Претенденти на булаву уже починають, як і гонщики «Формули 1», шикуватися на старті, хоча до офіційного проголошення початку президентських перегонів залишилося... Невідомо, скільки днів. На сьогодні існує два варіанти дня «М» — 18 вересня за старим законом про вибори Президента і 18 жовтня, якщо наберуть чинності зміни до нього, внесені у першому читанні. Проте ще до дня «М» можна нарахувати з десяток претендентів. А що буде далі?

 І все ж таки рано називати їхні імена, рейтинги, команди, програми (бо їх не існує) тощо. Сьогодні поки що варто поглянути на кілька речей. Передусім пригадати досвід, який набула Україна з часу перших президентських перегонів і спробувати — принаймні теоретично — зрозуміти: чому не завжди ані соціологи, ані політологи (за окремими винятками) не можуть бодай на дев’яносто відсотків зрозуміти, що не спрацьовує в українських реаліях. Чому врешті-решт народ голосує не так, як прогнозують нібито знавці і ловці людських душ. Тим більше, що цьогорічна — незалежно від того, коли вона стартує, — кампанія виборів глави держави — ювілейна, п’ята.

П’ять «Д» Леоніда Кравчука

1 грудня виповниться вісімнадцять років відтоді, коли українці вперше проголосували за Президента нової держави на пострадянському просторі. У прагненні посісти найвище державницьке крісло заявки подали у той час чимало претендентів, хоча і значно менше, аніж це було пізніше. Пригадується, що тоді вперше претендував на папаху і безробітний. Однак реальних претендентів, яких зареєструвала Центральна виборча комісія, було семеро. (Зауважу для тих, хто хотів обирати главу держави у парламенті: число сакральне, означає щастя. Тож напрошується висновок: Україна — напівпрезидентська держава за Божим провидінням. Хоча, звичайно, знайдуться і скептики, які поставлять під сумнів це твердження, але...) Напевне, варто згадати тих, перших, хто розпочав змагання за президентське крісло. Отож на старт вийшли Леонід Кравчук, Голова Верховної Ради; В’ячеслав Чорновіл, голова Львівської обласної ради; Валерій Гриньов, заступник Голови Верховної Ради, Левко Лук’яненко, багаторічний в’язень, народний депутат, Ігор Юхновський, голова однієї з комісій тодішнього парламенту, Леонід Табурянський, один із перших кооператорів із Дніпропетровська, народний депутат, Олександр Ткаченко, міністр сільського господарства.

Ніхто не сумнівався, а якщо такі є, то відгукніться, що головна боротьба розгорнеться між Леонідом Кравчуком і В’ячеславом Чорноволом. Іншим, нехай вони не ображаються, відводилася роль статистів. Зрозуміло, першим проти такої оцінки протестуватиме Олександр Ткаченко, який довгий час у середині дев’яностих вважав себе творцем Леоніда Кравчука на посаді керівника нової держави на пострадянській мапі, оскільки зняв свою кандидатуру на користь глави парламенту незадовго до голосування. Але... Ця оцінка надто вже перебільшена. Єдине, що він міг зробити —забрати зо два десятки відсотків голосів у тодішнього Голови Верховної Ради. Безумовно, для обох головних претендентів такий результат міг обернутися другим туром.

Однак демократи не могли сподіватися на високий результат. Україна у 1991 році була приречена «вийти заміж» з Леонідом Кравчуком. По-перше, суспільство не було здатне сприйняти радикальні, на думку багатьох людей, ідеї рухівців. Вони ще мислили категоріями радянської людини, хоча й хотіли жити у Незалежній Державі. (Забігаючи наперед: лише у 2004 році громадяни проявили характер і добилися свого, хоча політики й досі не розуміють, що відбулося. Але про це пізніше). По-друге, треба визнати: передвиборна кампанія Леоніда Кравчука була яскравіша. Він вперше запропонував ідеї, які були зрозумілі кожному і отримали назву «П’ять «Д» — Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра. Водночас його суперники оригінальністю не відзначалися і конкретних ідей не пропонували. Знаю випадок, коли рухівці, визнавши, що треба голосувати за В’ячеслава Чорновола, водночас погоджувалися з думкою, що вибори виграє Леонід Кравчук.

