Криза в Україні, що загрожує їй національною катастрофою, є прямим наслідком політики, яку протягом останніх десяти років проводили ті, хто опинявся при владі, продовжуючи недалекоглядну практику маніпулювання правом і законом. Практику, котра жорстоко мстить політикам, які до неї вдаються, а заодно, на жаль, болюче б’є по простих людях. Сьогодні ми усі пожинаємо гіркі плоди тієї практики. Мало залишилося конституційних прав і свобод людини, які зараз не просто порушуються, а цинічно нехтуються.
Масова сваволя — і влади, і пересічних громадян — характерне явище останніх місяців. Це створює атмосферу суцільної недовіри, непевності в майбутньому, страху за життя, здоров’я, майновий стан сімей і дальшу долю свою і долю країни.
Зміщення акцентів
Свого часу ще у 2007 році, аналізуючи тодішні кризові події, у статті «Політика, право, Конституція» («Право України», 2007, №8), автори наводили слова знаного філософа: «Ненависть до закону, права, висловленого в законі, є та ознака, за якою викриваються і безпомилково пізнаються в їх істинному виявленні фанатизм, недоумство та лицемірність добрих намірів, у що б вони не виряджалися». Там визначалося співвідношення політики і права в нашому суспільстві, роль Конституції та перспективи здійснення правової реформи. Тоді був зроблений висновок про необхідність зміщення акцентів у співвідношенні «політика — право» у напрямі права, оскільки право виступає як визначальний фактор щодо політичної форми соціального управління.
Політики не прислухалися до тих міркувань, і тепер ми маємо те, що маємо; а вони вкотре пропонують суспільству політичні «рецепти» виходу з чергової кризи, вважаючи право чимось другорядним, зручним знаряддям їхньої політики. При цьому знову не враховується, що «закон», яким вони легко жонглюють, — це ще не право, що їх «закони» зараз, як ніколи, далекі від права і є, по суті, антиправом, оскільки ними масово порушуються права людей.
Ту «політику», яку ми маємо в Україні, важко назвати політикою, тому що в ній немає і на йоту науковості, а отже, немає передбачення. А політика без передбачення — це псевдополітична метушня. Чи не тому Україна «раптово» втрачає Крим, «раптово» опиняється у «газовому полоні» Росії, «раптово» залишається без глави держави та без легітимної Конституції і «раптово» потрапляє у небезпечну суспільно-політичну та економічну кризу?
На наше глибоке переконання, в суспільстві нічого не зміниться на краще, доки ми усі не навчимося жити за правом, поважати право, ставити права людини понад усе не тільки в деклараціях, а й у житті. А для цього треба передусім навчитися поважати Конституцію, що закріплює права громадян і визначає їх утвердження та забезпечення як головне завдання держави. Та про яку повагу до Конституції можна говорити, коли політики її кожні чотири роки прилаштовують під себе, змінюють Основний Закон не те що не у правовий, а навіть не у законний спосіб?!
Вони й зараз вчергове поспішають кулуарно «змайструвати» вигідний для себе текст змін до Конституції і якось проштовхнути їх через парламент. Той парламент, якому зараз не довіряє ніхто, навіть лідер тієї партії, яка є основою парламентської «коаліції».
Поважаючи насправді Конституцію, політикам у ситуації, що склалася в Україні, слід відмовитися від спроб нав’язати суспільству Конституцію, яку виробить чиясь політична сила. Сьогодні, як ніколи, актуальна Конституція, що її виробить і ухвалить сам Український народ, без втручання політиків, парламенту і чиновників адміністрації Президента України.
Прозорості, змін, вдосконалення
Якщо комусь це видається утопією, наведемо сучасний приклад з європейської практики Ісландії. Після фінансової кризи в Ісландії 2008—2009 рр. було прийняте рішення про розробку нової конституції з широким залученням до процесу її створення населення країни. Громадськість вимагала прозорості у роботі уряду, зміни виборчих процедур і вдосконалення системи стримувань і противаг між гілками влади. Інакше кажучи, вимагалися такі радикальні зміни, що простіше було написати Конституцію заново, ніж змінювати стару. Першу спробу написання конституції уряд здійснив одразу після приходу до влади. Передбачалося, що на це знадобиться рік, та у підсумку спроба була невдалою, тому що громадяни не бажали визнавати таку Конституцію легітимною.
Тоді уряд зважився на експеримент: зробити так, щоб громадяни самі написали Конституцію. Процес було організовано так. Для розробки нової Конституції народ Ісландії обрав конституційну раду, до якої увійшли 25 громадян. Спочатку, за рекомендацією не менш як 30 громадян, були обрані 522 представники (рибалки, фермери, лікарі тощо), які не належать до політичних партій. Далі почалося доопрацювання тексту конституції і конституційних законів. До цієї роботи допускалися усі громадяни Ісландії. Пропозиції громадян збиралися у мережі — «Фейсбук», «Твіттер», «YouTube». Від громадян надійшло 3600 коментарів до роботи ради і 370 поправок до Конституції. Кожного тижня рада публікувала в Інтернеті нові статті для вільного обговорення. Після вивчення і експертизи пропозицій публікувалася виправлена версія статей, які потім обговорювалися ще раз. 29.07. 2011 р. проект конституції спрямовано на розгляд парламенту. Розроблений проект нової конституції схвалений виборцями на референдумі, що відбувся 20 жовтня 2012 року.
