Труби чи дроти, газ чи електрика? або Чи варто вести газопроводи в села, з вулиць яких видно градильні атомної електростанції

Тевтонічні процеси колись підняли цю землю над усією округою. Навіть не здається, що ми на Поліссі. Не випадково з-під пагорбів тут нуртують джерела, які й дали назву і цьому селу Старий Чорторийськ, і відомому княжому роду Чорторийських. З цього узвишшя відкриваються чудові волинські краєвиди. Тридцять років тому їх докорінно змінила велетенська споруда Рівненської атомної електростанції.

Розташована РАЕС на межі двох областей. Від Волині її відділяє річка Стир та ще заплава. І якби не ця вузенька смужка води і луків, то станцію можна б швидше назвати Луцькою. Принаймні до нього ближче, ніж до Рівного. Здавалося б, назва — не суттєве питання. Але ж ні: Рівненська область отримує від роботи РАЕС у свій бюджет значні відрахування, а Волинська — лише ділить із нею щоденний страх небезпечного сусідства. Із двох десятків волинських сіл видно, як куряться паром височенні градильні атомної. Місцеві жителі навіть навчилися за ними визначати, скільки і які енергоблоки працюють.

— Бачите, сьогодні в роботі лише два з чотирьох блоків, — зі знанням справи пояснює голова Маневицької районної ради Андрій Сопронюк, тільки-но з «бетонки» Київ—Варшава завиднілися обриси атомного велетня, — перший і другий не працюють через проблеми зі збутом електроенергії. Вчора з директором розмовляв.

Зауважимо: така само ситуація й на інших станціях. Особливо гостро вона відчувається в нічний час, коли відключаються основні споживачі. Певним чином зменшити таке марнотратство покликані гідроакумулюючі електростанції, одна з них — Дністровська — вже незабаром стане до ладу, інша — Ташлицька — будується. Але це дороговартісні споруди, кожна з ГАЕС коштуватиме державі сотні мільйонів доларів. Є й більш сприятливий варіант, коли акумуляторами теплової енергії стають звичайна міська квартира чи сільський будинок, школа чи дитячий садок. Варто лише встановити в них електричне опалення.

У Маневицькому районі, де ми побували напередодні травневих свят, вже є певний досвід у цій справі. Разом з Андрієм Сопронюком і власником приватного підприємства «Шанс» Іваном Деркачем їдемо в село Будки. Там минулого року у приміщенні колишньої колгоспної контори відкрили дитячий садочок і фельдшерсько-акушерський пункт. Для обігріву доволі просторого приміщення вирішили скористатися електроенергією. Роботи виконало вже згадуване підприємство «Шанс». Як розповіла сільський голова Будок Галина Цикалюк, загалом електрокотли за місяць економлять для установи щонайменше дві тисячі гривень. Приблизно така само ефективність схожої котельні і в лікарській амбулаторії села Старий Чорторийськ.

— Площа приміщень тут 1100 квадратних метрів. Будинок сільської ради і дитячого садочка майже як і амбулаторія, але на його опалення й освітлення в зимову пору витрачаємо коштів в півтора разу більше, — зауважує сільський голова Старого Чорторийська Олександр Свентий. — Котел тут працює на твердому паливі. Це чотири кочегари плюс щомісяця 4—5 тонн торфобрикетів, електроплити, освітлення.

— Річ у тім, що і в Будках, і в Старому Чорторийську використовують так звані тризонні електролічильники. У разі їх застосування в нічний час тариф у чотири рази нижче звичайного, — пояснює Андрій Сопронюк. — До того ж приміщення відповідно утеплені, в них замінено вікна, двері. Без цього економії не було б: довелося б вмикати котел і в денний час, коли діють напівпіковий та піковий тарифи, а вони в 1,02 і в 1,8 разу вищі за звичайний для бюджетних установ.