Власне, та президентська кампанія, як і парламентські вибори 1990 року можуть слугувати за зразок демократичності і вільного вибору громадян. І не тільки тому, що ці вибори глави держави були першими, але й тому, що в цей день проходив і референдум на підтримку Акта про державну Незалежність України. Відтак у суспільстві домінувало піднесення і прагнення, щоб усе йшло демократичним шляхом. На жаль, з кожними наступними виборами наростав вал «чорного піару» і брудних технологій. Кандидати дедалі менше спілкувалися безпосередньо з виборцями, а дедалі більше віддавали себе у руки фахівців з маніпулятивних технологій. Окрім того, на повну потужність почали запускати можливості адміністративного ресурсу.

Гаряче літо 1994 року

Наступні, але позачергові, президентські вибори відбулися п’ятнадцять років тому. Глибока соціально-економічна і політична криза, в яку країна занурилася на початку дев’яностих, змусила політиків піти на перевибори. Парламентські відбулися у березні, президентські — влітку. Цього разу на старт перегонів вийшло значно більше кандидатів. Однак реальними розглядалися лише два Леоніди — Президент Кравчук і екс-прем’єр Кучма. Цікаво, що тривалий час тодішній глава держави сподівався спершу їх відмінити (для цього навіть на початку 1994 року він консультувався з тодішніми силовиками), а коли не вдалося, то спробував відтермінувати вибори у часі. Адже в економіці і соціальній сфері стали помітні зрушення на краще. Для цього він пропонував парламентам обох скликань прийняти закон про владу і навіть відмовлявся від частини власних повноважень на користь Верховній Раді і уряду. Проте решті кандидатів не терпілося переїхати на Банкову і покерувати країною. Відтак виборчий потяг рушив до станції призначення.

Ці президентські вибори характеризувалися уже новими фарбами. Технологи спробували створити з Леоніда Кравчука образ миротворця. Тим більше у багатьох нових пострадянських країнах гриміли гармати і лилася кров — у Грузії, в Азербайджані, в Молдові. Неспокійно було не тільки в Середній Азії, за винятком Туркменістану, а й навіть у сусідній Росії. Головного суперника — Леоніда Кучму — критикували за нездатність провести реформи, нерішучість, затяжний спад виробництва і надто високу інфляцію. У свою чергу, його опонент повсюдно наголошував: хотів провести реформи, але не дали... Президент і Верховна Рада. (Читачу, це тобі нічого не нагадує з сьогоднішніх реалій?) Окрім того, в арсеналі команди кандидата з’явилися звинувачення опонентів у корупції, обіцянки побороти «організовану злочинність», найбільш яскраву характеристику середини дев’яностих.

У 1994 році вперше Україну спробували «поділити»: за Леоніда Кравчука агітувати на Заході не треба було. Галичина і Волинь були палкими прихильниками чинного глави держави. Тим більше, що у перегонах не брав участі жоден представник національно-демократичного крила політиків. Однак, якщо бути об’єктивним, тодішній глава держави так і не зумів зрозуміти, чого від нього чекають: він не став прапором українців, їхнім лідером. Чому? Це інше запитання, відповідь на яке можна знайти у його поведінці на політичній арені у подальшому. Так, Леонід Кравчук був першим главою незалежної України, але він не став Президентом УКРАЇНЦІВ. І, ймовірно, у цьому його особиста трагедія. Бо він не зрозумів ані час, ані людей.

Водночас команда Леоніда Кучми зробила ставку на Схід і Південь: вперше його назвали кандидатом у Запоріжжі на засіданні своєрідного регіонального клубу «червоних директорів», який тоді очолював генеральний директор виробничого об’єднання «Мотор-Січ», нині народний депутат В’ячеслав Богуслаєв.

