Три мільярди(!) підшипників

Жодного підшипника більше не виготовлятимуть у його цехах. «Донецькі вгробили нас остаточно, — сплюнув спересердя один з ветеранів. — Сказали, що не вигідно робити підшипники, і поховали завод».

Не один рік більш як тисячний колектив боровся за збереження свого підприємства. Відвоювати вдалося тільки заборговану зарплату. Саме цей факт викликав найбільше радості на останніх зборах колективу, які відбулися 14 липня. «Такого колективу більше тут ніколи не буде, і заводу такого вже не буде у Вінниці. Хіба, може, років через двісті чи п’ятсот знов повернеться підшипник. Але нам про це вже не вдасться дізнатися».

— Я з перших днів пуску заводу працював у цих цехах, — каже ветеран-заточувальник Петро Пилипенко. — Ще у 1967-му, коли завод закінчували будувати, мене направили до Москви. Там вчився на заводі імені Лихачова. Хоч мав уже диплом про закінчення технікуму, але все одно пройшов ще одну науку, як робити підшипники. Пуск заводу був дуже великою подією для Вінниці. Наші підшипники розходилися не тільки по Союзу, їх відправляли за кордон. Тому для мене закриття заводу — це дике рішення. Без підшипника, як без хліба, не можна обійтися жодного дня. Він потрібен і для тачки, і для машини...»

— Цирк якийсь! — каже ще один ветеран заводу пан Анатолій. — Прийшли на похорон, а тішаться, плещуть у долоні. Плескати в долоні можна було б тоді, якби завод лишили. А тішитися зарплатою... Вона скоро розійдеться, а де тепер заробиш?

Борг власника перед фрезерувальником паном Анатолієм — дві тисячі гривень. А ось електрику Петру Івановичу не заплатили 15 тисяч гривень. «Ми робили «на дядю Васю», — каже чоловік. — Нам платили по 200—300 гривень на місяць. Це що, гроші?» Співрозмовник каже, що працює на заводі з 1970 року. «Ніколи тут не було такого безпорядку, як зараз». Інженер-програміст Любов Іванівна чекає не дочекається заборгованих 14 тисяч гривень зарплати.

— От скільки грошей нам усім винні, але, повірте, якби сказали, що завод не закриється і працюватиме далі, ми б погодилися на те, щоб ті всі гроші залишилися на заводі. Заробити можна тоді, коли є де заробити, а як почеплять на воротах замок, куди підеш? — каже ще один ветеран підшипникового.

— Можна кіно знімати про те, як помер підшипниковий завод, — приєднується до розмови ще одна робітниця. — Тут стояло таке обладнання, якого нема навіть на Харківському підшипниковому. Харків’яни купили в нас деякі верстати. То самі дивувалися, яке в нас хороше обладнання. Турки теж купили верстати. Ви б бачили, як вони їх розбирали! Кожну гаєчку, кожен гвинтик окремо складали, змащували, перемотували. Не на металолом повезуть. Дома зберуть — і будуть далі працювати. А нам лишається кулаки гризти.

— У мене теж неоднозначні відчуття від того, що відбувається, — каже голова обкому профспілки працівників машинобудування Микола Ніколов. — Звичайно, сумно, що спорожніли цехи такого потрібного державі підприємства. Але що ми зробимо? Вісім доручень Прем’єр-міністра і її першого заступника було по Вінницькому підшипниковому заводу. Всі вони стосувалися того, щоб зберегти виробництво. Працювала урядова комісія. Її члени визнали і зафіксували у звіті, що підприємство є стратегічним для держави. Як бачите, нічого це не дало. Власник уперся рогом, каже, виробляти підшипники для нього збитково — і все тут.

За словами співрозмовника, робітники могли залишитися взагалі без зарплати. З січня 2008 року, відколи завод не працює, профспілки добилися того, щоб людям платили 2/3 посадового окладу. Та навіть ці мізерні кошти не всі отримували.

— Тепер виплачують усю зарплату плюс по 3,5 тисячі гривень вихідної допомоги, — каже Микола Ніколов. — Як такому не радіти? Саме цей факт трудівники називають своєю перемогою.

— Україна втратила підприємство, яке при нормальній державній політиці могло б бути потужним каталізатором промислового розвитку країни. А як бути з людбми? Компроміс дався непросто: інколи пристрасті били через край. У колективі про це мало знають. Та й не потрібна людям така інформація. Важливо, що вдалося знайти інвестора. Він розрахувався з власником заводу за придбання частини території. За ці кошти повернули людям борги із зарплати. Переважна більшість їх уже отримала. Решті продовжують виплачувати. Виплачують ще й вихідну допомогу. В середньому на одного працівника виходить 10 тисяч гривень.