Останнім часом в області дедалі частіше говорять про електроенергію як можливу альтернативу дорогому газу. У Маневицькому районі, до речі, як і в Любомльському та Шацькому, природного газу поки що немає. Тож на електрику покладають великі надії. Надто в селах, які розташовані на території, що постраждала від аварії на Чорнобильській АЕС і в так званій спостережній 30-кілометровій зоні Рівненської АЕС. Як тут кажуть: живуть у подвійній зоні.

У селі Цміни, яке ми теж відвідали, градильні атомної електростанції, здається, розташовані серед селянських обійсть. Насправді до них навпростець чотири кілометри. Хоч би там як, а таке сусідство тисне на психіку.

— Хоч у Цмінах і немає жодного ліхтаря, а вночі видно, як удень. Атомна електростанція у нас замість сонця, — невесело жартує сільський голова Григорій Стасюк. — Попри те, що наші села Цміни, Козлиничі, Мала Ведмежка, Підгаття, Хряськ і розташовані в зоні спостереження РАЕС, відчуваємо деякі утиски з боку держави. Зокрема, ми розраховували на 50-відсоткову знижку на тариф на електроенергію, маємо ж поки що лише 30-відсоткову. Це питання декілька разів розглядала Верховна Рада, але справа не зрушила з місця. Більше того, на декількох нових вулицях села навіть немає електроліній, і люди світять гасовими лампами. Колись ці лінії будувала держава, тепер турбота про них лягла на плечі самих забудовників. А людям і без цього важко зводити житло.

— Цміни найближчі до РАЕС із 45 сіл району, які розташовані в спостережній зоні станції, — доповнює сільського голову Андрій Сопронюк. — У статті 12 закону про ядерну безпеку передбачено, що жителі цих населених пунктів повинні отримувати певні кошти на розвиток своєї інфраструктури. Але, на жаль, лише після введення в експлуатацію четвертого енергоблока Маневицькому району було виділено 7 мільйонів гривень. А після 2006 року не надійшло жодної гривні. Ми занепокоєні тим, що чинне законодавство не виконується.

З цього приводу зверталися в Кабінет Міністрів, до міністра палива та енергетики Юрія Продана. Є запевнення, що з прийняттям змін до цього закону такі кошти повинні передбачатися у спеціальному фонді держбюджету. Частину їх можна було б спрямувати на реконструкцію електромереж, обладнання систем електроопалення, як в бюджетній сфері, так і в квартирах населення.

У головному управлінні промисловості облдержадміністрації теж розглядають варіант часткової заміни газових котлів на електричні. За розрахунками, наданими мені начальником управління Миколою Кучеренком, вартість виробництва однієї гігакалорії теплової енергії з різних носіїв становить: електроенергії (нічний тариф) — 203 гривні, газу природного (для бюджетних установ) — 343 гривні. Значно дешевше тепло, отримане при спалюванні відходів деревини, торфобрикетів, торфу фрезерного, вугілля, мазуту: відповідно 58, 75, 55, 122, 170 гривень. Однак зазначені ціни не враховують технологічних витрат. До того ж важко уявити, як палити мазутом або тим-таки торфом на п’ятому чи четвертому поверхах будинків. А тим часом у райцентрі Маневичі в декількох багатоповерхівках уже давно відключено централізоване опалення.

— Розглядаючи питання про переведення частини бюджетних установ на електроопалення, ми передусім зібрали інформацію про наявність вільних електричних потужностей, — пояснює Микола Кучеренко. — Звичайно, найбільше їх у Луцьку, де простоюють або працюють у півсили такі колись великі промислові підприємства, як шовковий комбінат, картонно-руберойдовий завод, завод виробів із пластмас та інші, а також у Ковелі. Якщо ж сьогодні масово переводити на електроопалення населені пункти, то виникне дуже багато проблем, особливо з вільними потужностями і, відповідно, із заміною електроліній, обладнання трансформаторних підстанцій. У місцевих бюджетах коштів на це не вистачає, в обласному — теж. Вирішити це питання можна буде лише за умови, якщо на державному рівні зрозуміють його важливість і максимально відійдуть від газової складової в паливному балансі.

