У Карпилівці чути життя

— Віктор Петрович Бричка, — назвав себе карпилівський сільський голова, який саме готував документи на продаж земельної ділянки, щоб поповнити сільський бюджет. — Не дивуйтеся, якщо почуєте таке прізвище ще не раз. У нас у селі половина — Брички. А добрій дорозі, якою ви їхали, завдячуємо колишньому голові колгоспу Григорію Васильовичу Дежнюку.

— А де заробляють люди, адже сільгосппідприємство «Сонячне» практично банкрут? — цікавимося.

— Насамперед у нас є лісництво. 42 людей працюють у дільничній лікарні сімейного типу. Є фермерське господарство Петра Брички. До ста чоловік мають трактори і вантажівки у своїх господарствах. Майже у всіх селян є державні акти на володіння своїм земельним паєм, це в середньому 2,7 гектара. Частина людей виїжджають на заробітки. Односельці мої працьовиті, — каже сільський голова.

...А ось і Карпилівське лісництво. Лісничому Валентину Прокопчуку разом із колективом довелося пережити бум крадіжок лісу і спроб браконьєрства. Їх 26 душ — важко охороняти майже десять тисяч гектарів лісу. Щоправда, останнім часом ситуація стабілізувалася: цивілізовано стали працювати підприємці—переробники деревини (їх у селі семеро) та й попит на деревину через кризу менший...

Гордість Карпилівки — дільнична лікарня сімейної медицини. Тут є поліклініка і стаціонар на п’ятнадцять ліжок. Є своя «швидка». Головлікарем сюди приїхав рівнянин Вадим Вус. Тут одружився з медсестрою Оленою. Тепер не уявляє себе без лікарні, і карпилівці не уявляють себе без сімейного лікаря Вуса. Він гордо показує обладнання, яке навіть не в кожній районній лікарні є: біохімічний аналізатор, кардіограф, під’єднаний до комп’ютера, глонометр.

На прийомі мама з дворічною дівчинкою. Вадим Вус без нагадувань знає проблеми маленької пацієнтки. Хоч як тут усе запам’ятати, коли щороку в селі народжуються до сімдесяти дітей. Є десяток багатодітних сімей.

— А ось ще одне важливе місце в нашому селі, — киває сільський голова на пекарню, звідки чути аромат хліба й булочок. — Валентина Антикало (на знімку) тут господиня.

Після закінчення Рівненського технікуму вона знайшла своє щастя в селі. З гарною посмішкою вправними рухами жінка виймає хліб з печі й одразу продає його односельцям. По триста хлібин і стільки ж булочок забирають щодня карпилівці. А коли в школі навчання, то й ще більше.

— Кожен виживає, як може, — каже сільський голова і пропонує поїхати до господаря з дивним як для Полісся ім’ям Лот.

Лот Козаченко вже не дивується приїзду журналістів, але просить не писати про його великі статки, бо кожна гривня його багатодітній сім’ї коштує праці і поту. Троє синів господаря — Володимир, Тарас, Рувим — та донька Юля працюють майже нарівні з дорослими. А докласти рук усім є до чого — господарство в Козаченків чимале і нестандартне: фазани, павичі, цесарки, карликові кури, декілька порід голубів. А ще нутрії. У садку — пасіка, де, крім звичних вуликів, є кадоби, або бори (вулики, видовбані всередині дерева).

По двору походжає косуля (на знімку), а її родич усе цілився невеличкими рогами зачепити одного з синів Лота, який набирав сіна у кошик. Мабуть, цапку не подобалося, що з його подвір’я щось забирають.

— Косулю ще малою знайшли покинутою в лісі, — розповідає Лот Іванович. — Підняв її на ноги. Нині випустити в ліс — загубити її. Вона звикла до людей, собаки не боїться. Тому купив ще й цапка. Хочу розвести. А для чого — й не знаю, бо рука не підніметься зарізати на м’ясо таку красу.

Лот Козаченко колись знайшов польський «Довід особистий» і знає досконало свій родовід. Дід був Йосип, прадід — Мина, прапрадід — Яків. А він сам — Лот, а один із синів — Рувим.

Дощ загнав нас в альтанку з верболозу й очерету. До неї веде невеличкий місток, а навколо вирита канава, куди господар вкинув на розвід декілька линків.

— Брат живе в Америці. Кличе до себе. Та мені рай тут, де чутно жизнь. А в нього хіба що гуркіт машин. Он сестра поїхала і повернулася. Не змогла там жити. Там птахи не співають. А в мене зранку вже життя чутно, — каже Лот Козаченко.

Рівненська область.