Сучасний освітній менеджмент: профанація чи впровадження?

Ескізні ж кроки до стратегії можна побачити у спробах міністра Івана Вакарчука запровадити громадсько-державне управління освітою. Хоча міністр вбачає найбільший потенціал саме у громадській складовій, але поки що він змушений користуватись державно-адміністративним «запрошенням до громадського обговорення». А звідси наше бажання спробувати «зустрічний рух». У цьому контексті пропоную і міністерству, і всім освітянським рівням відкрито пояснити своє ставлення до деяких пострадянських освітніх «свячених корів». 

Усім відомі заяви організаторів освітнього простору про відмову від авторитарної педагогіки на користь особистісно-орієнтованої освітньої парадигми. Чудово звучить, але як ця відмова реалізується? Профілізації вимагає завершення шкільного періоду, якщо мова про справжню школу навчання, а не «дитсадок» для юні, котрий відволікав би їх від «вулиці». Весь світ робить це приблизно так: основна школа (по 9-й клас) є досить уніфікованою, а старша — чітко диференційованою як за освітніми галузями, так і щодо інтелектуального чи мануального рівня складності навчання. Тому, наприклад, європейські старшокласники академічних ліцеїв мають лише 8—9 предметів, щоб майже по-дорослому опрацювати профільно-базові предмети в обсязі 4—6 годин на тиждень. Останнє за загального 32-годинного тижневого навантаження дає їм можливість без репетиторів по-справжньому поглиблено підготуватись до випускних випробувань. Звернімо увагу — не пройти програму як у нас з 2—3 годинами на тиждень, а опрацювати у стінах закладу разом зі вчителем, залишивши час на здоровий фізичний, культурний тощо розвиток. Наше ж міністерство тримається за радянський зразок «базової» освіти: 16 предметів із обсягом в 1—2 тижневі години. Тільки й того, що «сотворили» 32 варіації навчальних «профільних» планів з перестановками одних і тих самих предметів. А ще міністерство наголошує: осучаснюйте свій заклад завдяки варіативу, а інваріатив не чіпати!

От і виходить, що до індивідуального розвитку шлях школяра пролягає через додаткове навантаження, бо основним весь час залишається усереднений загальноосвітній комплекс.

Професіонали-практики прямо заявляють: «Старша «профільна» школа із 16 однаково обов’язковими предметами — це не більше, ніж профанація!» А саме це і є «свяченою коровою» для нашого міністерства, бо «А куди ж ви дінете інших вчителів?» Немов це є проблемою практиків низового рівня, а не самих організаторів освітньої системи.

Якщо керманичі суспільства не здатні організувати його по-сучасному, то чого страждати від архаїки всьому люду? Сучасні машини та речі можна імпортувати, але ж не освітню САМООРГАНІЗАЦІЮ — її створити може лише сама нація. Невже нема кому?

Час відмовитись від ілюзій усіх навчити всього: невже не набридло «жонглювання формальними ерзацами знань» в умовах тотальної розумово-технологічної безграмотності? Як «Не кіно формує суспільство, а люди роблять кіно» (Девід Лінч), так підказує нам гумор і з освітою: «Ніщо так не допомагає усвідомити, скільки всілякого непотребу міститься у мозку, як розгадування кросворду».

Учительський рівень

З учителями проведено безліч нарад, засідань, конференцій тощо про особистісно-орієнтоване навчання. Ними написано силу-силенну доповідей, підготовлено відповідних електронних презентацій. Та тільки стара схема як була головним учительським засобом, так і залишилася: учитель грає роль ведучого, а учні фронтально веденого стабільного гурту. Але як ще інакше?

Та багато як: замість стабільних класів — гнучкі групи. Наприклад, вивчення іноземних мов не в адміністративних класах, а в групах, відповідно до рівня стартової підготовки. Це для початку як ініціатива від методичного об’єднання вчителів. До речі, а з якого дива об’єднання (кафедра) вчителів повинне цементуватись саме на методичних засадах? Щоб у всіх були одні й ті ж методичні зразки?

Або: хто заважає вчителю відмовитись від фронтального менторства й запровадити заняття, які автоматично дозволяли б учням «вмонтувати» себе у різнопланові та різнорівневі за складністю види навчальної роботи? Такий досвід й готуватиме наші заклади до еволюційного осучаснення традиційної класно-урочної системи: починаючи зі старшокласників. Краще небайдужим вчителям замість втрачати здоров’я на формальне переписування чужих статей про особистісно-орієнтоване навчання своєю практикою підштовхувати керівництво до реально-адекватних організаційних кроків. Тоді й рух зверху, наприклад, з відмови від традиційного фінансування мережі класів району (міста) на користь конструкції із мережі закладів стане органічним та успішним. Звісно, що таке вимагатиме фінансування на учня, але з цим вправлятись вже сучасному директору-менеджеру та його по-справжньому сучасній команді.

Звісно, постає запитання: «Як бути зі старими кадрами? Кинути напризволяще?». У жодному разі. Гідний вихід один — призначити пенсію у 80 відсотків від найвищого рівня заробітку вчителя. Тільки не треба морочити голову недоліками «статусу державних службовців». Він ні до чого як нашим вчителям, так і мільйонам їхніх закордонних колег, котрі й без нього, навіть в Африці, мають саме такий (у 80 відсотків) рівень пенсії.

Сучасним українським політикам треба замість утримувати профанації хоча б щодо вчителів спробувати зламати практику радянської надвисокої експлуатації простого люду та політики брехні і цим зробити заявку на побудову порядного громадянського суспільства.

Якщо закордонний вчитель з радістю приймає іноземних гостей, бо має декілька вільних спалень, окремих туалетів та ванних кімнат, то у нашого вчителя проблема: як взагалі прожити самому, бо навіть однокімнатна квартира є недосяжною.

Якщо ми, освітяни, самі зініціюємо створення надійних суспільних механізмів внутрішньо корпоративного відбору кращих, то й зникне з наших вуст така гірка оповідка: сучасна вчителька — це жіночка, котра, заходячи до маршрутного таксі у кінці робочого тижня, ловить себе на бажанні голосно скомандувати: «Т-а-а-к, закрили всі роти і сіли по місцях!».

Важливо, щоб саме освітянська спільнота зрозуміла, що у перехідний період по-людяному в країні стає лише, ЯКЩО найбільшу суспільну протекцію отримує ВЧИТЕЛЬСТВО.

І не треба гасити усвідомлення цього так званою справедливістю щодо інших, бо йдеться про суспільно-інноваційний кадрово-технологічний ресурс: залучення до школи найрозумніших, по-сучасному розвинутих, далекоглядних та світоглядно врівноважених працівників.

Запрошую підтримати цю тему. Зробимо це завданням для політичних менеджерів, котрих МИ поставили на роботу.

Херсон.