Директор з комерційних питань ВАТ «Волиньобленерго» Дмитро Іванов теж висловив зацікавленість у впровадженні цього проекту. У цьому є економічне підґрунтя: споживання електроенергії в Україні нинішнього року скоротилося на 20 відсотків.

— Головне, щоб були можливості пропустити необхідні потужності електроенергії, — зауважує Дмитро Іванов. — Наявна мережа практично всюди нездатна це зробити. Відповідно до радянських будівельних норм і правил (до речі, сьогоднішні від них не дуже різняться) на одну окрему квартиру передбачалося 1,3 кВт потужностей. Під це розраховувався переріз дроту стояка, який іде по всіх поверхах, і, відповідно, кабель зовнішньої мережі, включаючи підстанцію. Що буде, якщо навіть 20—30 відсотків мешканців почнуть переводити житло на електроопалення, якщо на звичайну трикімнатну квартиру потрібно 10—18 кіловатів потужностей? Водночас врахуйте: якщо колись у кожній квартирі чи хаті було лише по декілька малопотужних електролампочок, то сьогодні чи не в кожній сім’ї є пральна машина, пилосос, електропраска, холодильник, комп’ютер, декілька телевізорів... Тобто енергоспоживання в побуті зросло в десятки разів. Міняємо мережі, робимо реконструкцію й отримуємо можливість установити електроопалення. Але це дорого.

— Про наші обмежені можливості свідчить і той факт, що із 3800 закладів бюджетної сфери сьогодні можна перевести на електроопалення, там де є вільні потужності, лише 229, — деталізує проблему заступник начальника головного управління промисловості та розвитку інфраструктури облдержадміністрації Володимир Бондарук. — Хоча в цій справі є й позитивні моменти: можливості енергосистеми ще величезні. Особливо це стосується ліній напругою 110 кіловольт. Щодо затрат на впровадження електроопалення, то вартість переобладнання зовнішніх мереж потребує в середньому 300 гривень на кіловат встановленої потужності плюс котел... Слід ураховувати й такий чинник, як надійність електропостачання. Щоб його виключити, бажано у школах, дитячих садках, поліклініках мати два центри живлення. Нині затрати на газифікацію в півтора разу менші. Є ще одна суттєва деталь: здійснюючи газифікацію, ми дотуємо економіку іноземної держави, а розвиваючи енергетику — допомагаємо власному виробникові.

Встановлювати електроопалення дорого. Але ж чому тоді ощадлива Європа дедалі частіше звертається до такого «невигідного» джерела енергії? По-перше, розрахунки показують, що за рівномірного добового розподілу споживання, собівартість електроенергії була б відсотків на 20 нижча. По-друге, електроопалення значно безпечніше газового. Пригадаймо трагедії Дніпропетровська, Керчі, Львова... По-третє, це реальний шлях до енергетичної незалежності держави. Запасів енергетичного вугілля вистачить для роботи електростанцій протягом кількох століть, а за покладами урану Україна входить у першу десятку держав світу. Додайте до цього ще зручність електроопалення, його комфортність, екологічність! Люди давно зрозуміли це.

— У мене в гаражі вже тривалий час стоїть електрокотел, — розповідає колишній голова Маневицького райвиконкому Микола Остапець. — Придбав його за рекомендацією тодішнього голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола. Він казав мені: Рівненська АЕС (що будувалася поруч) забезпечить нас дешевою електроенергією. У правдивості його слів переконалися, побувавши в сусідній Білорусі, де школи, клуби, дитячі садки вже тоді опалювалися електрикою. Нам таке нововведення сподобалось. Але держава чомусь не підтримала цю справу. Навіщо комусь експортувати електроенергію?! Продайте її своїм людям за доступною ціною. І тоді не потрібно буде випрошувати в Росії газ.

 

Луцьк—Маневичі—Будки—Старий Чарторийськ—Цміни

Волинської області.