«Людям завжди хочеться зазирнути за обрій: підкорити найвищу гірську вершину, досягти полюсів Землі, опуститися в її надра на величезну глибину, облетіти світ на повітряній кулі... Але це все вже БУЛО. Переходи через океан на веслах — це саме той вид пригод, де ще є можливість посісти лідируючі позиції. Можна стати першими, якщо перетнути всі три океани. І це — моя мрія».
Із досьЄ «Голосу УкраЇни»
Теодор Павлович Резвой народився 29 травня 1968 року в Одесі. Український мандрівник, внесений у Книгу світових рекордів Гіннесса як перша людина у світі із країн СНД, що перепливла на весловому човні Атлантичний океан. Заслужений майстер спорту України. Перший українець серед членів Королівського географічного товариства Великої Британії. Лауреат муніципальної акції «Одесит року».
За освітою художник і матрос першого класу. З 1986-го по 1988 рік служив у лавах Радянської Армії. Потім працював у геологічних партіях на Памірі, художником-декоратором на Одеській кіностудії, дизайнером інтернет-сайту міжнародного Союзу океанських веслярів, штаб-квартира якого розміщена в Лондоні (там живе його мати з вітчимом). Займався альпінізмом, стрільбою з лука, великим тенісом, волейболом, у-шу, тае-квон-до, айкідо. З трьох років їздив верхи на конях і трохи пізніше сів за весла.
Пропонуємо вашій увазі одкровення відомого морського мандрівника, підкорювача океанів, одесита Теодора Резвого.
— Теодоре, твої переходи через океан на човнах абсолютна більшість людей називають маячнею, божевільними. Іноді тебе називають аферистом, можна зустріти й такі слова в газетах.
— Маячна, як уважають деякі люди, ідея з’явилася в мене раптом, але не випадково. Людина рано чи пізно запитує себе: що є Я? Серед моїх предків багато безстрашних людей — портрет прапрадіда навіть висить у самому Ермітажі в галереї генералів 1812 року. Вирішив перевірити й себе. А чому вибрав океан? Працюючи дизайнером інтернет-сайту міжнародного Союзу океанських веслярів, питав себе, чому досі України немає в списку підкорювачів океану? І став готуватися до переходу.
Мене вважали аферистом, коли я ходив до спонсорів із простягнутою рукою. В Одесі ж це запросто — настріляє, мовляв, грошенят і шукай його там, в океані. У перший перехід знайшовся тільки один, хто повірив у мою ідею. Він поставив два запитання: під яким прапором піде човен і як буде називатися. Я відповів: під українським, човен — «Одеса». І він дав основну суму.
— Яким запам’ятався перший перехід через океан?
— Повернутися хотілося в перші дні неймовірно. Тоді я повірив розповідям веслярів, які під час переходів навіть спеціально хотіли що-небудь зламати, щоб була причина завершити похід. Потрясіння було таке, що тільки на п’ятий день я випив уперше чай. І тільки на сьомий — вперше поїв. Дивно: здається, збулося те, про що стільки мріяв. І раптом хочеться вити від самотності, послати все до дідька і плюнути на всю цю романтику. Так, здатися — це ганьба, проте думка все покинути не залишала ні вдень, ні вночі. Але минає час, розумієш — точку відліку пройдено, депресія змінюється спокоєм, спогляданням океану, усвідомленням себе часточкою природи. І дуже багато чого починаєш розуміти зовсім по-іншому...
Стається переоцінка цінностей. Усі побутові дріб’язки, які жити не давали на землі, стають дурницею. Те, що здавалося, звичним, як повітря — сім’я, син, саме життя, — вже, справді, сприймалося як найвище благо і щастя. Те, що здавалося смішним, уже таким не здається. Там, в океані, рядки Жванецького, читати якого я дуже люблю, справили на мене зворотний ефект — було не смішно. Здавалося, вловив їхню суть. І стало так сумно, самотньо, що навіть сльозу зронив.
— Наодинці з океаном. Випробування, напевно, дуже важке. В одиночній камері, мабуть, сидіти легше, ніж боротися з океаном.
