У столиці України гастролював Запорізький академічний обласний український муздрамтеатр імені В. Г. Магара. Показував киянам чотири оригінальні вистави: «Мамай» — під відкритим небом у Музеї народної архітектури і побуту в Пирогові, «Майська ніч», «Спокуса життя» та «Таїнство творіння» в театрі імені Франка. Ці гастролі присвячувалися 80-й річниці з часу створення театру. Цікава, неповторна й непроста його біографія, початок якої пов’язаний із Києвом. Отже, і виступи тут були не випадкові.
Народжений київськими профспілками
«Прабатько» сучасного театру імені Магара — театр малих форм (ТЕМАФ), створений за ініціативи культвідділу Київської обласної ради профспілок, виступив зі своєю «Першою програмою» 5 березня 1929 року.
Найзлободенніші теми тодішнього радянського суспільства ТЕМАФ порушував у своїх «агітках» — одноактівках та мініатюрах. Міні-вистави, авторами яких, між іншим, були самі працівники театру, добре сприймав глядач, вони мали схвальні відгуки у пресі. Через рік театр перейменовано на Київський 2-й Робітничий пересувний. У 1930—1931 роках він працює на Донбасі. Виступає переважно в цехах, робітничих їдальнях, на відкритих майданчиках, сприяє поліпшенню культобслуговування краю, за що був названий «Ударним».
Після успішних виступів на Донбасі театр повернувся до Києва, де отримав нову назву — Київський обласний пересувний театр імені КОРПС (Київської обласної ради профспілок) і в 1932 році переїхав до Житомира. Через рік профспілковий театр об’єднується з першим Житомирським обласним українським і виникає Київський державний український драматичний театр імені КОРПС.
У 1937 році у зв’язку з утворенням Житомирської області театр, який пропрацював дев’ять років як пересувний, закріплюється в Житомирі.
Від малозначущих до великих
Упродовж перших років мандрів театр імені КОРПС очолюють Юхим Лішанський, Микола Хорманський, Федір Гамалій.
У 1936-му до керівництва приходить молодий, талановитий режисер Володимир Магар. Він одразу висловив свою мистецьку позицію: замість «малозначущих» вистав театр має перейти до великої української класики.
Відтоді в репертуарі тодішнього Житомирського театру з’являються українські, російські, зарубіжні класичні і сучасні п’єси. Не сходить зі сцени революційна тема — драми Горького, Корнійчука, Дольд-Михайлика.
Театр тоді просто не міг не бути «співцем революційної історії». Цей статус закріплюється за ним після присвоєння в 1937 році імені Щорса.
Дорогами війни
Новий сезон 1941 року розпочався для театру не восени, а в червні, і не на театральній сцені, а на підмостках тилових і прифронтових міст.
У травні 1944 року трупа прибуває до Запоріжжя, де розпочинає стаціонарну роботу. Спочатку — на сцені літнього театру, а потім — у Палаці культури заводу «Комунар». А частина колективу працює ще на 4-му Українському фронті.
Та з червня 1945-го по квітень 1947-го театр перебуває в Ужгороді, де сприяє створенню Закарпатського українського муздрамтеатру. А тим часом театр імені М. Заньковецької, який до війни базувався у Запоріжжі, переїздить до Львова.
Так Запоріжжя надовго стало домівкою для щорсівців. Це стало можливо після реконструкції приміщення театру, яке під час війни зазнало великих ушкоджень. Було розширено обслуговуючі приміщення та гримувальні, сцену обладнали рухомим колом, з’явився новий балкон на три яруси по периметру глядацької зали, збільшено кількість поверхів.
Нарешті закінчилося мандрівне життя, з’явилася можливість втілювати найсміливіші сценографічні задуми, ставити спектаклі будь-якої матеріально-технічної складності. 30 січня 1953 року нову сцену відкрили виставою «Загибель ескадри» Корнійчука в постановці В. Магара.
1955—1965-ті — роки розквіту театру. За Хрущовської відлиги тут з’являється більше п’єс, присвячених людським долям, жвавішають творчі пошуки, відкриваються нові грані режисерського та акторського таланту Володимира Магара. Він із витонченою майстерністю поєднує народнопісенний романтизм і соцреалістичну героїку, театральну класику і сучасні постановки. Досягає в режисурі висот правдивості і краси. Краса і правда назавжди залишилися головною ознакою очолюваного ним театрального колективу.
