Ще недавно, нинішньої весни, «Голос України» розповідав про незвичайну жінку, берегиню Шевченкового музею в селі Моринці, наукового співробітника національного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Катерину Ільківну Урсалову. І ось щойно директор заповідника Людмила Шевченко повідомила по телефону: перестало битися серце хранительки Кобзаревої колиски.
Катерина Ільківна, у дівоцтві Мельник, народилася і виросла у Шевченковому краї. З дитинства ходила стежками, які «сходив Тарас малими босими ногами». Тільки навчилася читати, вивчила напам’ять «Наймичку», «Катерину», а згодом — всього «Кобзаря». Розуміла Тарасове сирітство, бо й сама, дитина післявоєнного часу, пізнала цю недолю.
Вона любила Тараса Шевченка не у минулому, а в сьогоденні. Він був для неї живим, близьким і рідним. Коли Катерина Ільківна зустрічала в Моринцях у меморіальній садибі гостей, вела їх до хати і починала розповідати «про нашого Тараса», здавалося, що ось зараз зайде до світлиці і він, вклониться і сяде на покуті під образами.
Катерина Ільківна завжди вбиралася в національний одяг. Узимку була в кожушку і квітчастій хустині, вив’язаній по-стародавньому. Улітку — у вишиванці. Вона була схожа на жінок-українок із «Кобзаря». Або на Тарасову сестру Катерину.
Такою ми й збережемо її в пам’яті: сіроокою, усміхненою, привітною, зі щирим та натхненним словом Шевченка на вустах.
 
Черкаська область.
На знімку: Катерина Урсалова — останній знімок.
Фото автора.