Відчуття ув’язненого в одиночній камері не було. Як і синдрому Робінзона Крузо. Ще з дитинства мама мені казала: розумній людині ніколи не буде нудно навіть наодинці із самим собою. Очевидно, в неї вийшло вбити мені це в голову й виховати не зовсім дурним, тому що самітність як раз мене не лякала.
Важливіше було перемогти страх. Треба розкласти його по поличках, і все стане ясно. З одного боку, начебто страшно — мало чого в океані може трапитися. Це ж така стихія, котра поглинула не одного сміливця. З другого боку, нема кого боятися. На тисячі верст навколо — нікого. Хоча ніколи не забуваєш, що один неправильний рух — і «газетний некролог стане єдиною нагородою за розпочату авантюру».
Радість, ейфорія перемоги виникли не тоді, коли вже все закінчилося й тебе засипають квітами, а коли ти сам усвідомлюєш — все, ти переміг. У мене це було ще на підході до Барбадосу, де я фінішував. Побачив берег і зрозумів — перехід уже зараховано. Я зробив це! Я ввійшов до списку тих, хто здолав Атлантику на веслах! Моя країна — п’ята з усього величезного світу, громадянин якої підкорив цей непростий океан! Моя «Одеса», загалом човник не з кращих, змогла все витримати разом зі мною. Мій син! Йому є, ким пишатися!
Й водночас відчуття втрати не залишало мене. Не повірите, хотілося повернутися назад хоч на декілька діб. «Навіщо так швидко пройшов цей шлях, — запитував я себе із сумом. — Адже я не помер від туги, не загинув у штормах, не занедужав, а отже, міг би не квапитися». Але на все промисел Божий. І мені це довелося зрозуміти, коли підходив ранком до берега. Я мало не загинув на цих останніх кілометрах! До речі, багато перехідників казали, що було таке ж бажання — «продовжити свято».
Я розумію сльози чемпіонів на п’єдесталі. Ось біль, піт, кров, сили — весь ти. І ось твоя перемога. Хоч долоні збито у кров — щонайменше, півтора мільйона змахів веслом — був стан справжнього сп’яніння без вина. Частіше, ніж твоє ім’я, звучить «Юкрейн». А ти розумієш: «Юкрейн» — це ти.
Завжди огидно дивитися на тих, хто «примазується». Їх виявляється більше, ніж досить. Мій випадок — не виняток. У мене була мрія — викупити човен «Одеса», на якому йшов, установити його в моєму місті напроти морського порту. Мер міста, а тоді це був Руслан Боделан, скрізь заявляв, що він усіляко підтримував мій перехід, і тут обіцяв посприяти. Нагородили мене орденом «За мужність», а на човен грошей не дали. Завжди «піна» чийогось успіху солодка для чиновників. І скрізь у нас так...
А от колишній керівник Одеської області, сьогодні він народний депутат, Сергій Гриневецький дотримав слова. Проводжаючи, він сказав: покажеш їм, що таке Україна й Одеса, — отримаєш квартиру. І, уявляєте, — дав! Ми з дружиною і сином так і живемо в «його» двокімнатній квартирі.
Потреба чогось домагатися, бути першопрохідником у людини в крові. У мене, напевно, особливо. Ось у цю велику паузу перед черговим переходом тимчасово змінив човен на «всюдихід». Разом із групою одеських екстремалів-автолюбителів «взяли» Печорський тракт, до нас ніким не підкорений. А перемоги кожному потрібні — малі чи більші. Вони надають сили й допомагають упоратися з будь-якою проблемою.
— Чого було більше у твоїх переходах — романтики, впертості, бажання слави?
— Романтика — головна складова в таких екстремальних походах. Адже це здорово — здійснити самому все, про що ти читав у дитинстві, чому заздрив, коли дивився пригодницькі фільми, повірити й довести, що ти теж так зможеш. Я не випадково вирушив у свій перший перехід в 33 роки — у віці Христа. Хотів довести собі й синові своєму, що я особистість і можу залишити слід на землі. Романтики не переведуться. Завжди є й будуть люди, для яких зустріти світанок десь у гейзеровій долині важливіше, ніж проїхатися на власному «Мерседесі». І тягне людину до невідомого, тягне. Як у фільмі «Земля Санникова»: людина, чого тобі не сидиться вдома, людина...
