Лише рік минув після ІV з’їзду Федерації роботодавців України, який зафіксував демократичні зміни у засадничих принципах діяльності цього об’єднання. В одній з моїх публікацій з цього приводу було сказано: «Каменярі» продовбали стіну формалізму у відносинах влади і сторони роботодавців, продемонстрували потенціал вітчизняної бізнесової громади, її прагнення до демократизації суспільства. Нині — наступний крок за партнерами по стороні. Чи й надалі їх долатимуть кар’єрні (біля влади) або політичні амбіції, чи вони приєднаються до загального ланцюга громади роботодавців, не витлумачуючи законодавство з вигодою лише для себе та не використовуючи недостатню обізнаність частини своїх колег щодо соціального діалогу в безчесній конкуренції? Від цього залежать реформи у суспільних відносинах на шляху до Європи...»
Рік судової тяганини щодо лідерства у ФРУ, сепаратистського захоплення представницьких повноважень сторони роботодавців у переговорах з урядом та профспілками Конфедерацією роботодавців України та Всеукраїнською асоціацією роботодавців, залучення Федерацією роботодавців України до цих скандалів не лише колег по стороні, а й Міжнародної організації роботодавців та експертів Міжнародної організації праці при ООН в особі Генерального секретаря МОР Антоніо Пеньялоси.
І раптом... після підписання березневого (2009 року) сепаратистського Меморандуму про взаєморозуміння між ФРУ, КРУ та ВАР на полі бою запанувала тиша. Здавалось би, нарешті вибудувався стрижень синергії роботодавців (підприємців, які користуються найманою робочою силою), якби не олігопольний розподіл впливу між учасниками меморандуму в царині обстоювання інтересів вітчизняних роботодавців. Виявляється, ФРУ, КРУ і ВАР цікавить лише формування представницьких сторін роботодавців у складі тристоронніх органів соціального діалогу (до речі, це потужний політично-рейтинговий мотив) та колегіальних органів фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування (їх мільярдні капітали напрацьовують усі підприємці та наймані працівники — теж неабиякий мотив).
Авторитарно-демократичною угодою від 7 липня 2009 року, відповідно до меморандуму, цими трьома об’єднаннями створено спільний представницький орган. Такий собі консорціум, слід думати, для локалізації конкуренції на період передвиборних баталій як між його засновниками, так і інших об’єднань.
До речі, щодо інших, то... хто вони такі?.. «По барабану» їхні конституційні права... Якщо хочете — обстоюйте свої інтереси через трійцю підписантів, не хочете — не обстоюйте! Третього не дано: долучитися до угоди (за положеннями меморандуму) можна лише через ФРУ, КРУ чи ВАР. Тож лідери цих об’єднань роботодавців вкотре заходилися накривати сторону роботодавців герметичним «ковпаком», під який жоден «чужий» не пробереться.
А поки що на поверхні величезне прагнення нещодавно утворених організацій залишити на узбіччі соціального діалогу навіть підписантів Генеральної угоди між урядом об’єднаннями роботодавців і підприємців та профспілками та деякі нові об’єднання організацій роботодавців України.
Виявлена зневага до значно більшого контингенту роботодавців, досі не залученого до складу жодної організації чи об’єднання!
До речі, вистачає й тих, хто входить одразу до кількох організацій та об’єднань.
Отак і живемо — суто по-ленінськи: крок уперед, до Європи — два назад, до тоталітарної минувшини. Намагаємось прогресувати, бігаючи по колу — отакий наш неповторний «стиль».
Та хто б не взяв нині гору в стороні роботодавців, це верховенство все одно тимчасове з двох причин:
— з часом «олігополізація» вдарить і по самих організаторах олігополії;
— ті, хто залишився поза меморандумом, ще не сказали свого слова...
Віктор ХМІЛЬОВСЬКИЙ,
шеф-редактор журналу «РоботодавецЬ»,
заслужений економіст України.
