Посій — без гривні, збери — без копійки

Кредити стали найпекучішою проблемою для аграріїв. І ті, які не вдалось взяти, й ті, які позичили ще до розгулу інфляції. Здається, у всіх бідах вони поставили жирну крапку. Саме такі позички загнали в глухий кут навіть потужні господарства. Так сталось і з «Зорею», одним із кращих хазяйств Полонського району. Свого часу небагато сільгосппідприємств могло дозволити собі купувати нову техніку. А в «Зорі» і працювали добре, і заробляли непогано, тому й придбали багато чого. Зрозуміло, що робили це за рахунок кредитів, бо наперед прорахували свої прибутки й були впевнені, що із боргами розрахуються вчасно.

Так все і сталося б, якби не гривневий обвал. За долари в «Зорі» ніхто не купує ні зерно, ні м’ясо, ні молоко, ні іншу продукцію. А коли віддавати кредит в гривнях, то сума автоматично зросла чи не вдвічі. Якщо додати до цього ще й банківські відсотки, то господарство вмить перетворюється із фінансово стабільного ледь не на банкрута.

Тепер своє фінансове плече мав би підставити урожай. Але до масового збирання хлібів ще пару тижнів треба зачекати. А головне — перш, ніж продати зерно, треба чимало затратити на його збирання. З якої ж кишені діставати такі дефіцитні гривні?

З подібним зіткнулись не тільки в цьому господарстві. Таких «бідних» жнив в області не було давно. Селянам не вдалося позичити грошей під посівну, а під жнива вже й поготів. Тому, хоч як це парадоксально звучить, а фінансувати роботи беруться самі селяни... за рахунок власних зарплат. Пояснюється все просто: трударям не виплачують зароблене, вмовляючи, зачекати ще місяць-другий, доки зерно заповнить сховища. А оскільки іншого виходу просто немає, то й на добровільну згоду ніхто особливо не чекає — життя в борг стає правилом.

Хоч як люди молили небо послати бодай краплину дощу в гарячу спеку, але ще більше вони чекали фінансової підтримки. З будь-яких джерел. Але не дочекались. Переважна більшість дотаційних програм так і не запрацювала. В господарствах не дочекались відшкодувань за зданий молодняк, компенсацію банківських відсотків... І в рослинництві не було жодної реальної фінансової підтримки.

Щоправда, не так давно прийшло відповідне урядове розпорядження про підтримку буряківників. Зокрема, воно передбачає виплату 650 гривень за гектар вирощених солодких коренів. Та біда — відповідного наказу про механізм розподілу коштів досі немає. А це — перша й суттєва ознака того, що грошей можна не дочекатися.

До того ж в документі є ще один цікавий пункт: отримати допомогу зможе лише той, хто застрахував не менше 20 відсотків бурякових площ. Торік уряд уже ставив подібну вимогу та дуже швидко скасував, розуміючи, очевидно, що вона означає не підтримку, а викручування рук.

А тепер така умова має просто цинічний вигляд. Адже буряківники можуть ще й зараз провести страхування свого поля, та при цьому хто дасть гарантії, що дотаційні гривні потраплять у господарство? Тож керівники навряд чи дозволять собі віддавати так важко зароблені копійки під обіцянки, до яких довіра стає дедалі меншою день від дня.

У тому самому Полонському районі наводять красномовний приклад фермерського господарства із села Велика Березна. Тут на 1,6 тисячі гектарів сіють жито й пшеницю, ріпак та ячмінь, овес і соняшник, гірчицю та сою. Два роки тому господарі за таку старанну працю отримали мільйон гривень дотацій за різними програмами. Торік сума зменшилась на третину, хоча працювали не гірше. А нинішнього — за ще більшої напруги — не отримали жодної копійки. Тепер єдина надія — швидко зібрати й вигідно продати вирощене.

Хоча жнива вже розпочалися, до прибутків ще далеко. Адже одним із перших дозрів озимий ячмінь. У переважній більшості це фуражне зерно, яке призначене для потреб господарства, тому ніхто особливо не розраховував заробити на ньому. Втім, зібрати чотирнадцять тисяч гектарів цієї культури в області все-таки потрібно. В районах уже тепер ячмінь скошено більше як на половині посіяних площ. Середня врожайність — понад 32 центнери з гектара — нижча, ніж у 2008-му, зате на цю пору торік було намолочено втричі менше.

Швидким темпам роботи й великим намолотам можна було б тільки радіти, якби не одна обставина: засіки починають заповнюватись ще до того, як до них потрапить великий хліб цього врожаю. Проблеми зберігання стануть ще відчутнішими, коли зберуть ріпак. Поки що його скосили лише на десятій частині площ. Картина урожайності дуже пістрява. У Летичівському районі, приміром, намолочують по десять центнерів з гектара, а у Волочиському — прозвітували про більш як 46 центнерів. Такий вал мав би радувати, якби ще й продати його швидко та за хорошими цінами. Але особливого пожвавлення на торгах не спостерігається.

Розмови ледь не про чотири тисячі гривень за тонну ріпаку поступово вщухають. Заїжджі купці пропонують господарствам не більш як 2,5—2,7 тисячі гривень за тонну. Навіть торік у значно стабільнішому фінансовому просторі такі цифри не вважались максимальними. Про теперішнє співвідношення затрат та прибутків годі й говорити.

Найгірше — й вичікувати, сподіваючись на підйом закупівельних цін, господарствам немає як: збирання хліба і найбільші жнивні витрати вже не за горами. А тіснява у коморах просто змушує позбавлятись лишків за будь-яку ціну. Хоч би що хто потім говорив про світові ціни на ринку зерна, а саме ці дві умови передусім визначатимуть закупівельні ціни, й господарства змушені будуть їм підкоритись.

Природа нинішнього літа хоч і не була занадто щедрою, але й не чинила особливих збитків. За попередніми прогнозами, до рекордних минулорічних врожаїв навряд чи вдасться дотягнутись. Утім, усього, що зріє на полях області, вистачило б для ситого життя. Але для цього треба дотриматись отих трьох умов. Не хочеться здаватися песимістом, та, зважаючи на реалії, навряд чи це буде можливим.