Право вибору завжди без права на помилку

А десять років тому відбулися треті президентські перегони. Вони також проходили за своїм сценарієм, за своїми правилами. Фактично одразу після перемоги Леоніда Кучми в 1994 році розпочалося його протистояння з Головою Верховної Ради Олександром Морозом і парламентом. Верховна Рада з перших днів приходу нового глави держави на посаду спробувала створити йому такі умови, щоб він не витримав і, як у 1993 році, подав у відставку. Зокрема, з подачі глави парламенту, якого обрали менше половини народних депутатів, затвердили закон про засади внутрішньої і зовнішньої політики. Однак краплею, яка переповнила терпіння новообраного глави держави, стало затвердження головою Служби безпеки України Олександра Малікова. Як розповідав Леонід Кучма, про це почув з новин, які транслювало радіо, коли він після обрання Президентом їхав у Чайкіно на Чернігівщині на могилу матері...

Леонід Кучма витримав усе. І, коли приймали Конституцію, було збільшено термін президентських повноважень. Окрім того, вибори мали відбутися в останню неділю жовтня. Таким чином, Леонід Кучма фактично пересидів у головному кріслі країни ще півроку. Хоча після парламентських виборів 1998 року у Верховній Раді склалася антипрезидентська коаліція.

У тому самому році сталося гучне вбивство в центрі столиці. Кілер розстріляв у ліфті будинку колишнього голову Нацбанку, народного депутата двох скликань Вадима Гетьмана. І хоча правоохоронці вважали, що причина полягала в його професійній діяльності, автор цих рядків першим оприлюднив версію про інший мотив убивства. На мою думку, Вадима Гетьмана убили, бо не хотіли допустити до президентських перегонів його учня Віктора Ющенка. Адже саме тоді партія «Реформи і порядок» вустами Сергія Соболєва двічі пропонувала висунути кандидатуру голови Національного банку на президентські перегони. А кілька років тому близький друг Вадима Гетьмана, з яким вони відпочивали в Індії незадовго до смерті політика, розповів мені ще деякі подробиці. З’ясовується, Вадим Гетьман після поразки на парламентських виборах 1998 року хотів створити партію і наступного року висунути Віктора Ющенка кандидатом на посаду глави держави...

Головні конкуренти Леоніда Кучми були в різних фракціях. Колишні прем’єри Євген Марчук, який пройшов у Верховну Раду за списками об’єднаних соціал-демократів, та Павло Лазаренко, котрий зумів мобілізувати Дніпропетровщину і набрати зі своєю «Громадою» більше трьох відсотків голосів. Окрім того, не полишав думки поборотися за головне крісло країни і Олександр Мороз, який не без підстав бачив себе вчергове главою парламенту. Він сподівався на підтримку не тільки свого блоку, але й найбільшої фракції комуністів. Однак усі розуміли, що своїм шансом спробують скористатися і комуністи.

Проте президентська адміністрація зуміла нав’язати народним обранцям свою гру. Тим більше, що на Банковій добре розуміли, що через півтора року мали відбутися чергові вибори глави держави. Отож завдяки тому, що «спікеріада» у парламенті тривала понад дві місяці, на посаду Голови Верховної Ради вдалося провести, як тоді вважали, компромісну фігуру — Олександра Ткаченка, котрий був другим номером у списку блоку Соціалістичної і Селянської партій. Окрім того, на початку 1999 року проти лідера «Громади» Павла Лазаренка, якого партія висунула кандидатом у Президенти, порушили карну справу. (Цікаво, що напередодні його соратники — Юлія Тимошенко і Олександр Турчинов покинули лави «Громади», за допомогою якої вони потрапили у парламент, і створили нову партію «Батьківщина». Подейкували, що незадовго до цього колишню керівницю Єдиних енергетичних систем України прийняв Леонід Кучма і мав з нею бесіду. Понад те, з ЄЕСУ були зняті штрафні санкції, накладені податковими органами). Верховна Рада в лютому дала згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності. (Після цього Павло Лазаренко покинув Україну і попросив політичного притулку в Сполучених Штатах Америки. Однак там він був заарештований і за корупційні дії отримав вирок. Він і далі пробує зняти через суд звинувачення, висунуті на його адресу, але успіху поки що не досяг).