Виявляється, що розробка конституції народом — не така вже й утопія. Звичайно, Україна не Ісландія, населення якої дорівнює населенню одного району Києва. І наше законодавство по-іншому регулює конституційний процес. Однак саму ідею розроблення та ухвалення Конституції України народом відкидати не варто уже тому, що ми опинилися в ситуації, аналогічній тій, яка описана вище: є суспільно-політична криза, є недовіра до влади і є потреба в новій редакції Конституції України.
Понад те, ця ідея в Україні почала реалізовуватися ще до виникнення кризи, коли влада зважилася на створення Конституційної Асамблеї з метою розробки проекту оновленої Конституції України. Ця інституція хоча й була формально допоміжним органом при Президентові України, однак фактично за принципами й підходами до її формування є інститутом громадянського суспільства, фаховим і неполітизованим.
Та з часом стало з’ясовуватися, що попередня влада прагнула підпорядкувати дану інституцію адміністрації Президента України і таким чином використати її у президентських виборах 2015 р. в своїх цілях. Цього їй зробити не вдалося через відомі події. Разом з тим за майже рік роботи було напрацьовано чимало ідей щодо оновлення чинної Конституції України. Ті ідеї слід було узагальнити і звести до концептуально єдиного варіанту проекту оновленої Конституції України. Це мала зробити невелика методична робоча група Конституційної Асамблеї (від створення якої тривалий час ухилялися її керівники), з тим, щоб розроблений проект був винесений на розгляд комісій, далі на засідання Асамблеї і широке професійне громадське обговорення. На жаль, керівники Конституційної Асамблеї самоусунулися від цієї роботи.
Нове бачення конституційних засад
Зважаючи на це, на базі першої комісії Конституційної Асамблеї та з участю Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, на якого покладено науковий супровід діяльності Конституційної Асамблеї, було створено робочу групу для підготовки проекту нової редакції Конституції України, із залученням до цієї роботи найкращих фахівців з інших наукових установ та авторитетних фахівців у галузі державного будівництва.
Насамперед було враховано те, що народний протест проти влади дав нове бачення низки конституційних змін. У зв’язку з цим слід було змінити напрацьовану концепцію в напрямі посилення демократичної складової змін. Зрештою, вказаною робочою групою підготовлено концептуально цілісний варіант Конституції України в новій редакції, в якому вдалося врахувати майже усі ті пропозиції, що їх останнім часом висловлювали експерти, представники влади, кандидати в Президенти України і новообраний глава держави.
При цьому ми дійшли принципового висновку про те, що в правовій ситуації, яка склалася нині, оновлену Конституцію України повинен ухвалювати на всеукраїнському референдумі Український народ. Звичайно, за умови забезпечення абсолютної легітимності та легальності конституційного процесу, з суворим дотриманням чинної Конституції та законів. На наше переконання, не можна створювати нове право у неправовий спосіб, якщо є правовий і законний шлях. В іншому випадку буде підірвана довіра людей до права взагалі і до його вираження в Основному законі. Не можна вчергове допустити повторення протиправного способу змінення чинної Конституції.
Саме тому, з нашої точки зору, у ситуації, що склалася, належить діяти так. На всеукраїнський референдум проект Конституції за чинною Конституцією України може вносити Президент України за народною ініціативою. На такий саме шлях орієнтує і стаття 28 чинного Закону України «Про всеукраїнський референдум».
На наше переконання, ухвалення нової редакції Конституції України самим народом на референдумі дасть змогу вирішити значну кількість тих проблем, які були створені політиками в останні півроку. Воно також знімає питання про те, чи ухвалювати зміни до усієї Конституції, чи залишити незайманими розділи І, ІІІ, і ХІІІ, аби ці часткові зміни прийняла Верховна Рада України у той спосіб, який визначений у чинному розділі ХІІІ, тобто без референдуму. Це глибоко помилковий і хибний шлях, який створить ще більше конституційних проблем, ніж їх було до цього часу.
Деякі експерти висловлюють думку про те, що сьогодні в Україні має місце надмірне захоплення законами, законотворчістю без урахування тих управлінських технологій, які ці закони обслуговують. Повертаючись до тієї думки, яку ми висловили раніше, ще раз наголосимо: справа не в службовій ролі закону щодо політичних та управлінських технологій. Усяка технологія обслуговує інтерес того, хто її застосовує. А закон за визначенням не може бути прислужником суто партійного чи олігархічного інтересу. Закон має бути вираженням права, слугувати тільки праву, як і суддя, що застосовує закон; а право — це втілення правила в житті людей, тобто втілення інтересів і волі більшості громадян. Саме тому закріплене у статті 5 чинної Конституції України виключне право Українського народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні має бути реалізоване нарешті самим народом, без втручання іноземних доброзичливців і перешкоджання влади. Навпаки, стаття 22 Закону України «Про всеукраїнський референдум» орієнтує владу на всіляке сприяння народній ініціативі та праву громадян на їх волевиявлення.
Між тим ініціативні спроби громадян реалізувати своє право на ініціювання всеукраїнського конституційного референдуму наштовхуються на недолуге законодавство, бюрократизм чиновників і байдужість політиків.
Пора, зрештою, зрозуміти, що поваги народу влада і політики заслуговують лише тоді, коли вони не з ненавистю і зневагою, а з повагою ставляться до права і закону, в якому виражено право, і до права народу визначати власне право. Тому що цим вони висловлюють свою повагу до свого народу, прав і свобод своїх громадян, сумлінне ставлення до головного обов’язку держави, закріпленого в статті 3 Конституції України.
Олексій ЮЩИК, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, народний депутат України ІІІ скликання.