Такі бувають раз на сто літ
У 1965 році закінчується ціла епоха (майже 30 років) в історії театру імені Щорса. Він осиротів, бо пішов із життя його художній керівник, народний артист СРСР Володимир Герасимович Магар (на знімку). Народна артистка України Тетяна Мірошниченко стверджує: «Він був геній. Я в одній статті написала так, а мені це слово замінили. Та міняйте як хочете! А він був геній. Такі, як Магар, народжуються раз на сто років!».
І щорсівці стають магарівцями
Театр залишається вірним творчим принципам, закладеним В. Г. Магаром, хоч наша епоха мінлива й не завжди сприятлива до мистецтва. Шість років (1994—2000) театр жив у «похідних» умовах, бо довго тривала реконструкція приміщення. Колектив, як під час війни, працював на тимчасових сценах, але не здавався, випускав прем’єри.
2001 рік — початок активного омолодження трупи. Тепер середній вік акторів — 35 років, що, в свою чергу, омолоджує і репертуар театру. Молодь береться за складні масштабні проекти.
З нагоди 75-річчя та за ініціативи його колективу у 2004-му Запорізькому театрові присвоєно ім’я Володимира Магара. Цього ж року театр отримав звання академічного.
У 2008-му героїчна сага «Тарас Бульба» за Гоголем, поставлена режисером, заслуженим діячем України Є. Головатюком, стала номінантом Шевченківської премії.
Свій ювілейний сезон театр ознаменував шістьма прем’єрами.
«Наш театр — один із найкращих в Україні»
Це вислів нинішнього директора театру, заслуженого діяча мистецтв України Валентина Слонова. Він зазначає:
— 80 років — це великий відрізок часу. Тож, відзначаючи таку солідну річницю, безумовно, треба вклонитися всім, хто працював у цьому театрі, хто брав участь у його формуванні, й передусім Володимиру Герасимовичу Магару — фундатору нашого театру. Й когорті акторів, які вже багато десятиліть тримають театр «у формі». Це і Г. Антоненко, і О. Гапон, і В. Лук’янець, і Л. Матвійшов, і Т. Мірошниченко, і І. Смолій, і В. Попудренко — народні артисти України, практично ровесники театру, які все життя присвятили йому...
Відкрившись після тривалого ремонту, театр поповнився новими силами — за досить короткий час зросла трупа, прийшла молодь. Я дуже радий, що вони працюють цікаво, азартно. Радий, що молоді актори підхоплюють традиції театру й розвивають їх.
Я гадаю, що наш театр, один із кращих в Україні, зберігає дуже сильний творчий потенціал. Може ставити перед собою великі творчі завдання. У нас ідуть музичні, драматичні, музико-пластичні та епічні вистави високого рівня.
Сьогодні під егідою нашого театру фактично існує ще й театр просто неба. Уже поставлено дві вистави на острові Хортиця, зокрема театралізоване дійство «Мамай». Прем’єра відбулася у квітні минулого року.
У героїчній легенді «Мамай» переплелися художній вимисел та історія. Це епоха боротьби козацтва з турками й татарами. У центрі подій постать Мамая — чи то легенди, чи то людини. Міцний і непереможний, наче дуб запорозький, здатен упоратися з десятком нападників водночас, та не підніме руки на беззбройного ворога. Він ділить час між шаблею та кобзою, а душу — між війною та коханням.
Створено телеверсію героїчної саги «Тарас Бульба», плануємо продовжити роботу в цьому напрямі й розвивати малі сцени.
Певен, у нас з’являтимуться нові цікаві вистави, створюватиметься особливий творчий клімат і в театрі, й поза ним, на театральному полі нашого міста й регіону.
Нині працюємо над постановкою на острові Хортиця вистави «Слово про похід Ігорів». Адже події, що відбувалися тоді, стосувалися і нашого краю. Він був ще Диким полем, де жили кочівники, і одна з відомих битв Святослава відбулася поблизу Хортиці. Усе це історично цікаво, а тому цей період варто відтворити в театральній постановці. Ми хочемо зацікавити запоріжців і туристів виставами нашого театру, зокрема виставами просто неба. Вважаю, це перспективно, і ми будемо цілеспрямовано рухатися у цьому напрямі.
Яків ГАЛЬЧЕНКО, Анатолій СЕЛЕНТІЙ.
Публікація підготовлена за матеріалами, наданими літературною частиною театру.
На знімку: фрагмент із вистави «Мамай». Мамай — артист Антон Попудренко, Килина — Галина Капралова.
Фото Анатолія СЕЛЕНТІЯ.