З другого боку, команда Леоніда Кучми вирахувала, що він може бути повторно обраний в тому разі, коли в другий тур потрапить комуніст. Тим паче перед очима був досвід президентських перегонів у Росії у 1996 році. Відтак було зроблено все, щоб зруйнувати ймовірні домовленості Петра Симоненка і Олександра Мороза. (Це і стало головною причиною того, що «канівська четвірка» не перетворилася на «п’ятірку», хоча лідер комуністів регулярно бував на її зібраннях. Але про це дещо пізніше).

Водночас вдалося відколоти від Євгена Марчука і об’єднаних соціал-демократів, які врешті ввійшли у пропрезидентський блок «Злагода». Окрім того, паралельно діяли ще два штаби Леоніда Кучми. Один на базі фонду «Демократичні ініціативи», який контролював народний депутат Олександр Волков, інший — сформували народні депутати Віктор Пінчук та Андрій Деркач. (До речі, головну роль у цьому штабі грали російські політтехнологи).

Опозиційні кандидати розуміли, що прорвати інформаційну блокаду буде непросто. І тому 24 серпня після святкового параду на майдані Незалежності вони вирушили до Канева на Чернечу гору, де підписали угоду про співпрацю. Угода передбачала і висунення єдиного кандидата. Ініціатором такого об’єднання став Голова Верховної Ради Олександр Ткаченко. (Щоправда, ідею цю йому «підказав» той же таки Олександр Волков, керівник одного зі штабів Леоніда Кучми). «Четвірка» домовитися так і не змогла. Спершу прийняли рішення єдиним кандидатом вважати Євгена Марчука. Але через кілька годин Олександр Мороз прийняв рішення свою кандидатуру з перегонів не знімати. У свою чергу, Олександр Ткаченко, який вдруге через вісім років зняв свою кандидатуру, закликав голосувати за комуністів. І вийшло майже по Леоніду Глібову із знаменитої байки «Квартет»: хоч як ви хлопці сідайте, а грати не вмієте.

Водночас команда Леоніда Кучми «запустила» проти Олександра Мороза «важку артилерію» в особі колишньої соціалістки, яка потім стала прогресивною, Наталії Вітренко. Саме з нею пов’язана найгучніша трагедія 1999 року. У вересні під час зустрічі з виборцями Кривого Рогу в юрбу людей кинули вибуховий пристрій. Кандидат у Президенти отримала поранення, постраждали і місцеві жителі. Правоохоронці в причетності до злочину звинуватили довірену особу Олександра Мороза. (Щоправда, Європейський суд з прав людини його виправдав).

У цьому самому суді захистив свою честь іще один «потерпілий» на виборах 1999 року донецький адвокати Василь Салов. Йому інкримінували видання фальшивого номера нашої газети з некрологом про смерть Леоніда Кучми. Василь Салов також був довіреною особою Олександра Мороза.

Треба сказати, що з Євгена Марчука для виборця Сходу і Півдня зробили «націоналіста», хоча Західна Україна у своїй більшості проголосувала за Леоніда Кучму. Бо тут штабісти глави держави створювали з його опонента образ «кадебіста». Тим більше, що Євген Марчук майже все своє свідоме життя справді пропрацював в органах радянської безпеки. А у вісімдесяті навіть керував п’ятим управлінням у республіканському КДБ, яке займалося відловом ідеологічно нестійких громадян СРСР, зокрема українців. А тому, мовляв, ніколи націоналісти не повинні голосувати за свого колишнього недруга. (Хоча довіреною особою екс-прем’єра був Левко Лук’яненко, багатолітній «гулагівський» ветеран, якого в 1963 році засудили були до розстрілу, хоча згодом помилували.) Паралельно велася потужна антикомуністична пропаганда, спрямована як проти Петра Симоненка, так і проти Олександра Мороза. Отож не дивно, що суперником Леоніда Кучми в другому турі таки став лідер комуністів. Шансів стати третім Президентом у нього не було, хоча після виборів Петро Симоненко багато говорив про фальсифікацію результатів другого туру. Однак реальних доказів він фактично не надав. Не змогла довести фальшування і спеціальна парламентська комісія, очолювана народним депутатом Олександром Єльяшкевичем. Вона мала проконтролювати хід голосування і підрахунок голосів. (Через кілька років Олександр Єльяшкевич попросить політичного притулку у США).