Тоді ж таки — вперше — обидва лідери президентських перегонів застосували «мовну» технологію: на Сході і Півдні почали говорити про необхідність надання спеціального статусу російській мові. Отож та «карта», яка так уміло розігрувалася у 2004 році, вперше була витягнута «шулерами» — політтехнологами за десять років до «помаранчевої революції». Фактично ця міна уповільненої дії була закладена вітчизняними політиками, оскільки ані російські спецслужби, ані проросійські сили значного впливу у той час на суспільне життя в Україні не мали. Зате у штабах обох кандидатів вистачало «специфічних» спеціалістів з виборів. Один з них потім публічно покинув адміністрацію Президента в знак протесту, що мовне питання лишилося поза увагою новообраного глави держави, а кілька років тому виїхав і з України. Хоча у 1994 році Росія уже спробувала вплинути на результат президентських перегонів. Борис Єльцин у січні у телефонній розмові з Президентом США Джорджем Бушем-старшим заявив: а ми не дамо Кравчуку нафти і це буде останній цвях у його домовину. Натомість команда Леоніда Кучми отримала для реалізації за кордоном 18 мільйонів тонн «чорного золота». За словами Олександра Коржакова, керівника охорони Бориса Єльцина, відповідне розпорядження підписав перший віце-прем’єр Олег Сосковець. Окрім того, на опонента глави держави працювали усі російські телеканали і більшість тамтешніх ЗМІ.

Уперше у 1994 році на президентських виборах пролилася кров — довірена особа кандидата на посаду Президента Івана Плюща, народний депутат Іван Бортник був тяжко поранений у голову, коли хотів сідати у свій автомобіль. Злочин не розкритий і досі, хоча минуло п’ятнадцять років. Тоді подейкували, що водночас Іван Бортник був головним фінансистом кампанії Івана Плюща. Можливо, саме тому Іван Степанович не зміг скласти конкуренцію не тільки двом Леонідам, але й тодішньому Голові Верховної Ради Олександру Морозу і економісту Володимиру Лановому.

Другий тур президентських виборів, який відбувся через два тижні, приніс нові сюжети у перебіг політичного життя. Вперше було застосовано і адміністративний ресурс. Тодішній голова Дніпропетровської обласної ради Павло Лазаренко, який позиціонував себе прихильником Леоніда Кравчука, напередодні другого туру у вузькому колі, як стало відомо пізніше з достовірних джерел, дав команду: «Голосуємо за Кучму!». І, якщо в першому турі голоси в області між двома основними претендентами на булаву розподілилися майже порівну, то у другому — беззаперечну перемогу здобув Леонід Кучма.

Перший авторський відступ

З іншого боку, президентська кампанія 1994 року відрізняється від попередніх і наступних тим, що тоді ходило багато чуток про домовленості двох Леонідів і їхніх команд безболісно передати владу. Головні учасники тих подій спростовують цю версію, але є побічні докази їх існування. І один з доказів — поведінка Павла Лазаренка. У нього був конфлікт з оточенням прем’єра Леоніда Кучми. Зокрема, у 1993-1994 роках, оскільки головним претендентом на посаду представника Президента у Дніпропетровській області розглядалася кандидатура тодішнього міського голови обласного центру Валерія Пустовойтенка, який врешті за Леоніда Кучми змінив свого земляка на посаді прем’єра. Окрім того, відомо, що саме Павло Лазаренко пропонував у 1994 році на нараді на Банковій надрукувати три трильйони купоно-карбованців і роздати їх людям (треба віддати належне Леоніду Кравчуку, який не погодився таким чином зберегти своє крісло, аби врешті не отримати нову гіперінфляцію після президентських перегонів).

Ще одним — побічним доказом — служить поведінка представників Донецької області. Якщо Юхим Звягільський наполягав на тому, що врешті Леонід Кравчук та Іван Плющ мають визначитися, хто з них піде на вибори першим номером, то молоде покоління господарів області не сумнівалося: главою держави має залишитися Леонід Кравчук. У регіональній газеті навіть з’явилася публікація про те, що «нові донецькі» хочуть бачити Леоніда Кравчука Президентом, а Володимира Щербаня — головою обласної ради. Однак результат другого туру виявився несподіваним...

