Афганістані не було.

Кухарем я не був — був заступником командира взводу в мотострілецькому полку, гвардії сержант РА. Пішов у Афганістан із власної волі, хоча міг залишитися в «учебці». Коли був командиром блок-поста, то смажив яєчню на саперній лопаті. Шістдесят п’ять градусів за Цельсієм на пригріві — можна було смажити. Афганці знають: солдатів на блок-посту було стільки, що мало вистачити, як ми казали, на півгодини хорошого бою. Мої проблеми з хребтом — звідти, з афганської війни. І коли після дуже тяжкої операції я видужав і приїхав до Севастополя, то київському перевіряльникові в міськраді аргументували своє бажання усунути мене від посади так: «Куніцин гарна людина, але наркоман: йому знеболююче колють! Як він може містом керувати?!»

— Моє висловлення в телеефірі, на жаль, було неправильно трактовано моїми однопартійцями з «Єдиного центру». Я назвав тоді два прізвища: Арсенія Яценюка і Валерія Хорошковського. І не про президентські вибори йшлося — я лише висловився за те, щоб у «ЄЦ» було побільше таких молодих і вже досить досвідчених та успішних політиків і управлінців, як Яценюк та Хорошковський. Я їх обох добре знаю. Перший працював в уряді Криму, який я тоді очолював, міністром економіки. А другий був народним депутатом по моєму «рідному» округу — в Красноперекопську. Не приховую, ми дружимо, я високої думки про їхні ділові та людські якості. Але в президенти нікого не висував. По-перше, бо ще дотепер офіційно ніхто кандидатом не зареєстрований. По-друге, тому що політична сила під назвою «Блок Куніцина», яку я представляю, колегіально вирішуватиме, кого підтримувати на виборах у січні наступного року.

А поки що певно можу сказати тільки одне: мене дивує дивна закономірність — що складніша ситуація в країні, то більше претендентів на посаду Президента.

— Приїзд Патріарха Московського і Всія Русі, запланований на друге серпня, в Інтернеті вже активно коментують як подію більш політичну, ніж духовну. Ви берете найактивнішу участь у підготовці візиту — вам відомі істинні мотиви, цілі й завдання візиту. Розкажіть про них.

— Без елементів політики ця подія обійтися не може. За моїми оцінкам, цей візит — візит покаяння. Вперше Патріарх за тисячу двадцять один рік приїде на те місце, де хрестився Рівноапостольний князь Володимир. І ті українські політики, котрі піддають сумнівам візит Патріарха, повинні були б радуватися приїзду предстоятеля: київський (не московський!) князь хрестив Русь. І хоч би що хто говорив, але колиска православ’я східних слов’ян не в Сергієвому Посаді, не в Києво-Печерський лаврі, а в Херсонесі, в Севастополі. Українська земля — колиска православ’я. І Україна має здобути з цього факту й, у тому числі, політичні дивіденди. Саме з цієї точки зору слід оцінювати візит і розставляти акценти.

Сто двадцять вищих ієрархів православного світу відвідають Херсонес. Наголошу — така кількість за десять днів візиту Патріарха в Україну збереться тільки в Херсонесі!

Хочу звернути увагу на те, що торік Президент підписав указ, згідно з яким двадцять восьме липня — день Хрещення Русі — оголошено державним святом в Україні.

— Економічний розділ: створити вільну економічну зону в Севастополі та реалізувати програми розвитку Криму і Севастополя до 2015 року.

Духовний розділ: закінчити будівництво кафедрального собору Олександра Невського в Сімферополі та Свято-Вознесенського храму в рідному Красноперекопську. Зберегти і посилити рух воїнів-афганців, який я очолюю в Криму.

Спортивний розділ: добитися, щоб «Таврія» вийшла в Лігу чемпіонів або хоча б у Кубок Ліги, а Севастополь — грав у Прем’єр-лізі та в нього був свій відповідний стадіон.

Особистий розділ: онуків побільше, і щоб у родині все добре було.

Севастополь.