Таким чином, у 1999 році Леонід Кучма вдруге склав присягу як Президент України. Безумовно, вклад у його перемогу зробило чимало людей. А заслуга Леоніда Даниловича в тому, що він не сумнівався у своїй перемозі і вміло підібрав і розставив кадри. Головна проблема його опонентів полягала не тільки в тому, що вони не вміли домовлятися, а й у тому, що піддавалися на маніпуляції з боку головного опонента та його штабів.

П’ять років тому країна розпочала підготовку до чергових президентських виборів. Лідер перегонів визначився одразу — ним став Віктор Ющенко. Успішний прем’єр, якому в 2001 році парламентська більшість вручила «чорну мітку», зумів досягти потужного результату на парламентських виборах наступного року. У фракції «Наша Україна» було понад 170 депутатів. Щоправда, знаходилися й такі, хто під тиском тодішньої влади змушений був податися у провладний табір. Особливо після того, як Володимир Литвин був обраний Головою Верховної Ради, а главою президентської адміністрації Леонід Кучма призначив лідера об’єднаних соціал-демократів Віктора Медведчука.

Невдовзі його руку відчули не лише народні обранці, а й працівники засобів масової інформації, не тільки державні (на щастя, «Голос України» залишався у той час поза зоною впливу Віктора Медведчука і адміністрації глави держави. Свою роль у цьому зіграла і позиція голови парламенту Володимира Литвина), але й приватні. Щодня у ЗМІ надходили вказівки, прозвані «темниками» (від слова тема), котрі визначали, про які події інформувати суспільство, про які замовчувати, як коментувати позицію влади, а як — опозиції.

Щоправда, провладні політики тривалий час не могли визначитися зі своєю кандидатурою. Злий жарт «зіграв» Конституційний Суд, який виніс вердикт, що Леонід Кучма може претендувати на ще один термін президентства. Бо, мовляв, його обрали вперше до прийняття Основного Закону. Відтак усі чекали рішення глави держави. Але той зберігав мовчанку. І тоді ініціативу в свої руки взяв глава президентської адміністрації Віктор Медведчук. Він зібрав на Банковій лідерів пропрезидентських фракцій у парламенті. А Леонід Кравчук запропонував висунути кандидатом у Президенти тодішнього Прем’єр-міністра Віктора Януковича. Схоже, для останнього, як і для його соратників, таке рішення також стало несподіваним. Віктор Медведчук сконцентрував у своїх руках усю владну вертикаль, підібрав і головних політтехнологів. До роботи він залучив московських провладних політтехнологів Марата Гельмана і Гліба Павловського, які співпрацювали з об’єднаними соціал-демократами ще з парламентської кампанії 2002 року.

В основу стратегії провладного кандидата російські політтехнологи поклали принципи президентської кампанії 1999 року. Для цього сформували блок партій, куди фактично під тиском зігнали всіх, навіть тих, хто міг висунути власну кандидатуру. Водночас використовувалися і елементи кампанії Володимира Путіна 2004 року. Звідси сумновідомі плакати «Тому що...» з арсеналу нейро-лінгвістичного програмування, який використовують психоаналітики. Сюди ж варто віднести і пісню Ірини Білик «Если ты хочешь, чтобы я была с тобой», яку вона виконувала разом з олімпійськими чемпіонками плавчинею Яною Клочковою, гімнасткою Лілією Підкопаєвою та телеведучою Ольгою Горбачовою. Кольори кліпу, використання слів, зокрема слова «за», мали підштовхнути громадян голосувати за чинного прем’єра, а не за його суперника. Отож можна стверджувати, що в 2004 році штабом провладного кандидата дуже потужно використовувалися маніпулятивні технології російського виробництва.

Окрім того, головною ідеєю Віктора Януковича стало зближення з Росією, формування Єдиного економічного простору, надання російській мові статусу державної мови. При посольстві РФ було створено російський клуб, який очолив Максим Курочкін. (Кілька років тому він був застрелений у дворі Святошинського районного суду. На мою думку, це вбивство передусім пов’язане з президентською кампанією 2004 року. Тому напрошується висновок: саме в російському клубі обговорювалися і приймалися найважливіші рішення, які потім реалізовувалися у виборчій боротьбі).

Прокремлівський політтехнолог, а нині депутат Державної Думи РФ Сергій Марков у ті дні після чергового засідання російського клубу дав інтерв’ю українському тижневику. Зокрема, він заявив: що ви нас лякаєте Майданом. А як у Київ приїдуть тисячі шахтарів, уболівальників донецького «Шахтаря» і київського «Динамо»? Вам мало не здасться. Ці слова свідчать про те, що саме російський клуб і був тим місцем, де вирішувалася доля країни в 2004 році. І, якби правоохоронці зацікавилися ним одразу після президентських перегонів, думаю, можна було дізнатися багато про що. В тому числі і про отруєння Віктора Ющенка.

В Україну зачастив і Президент сусідньої держави Володимир Путін. Дійшло до того, що він закликав голосувати за Віктора Януковича, чого ніколи не було в післявоєнній історії світу. Хоча, якщо об’єктивно казати, то Путін голосів українському прем’єру не додав, а — навпаки — відштовхнув багатьох поміркованих українців.

Ще одна характерна риса президентських перегонів 2004 року — поява багатьох, так званих «технічних» кандидатів, котрих використовували як носіїв «чорного піару». Чого варті були ролики про розподіл України на три сорти в разі перемоги Віктора Ющенка? І таких прикладів можна наводити чимало. Доволі спокійний перебіг кампанії порушився у вересні. Якщо Віктор Янукович почав активні передвиборні поїздки по країні, то його опонент Віктор Ющенко раптом щез з екранів телевізорів, рідко з’являвся у регіонах. Лише пізніше стало відомо про його проблеми зі здоров’ям і затяжне лікування у Відні. Опозиція звинуватила владу в отруєнні кандидата у Президенти. Рейтинг Віктора Ющенка на деякий час застиг, а рейтинг прем’єра почав різко зростати. Доки в Івано-Франківську не стався кумедний випадок. Яйце, кинуте студентом, збило з ніг провладного кандидата, проти якого запустили через Інтернет своєрідні фільми під загальною назвою «Веселі яйця». Окрім того, в перебіг кампанії втрутилися правоохоронці. Вони робили обшуки в штабах політичних опонентів, квартирах активістів. Водночас біля штабу Віктора Ющенка затримали автомобіль, у якому було кілька кілограмів вибухівки.

Перший тур виграв Віктор Ющенко. Однак підрахунок голосів показав, що ймовірні маніпулювання результатами народного волевиявлення. Відтак команда претендента на посаду глави держави попередила провладних опонентів про ймовірні акції протесту, якщо в них спробують відібрати перемогу. Однак штаби провладного кандидата не прислухалися до голосу розуму. В другому турі за допомогою податківців дрібних бізнесменів у західних областях змушували брати відкріпні талони всіх, хто мав право голосу в родині, і віддавати їх. На Сході в день голосування звозилися автобусами з Росії тисячі людей. Доходило до парадоксів. На одній з дільниць у Донецькій області не вистачило бюлетенів для шахтарів, які прийшли на дільниці після зміни, в іншому містечку явка на вибори перевищила 100 відсотків.

Напевне, не варто переповідати події, які сталися після другого туру виборів, адже їх пам’ятають чимало людей. Після проголошення Центральною виборчою комісією переможцем виборів Віктора Януковича на центральний Майдан столиці вийшли десятки тисяч людей. Протистояння громадян з владою завершилося перемогою суспільства, яке відстояло право на власний вибір. Саме тому події на майдані Незалежності й отримали назву «помаранчева революція». І спершу Верховна Рада, а потім Верховний Суд визнали результати другого туру такими, що не можна встановити результат. Відтак суд прийняв рішення провести третій тур, у якому перемога Віктора Ющенка була беззаперечною.

Напевне, кожному з нас потрібно ще раз озирнутися в минуле і пригадати, як усе було. Для того, щоб правильно оцінити кожного, хто претендуватиме на посаду Президента, щоб не помилитися у своєму виборі, щоб ніхто ніколи не зміг украсти у нас право на власний вибір.