Може, вони не зникли безслідно...

Кореспонденція «Упокоєним на чужбині» («Голос України», 03.06.09), у котрій ішлося, що у ФРН реалізовується державна програма: триває пошук документів стосовно громадян СРСР — військовополонених, примусових робітників, які під час Другої світової війни померли, загинули чи були страчені в Німеччині, викликала інтерес у читачів. Зокрема у тих, чиї рідні на війні пропали безвісти.

Цілком можливо, що вони, потрапивши в полон, загинули в концтаборах, звідки «похоронок» не надсилали. Але в архівах збереглося сотні тисяч персональних карток, з котрих можна дізнатися про їхню долю. Неймовірно, але ті, хто помер у неволі, чи був закатований нацистами, поховані на цвинтарях, а на могилах, за якими доглядають громади, встановлені хрести чи надгробні камені, де вказані імена та дати — народження і смерті. Про це розповідає Книга пам’яті, видана об’єднанням «Саксонські меморіали» і його партнером —Народною спілкою Німеччини з догляду за військовими могилами. Тож цілком імовірно, що «пропалі безвісти» все-таки не зникли безслідно у тій кривавій війні...

Друкуємо один із листів, які надійшли до редакції, а також розповідь про те, як німці піклуються про своїх вояків, котрі загинули в Україні під час Другої світової війни.

Упродовж багатьох років розшукую могилу діда — рядового 116-ї стрілецької дивізії 1-го формування Штурка Миколи Степановича 1914 року народження, уродженця Сумської області, Глинського району, села Н.-Петрівець, призваного до Радянської Армії Бузьким РВК, котрий пропав безвісти у липні 1944-го. Але пошуки не увінчалися успіхом.

Центральний архів Міністерства оборони РФ повідомив, що даних про діда у них немає. Неможливо також установити район бойових дій 116-ї стрілецької дивізії 2-го формування без певного числа місяця. Немає й інших документів, необхідних для пошуку. І от — матеріал у «Голосі України»: в німецьких архівах зберігаються персональні картки військовополонених, які перебували в концтаборах на території ФРН. А померлі — покояться на кладовищах, здебільшого в іменних могилах! З’явилася надія: а раптом...

Мене також цікавить доля 116-ї стрілецької дивізії, що формувалася в Миколаєві 1941 року, і в якій служив мій дід. Спробував з’ясувати, до якої армії вона входила, і хто нею командував? Але в архівах — жодних даних про це. А моя версія така: мабуть, 116-та стрілецька дивізія 1-го формування 1941—1942 рр. або знищена німцями, або потрапила в полон (тому і в архіві про неї немає даних). Пізніше була створена 116-та стрілецька дивізія 2-го формування. Мабуть, не відповідає дійсності й дата, що дід пропав безвісти у липні 1944 року, оскільки його родичам хтось з односельців переказував, що 1942-го він начебто був у полоні...

Можливо, в Україні є історики чи пошуковці, які досліджували бойовий шлях 116-ї стрілецької дивізії 1-го формування? Буду вдячний за будь-яку інформацію. Можливо, живі ще ветерани війни, які служили в цій дивізії й хтось з них навіть знав мого діда? Відгукніться! 

На знімках: персональна картка радянського військовополоненого; один із сотень тисяч надгробків на могилі страчених чи померлих полонених.

Біла Церква.

Я зустрілася з керівником представництва в Україні німецької Народної спілки догляду за військовими похованнями Гансом-Ульріхом Шрадером. Як німці розшукують могили своїх вояків? Чи виникають у них проблеми?

Пан Шрадер розповів, що в Україні представництво працює з 1993 року. За цей час на збірні цвинтарі перепоховано 115 тисяч вояків — для того, щоб усі могили були доглянуті, оскільки на тисячах кладовищ робити це складно. Проблеми є, але розв’язувані. На початку роботи вони були переважно ідеологічного характеру: люди не завжди розуміли, навіщо треба піклуватися про поховання? Адже це — могили окупантів...

Ми не ображалися, — розповідає пан Шрадер, — пояснювали, що кожна померла людина — гідна мати достойне місце останнього спочинку. Наша діяльність — це праця здля миру. Нині таких проблем немає, але з’явилися інші. Буває, приходимо на цвинтар з усіма відповідними дозволами на ексгумацію, а до нас молодики: мовляв, що ви робите на землі, яку ми приватизували або орендували? І пропонують «домовлятися», вимагають гроші. Доводиться пояснювати, що земля, може, і їхня, але те, що в ній — їм не належить. А також, що не купуємо останки. Та й ми — гуманітарна організація, що утримується на пожертви.

Утім, зустрічаємо й розуміння та співчуття. Буквально днями нам зателефонував з Ново-Українки, що на Київщині, 50-річний Олександр Мамалига: копав на обійсті траншею і натрапив на поховання німецького солдата. На щастя, добре зберігся іменний жетон. Щоправда, цілий. Це найпевніше означає: рідним повідомили, що солдат пропав безвісти. Адже у вермахті разом з «похоронкою» надсилали частинку жетона. Незабаром ми повернемо воякові «обличчя»: ідентифікуємо його дані, сповістимо про це родичів і перепоховаємо його останки.

Читачі — переважно онуки пропалих безвісти на війні, котрі написали чи зателефонували до редакції, розповідають зворушливі сімейні історії про своїх рідних і запитують, куди треба звертатися, щоб бодай спробувати знайти їхні сліди? У них насправді з’явилася надія: раптом усе-таки не зник безслідно їхній дід чи дядько...

Дуже серйозну пошукову роботу здійснюють у Росії. Цілком можливо, що на сайті www.obd-memorіal.ru одержите потрібну інформацію. Можна зробити запит до німецьких організацій — бажано німецькою — так його швидше розглянуть. Повідомляємо сайти, де можна знайти інформацію, а також надаємо електронну та поштову адреси — німецької Народної спілки з догляду за військовими похованнями та об’єднання «Саксонські меморіали в пам’ять про жертви політичного терору»: