Лист до Верховної Ради України

Несвоєчасно торкатися теми, в який спосіб слідчий доводив мою провину за основною статтею, зла ні на кого не тримаю, але факт залишається фактом. За цим вироком вже дев’ятнадцять з половиною років я перебуваю за гратами. Прожита більша частина Богом відпущеного життя, в якому зроблено багато помилок, що, на жаль, вже неможливо виправити.

Усі майже двадцять останніх років я замислювався над тим, що привело мене до останньої межі. І знайшов для себе відповідь. У моїй свідомості відбулася переоцінка цінностей, з’явилася повага до людей, любов до Батьківщини, співчуття до ближніх та багато іншого, що робить людину гідною цього звання.

На зламі історичних подій, які відбуваються в Україні, коли постала загроза територіальної цілісності та суверенітету держави, дуже боляче спостерігати за тим, як озвірілий агресор розриває на частини рідну неньку Україну.

У час випробувань для країни, яка перебуває у стані війни, що спровокувала агресія Росії та анексія останньою АР Крим, проявилися зрадники Батьківщини — проросійські активісти, сепаратисти, «тітушки» та інша погань, яка захищає та лобіює інтереси окупантів.

Під ногами таких зрадників земля повинна горіти! Невже довічно ув’язнені, які вже відбули за гратами по 15—20 років, розкаялися у своїх злочинах та ціною власного життя бажають спокутувати свою провину — захищаючи рідну землю від окупантів та їхніх посіпак, відповідно, і чинну владу, більш небезпечні від зрадників, руками яких Росія розчленовує територію України на окремі частини та вбиває її патріотів?! Скажу відверто: «Ні!».

Історія багатьох країн, у тому числі і Радянського Союзу, до складу якого входила Україна, свідчить про те, що держава яка перебувала у стані війни, завжди надавала засудженій людині шанс довести усвідомлення своєї провини та каяття — шляхом направлення її у штрафні батальйони. І це було гуманно та виправдано. Тим самим держава також зберігала життя людей, які нічим не завинили перед нею.

Покаявшись у скоєному, відбувши майже 20 років ув’язнення, відчуваючи поклик серця та відповідальність за майбутнє України, а також вдячність за раніше збережене мені життя, насмілюся просити Верховну Раду України прийняттям відповідного закону проявити гуманність і надати мені та іншим засудженим до довічного ув’язнення останній шанс — реальну можливість на ділі довести своє каяття, захищаючи інтереси держави на найнебезпечніших ділянках. Це можливо зробити шляхом внесення відповідних змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України, а також до «Закону про помилування», надавши Президенту України більший спектр прав при здійсненні свого права на помилування засуджених на довічне ув’язнення.