Цими днями в Донецьку згадують 20-річчя шахтарських страйків. У липні 1989-го роботу зупинили 193 вугільні підприємства. Першими стали робітники макіївської шахти «Ясинівська-Глибока». Наступного дня приєдналися підприємства обласного центру. Гірники приїздили на зміну, відмовлялися спускатися під землю і пішки вирушали до центру Донецька. Перехожі і транспорт зупинялися, коли бачили колону людей у робочому одязі і з касками в руках.
Гасел спочатку не було, лише таблички із назвами шахт. Страйкарі збиралися на площі перед обласним комітетом партії — так званим «білим» домом. Там з’явилися намети і бочка з безкоштовним квасом. Страйкком заборонив алкоголь у наметовому містечку, побоюючись провокацій. Найближчі магазини припинили продавати горілку. Дисципліна була залізною. Учасники акції проводили регулярні переклички. На площу пускали лише тих, хто прийшов у робочому одязі — для явної ідентифікації «своїх». Дружини приносили їжу своїм чоловікам. Чергувала міліція, але інцидентів страйкарі не пам’ятають.
Щодо вимог, то попервах вони були суто економічними. Це були роки суцільного дефіциту, ходили талони на цукор, мило, пральний порошок. І хоча шахти завжди забезпечувалися краще, ніж країна в цілому, настали дні, коли гірники перестали отримувати мило для лазні і копчену ковбасу для «тормозка». Це і стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння.
І обласна, і центральна влада страйком були налякані. Москва пішла на переговори із представниками шахтарських колективів. За підсумками страйку гірники отримали, говорячи по-сучасному, дуже гарний соціальний пакет: збільшення строку відпусток до 67 днів, права на пенсію після 20 років підземного стажу, різноманітних доплат до тарифної ставки тощо. У магазинах і буфетах на вугільних підприємствах з’явилися продукти, на шахти привозили дефіцитні товари — магнітофони, телевізори. Після першого успіху шахтарі відчули свою силу. Наступного, 1990 року, вони вже страйкували під політичними гаслами, вимагаючи виключення із Конституції статті про керівну роль Комуністичної партії, націоналізацію партійного майна, вигнання парткомів із підприємств тощо.
Після цього політики побачили, що шахтарів можна використовувати як протестний електорат. В 1993-му гірники Донбасу вимагали одночасної відставки Президента, парламенту і уряду. Тодішній президент України Леонід Кравчук пішов на дочасні вибори і програв. В 1996-му, коли керівником Донеччини був Володимир Щербань, шахтарський страйк виявився елементом боротьби із тодішнім головою уряду Павлом Лазаренком. А один із лідерів страйккому Михайло Крилов навіть був засуджений за організацію масових заворушень у вигляді незаконного перекриття автомобільних і залізничних шляхів, але амністований просто в залі суду.
Сьогодні колишні страйккомівці згадують про часи перших страйків із ностальгією, але, схоже, не вірять у повторення історії. Хоча погрози про загальноукраїнський страйк лунають часто, перешкоджає йому розпорошеність шахтарського руху: на вугільних підприємствах Донбасу діють щонайменше чотири профспілкові організації, найбільші з яких — профспілка працівників вугільної промисловості України та Незалежна профспілка гірників України. Лідер першої Віктор Турманов — народний депутат від Партії регіонів, лідер другої Михайло Волинець — від БЮТ. Крім того, масштабний шахтарський страйк неможливий і через те, що форма власності у вугільній галузі змінилася. Якщо раніше колективи державних підприємств відчували себе господарями шахт, то тепер — найманими робітниками, які побоюються втратити єдине місце роботи.
Час від часу на шахтах виникають локальні акції протесту, але в такому випадку колектив висуває конкретні практичні вимоги: наприклад, виплати зарплати на окремій шахті. Або «виконує» роботу топ-менеджерів і чиновників, як це трапилося минулого тижня в Макіївці: гірники трьох шахт провели попереджувальний страйк, вимагаючи передачі транспортного підприємства до складу вугільного об’єднання. Щодо масових акцій протесту, то вони дивним чином збігаються із намірами окремих політиків і «допомагають» їм досягнути мети.
По-різному склалася доля колишніх страйккомівців. Електрослюсар донецької шахти імені Горького Юрій Болдирєв і робітник димитрівської шахти імені Стаханова Михайло Волинець стали народними депутатами. Анатолій Акімочкін і Микола Волинко займаються профспілкового роботою. Один із лідерів донецького страйккому Михайло Крилов на запитання, ким він працює, завжди відповідає: прохідником на шахті «Жовтневий рудник». Хоча Крилова знають швидше як керівника Донецької незалежної профспілки гірників. Є страйккомівці, які в 90-ті емігрували з України. Або такі, які стали успішними бізнесменами. Це не дивно: адже двадцять років тому перед шахтарськими лідерами були відчинені двері найвищих кабінетів. І пізніше декому з гірників стали в нагоді корисні зв’язки.
Фото з архіву «Голосу України».