Я сам здивувався, коли усвідомив, що романтика далеких мандрівок — насправді кращий лікар для душі. Наш екстрим розтягнений у часі. Тому, перебуваючи на межі між життям і смертю місяцями, маєш можливість багато чого обміркувати, покопатися в собі. Тут серце гостріше відчуває любов до людей, які тобі дорогі, розумієш, як чудово, що є друзі, яким можна довіритися без оглядки. Ти можеш поплакати досхочу й розумієш, що очищаєшся цим. Душа оновлюється. А потім, на жаль, знову обростаєш «черепашками» буття.
Романтик повинен бути розумним. Такі, як я, екстремали, знають, що ризикують завжди. Що можуть загинути — теж усвідомлюють. І ніяка страховка не врятує ні мене, ні сім’ю — ніхто нас, екстремалів, не страхує. Тому намагаємося все прорахувати, зробити так, щоб біда не сталася. Я теж не «безголовий», щоб кинутися куди-небудь, аби було, щоб тільки заявити про себе.
Мене мало хто міг зрозуміти, коли я заявив, що пройду ще один океан і ще один. «Навіщо?» — знизували плечима скептики, уже начебто довів, що ти для України — як Гагарін у космосі. Але «краще гір можуть бути тільки гори, на яких ще не бував». Океани теж. Україна стала п’ятою країною у світі, що підкорила Атлантику. А якщо я пройду ще два — Індійський і Тихий, — то ми будемо ПЕРШІ У СВІТІ! Уявляєте, ми станемо першими підкорювачами всього водного простору планети! І цей рекорд буде, як у Гагаріна, — раз і назавжди.
— Теодоре, чесно кажучи, вражає, що ніхто в Україні не розуміє важливості цієї перемоги.
— Я поки ще можу це зробити, і тому що вік дозволяє, і тому що досвід маю, адже крім мене й мого батька, Павла Резвого, в нашій країні немає веслярів такого рівня. Але я поки що не можу, як то кажуть, «здійснити цей подвиг в ім’я Батьківщини». Не можу знайти спонсора. На перехід мені потрібно всього 80 тисяч доларів. Для прикладу — «ляльку Тимошенко» з пап’є-маше купили за 70 тисяч доларів. Просто людина витягла з кишені гроші і заплатила, як ми за морозиво. Мені вже надходили пропозиції від російської сторони. Вони дають гроші за двох умов: я йду під російським прапором і отримую їхнє громадянство. Але я одесит! Я люблю своє місто, я люблю нашу країну, нехай сміються ті, хто вважає це смішним. І не дивуються, коли спортсмени та артисти виїжджають до інших країн. З моїми родичами я давно міг виїхати «за бугор» і все б зробив. Але мені не подобається там жити. Я хочу жити тут, зробити все, що можу, для своєї країни. І нехай мене знову назвуть божевільним!
Коли розмовляв із цією незвичайною людиною, знаючи не з чуток його біографію, важко поєднував усе, що він уміє, із «зовнішньою оболонкою». Скромний, дуже спокійний, навіть стриманий. Видавали очі: не могли сховати глибокого світла, нібито звідти, з океану. Це світло зберігає мир і злагоду вдома, де 14-річний син Дмитро вже намагається «доганяти» батька. А дружина Людмила, знаючи свого чоловіка, старанно оновлює «аптечку», яка завжди напохваті, і не бідкається, що такий знаменитий чоловік зовсім не «колекціонує» матеріальні блага. Своїми досягненнями не розмахує «на кожному кроці». Але якщо з ним заговорюють, охоче розповідає, як і що було в океані. Не лукавить. Багато знаючи, багато вміючи, багато чим захоплюючись, з цікавістю вникає в те, що вміють і роблять інші. Цей сильний, з міцними руками чоловік, який з великою водою на «ти», в деяких речах наївний, як дитина. Здивування й обурення передавав з якоюсь дитячою безпосередністю, так щиро й часом наївно міркуючи про патріотизм, Батьківщину, наче живе не в одному з нами світі. Одне слово, — романтик.
Розмовляв В’ячеслав ВОРОНКОВ.

Фото автора та з архіву Резвого.