...І знову ми повинні говорити про нові «технології», застосовані того року на президентських виборах. Донбас завдав Леоніду Кравчуку жорстокої «поразки». Оскільки тут проживає майже стільки виборців, як і в столиці, то ці два регіони і визначають результат будь-якої виборчої кампанії. У Києві явка на дільниці становила менше половини виборців, що й визначило результат другого туру. Кияни, ті, хто не поїхав у відпустки, віддали перевагу дачам та відпочинку за містом. Вони проігнорували волевиявлення за шекспірівським принципом: «Чума на ваші обидва доми». Натомість явка у Донбасі не «зашкалювала», однак була досить високою. А через три роки виникли запитання. Тоді народний депутат Володимир Щербань видав книжку спогадів, у якій розповідав про перебіг свого другого туру, коли він обирався головою обласної ради. А він збігався у часі — з другим туром президентських виборів. У своїй книзі Володимир Щербань стверджував, що о 16.00 в день другого туру зітхнув полегшенням: на дільниці прийшло 50 відсотків виборців плюс один. (Нагадаю: лише у такому випадку вибори могли визнаватися дійсними). А в підсумкових протоколах цифра явки зашкалювала. Попри те, що вибори закінчувалися в той рік о 20-й годині, до урн прийшло понад 70 відсотків виборців Донецькій області.

За всіма канонами політичної науки за чотири години до закінчення голосування не може з’явитися понад двадцять відсотків виборців — перевірено не тільки в Україні. Згодом про цей «донецький феномен» розповів авторові цих рядків народний депутат другого скликання, директор однієї із шахт Володимир Ампілогов. «Після закінчення голосування ми взяли урни і пішли по хатах. Так і набрали необхідну кількість голосів за Леоніда Кучму». (Я вже писав про це і ніхто цей факт жодного разу не спростував). Але ця «технологія» для досягнення потрібного результату тривалий час з успіхом використовувалася як на президентських, так і на парламентських виборах. Сам Леонід Кравчук підтвердив цей факт, про який йому розповіли дещо пізніше народні депутати з фракції комуністів. (До речі, незадовго перед другим туром він видав розпорядження про призначення радниками Юрія Єханурова та колишного керівника відділу ЦК по роботі з правоохоронними органами. Старі цекісти схопилися за голови: Кравчук хоче розколоти Компартію. Щоправда, в той само день ці розпорядження були ануловані. Відтак і комуністи, і соціалісти прийняли неафішоване ніколи раніше рішення, направлене у низові структури партій: у другому турі підтримати Леоніда Кучму).

Водночас виникає кілька запитань. І — найголовніше — чому головою обласної ради обрали людину, яка нібито підтримувала на президентських перегонах Леоніда Кравчука, а за останнього проголосувало менше 10 відсотків виборців? І, щоб не розповідав Леонід Макарович, я схильний думати, що команда «написати відповідний результат» у Донецькій області пішла з Банкової, особисто від нього.

Схоже, тодішня еліта за спинами виборців домовилася передати владу з одних рук в інші демократичним шляхом і таким чином для цього написали відповідний сценарій. Мені невідомо, хто у штабі Леоніда Кравчука відповідав за переговори зі штабом Леоніда Кучми. А от від екс-прем’єра за зв’язок двох штабів відповідав Володимир Горбулін. Власне це — один з факторів, який вплинув на результат президентських перегонів Голови Верховної Ради Олександра Мороза. Хоча його у 1994 році підтримали комуністи, які вийшли з «підпілля» і на дочасних парламентських виборах отримали досить-таки потужний результат.

І на завершення ще один штрих. Більшість журналістів у тому році грала на боці головного опонента чинного глави держави. На прес-конференції після передачі влади Леонід Макарович дорікнув за це колегам і сказав: ви ще згадаєте рівень свободи слова при Кравчуку і пожалкуєте за моїми часами.

 

Далі буде.