У маленькій Деражні, що на Хмельниччині, знайти роботу надзвичайно складно. А якщо вирушити у глиб району, то з кожним кілометром шанс зменшується в десятки разів. Це не особливість саме цього краю — така закономірність спостерігається в усіх районах і областях. Тож якщо у великих містах люди не тільки знаходять роботу, але ще й намагаються підібрати таку, де і платня вища, і умови кращі, то в глибинці погоджуються на все. Причому не тільки дорослі, а й діти. Дуже рано вони починають розуміти, що безробітні батьки не тільки їм не можуть допомогти, але й самі потребують підтримки.
З днем народження, мамо!
Ці слова були чи не останніми, які Коля сказав удома. Зранку побіг, знайшов букет — і скоріше привітати. Може, ще б і подарунок купив, але з грошима в домі не густо. Він і так ледве впросився на роботу, щоб хоч якусь копійку заробити.
У селі повно дорослих і дужих чоловіків, які давно забули, що таке постійні доходи. Не диво, що багато хто з них, так і не знайшовши собі заняття, просто спивається. А Коля — хоч і добра, чемна дитина, але де ж йому, ще школяреві, роботу шукати? Пилипи — не таке вже й велике село, і від райцентру далекувато. Воно і раніше, коли ще був колгосп, у передовиках не ходило. А останні років десять — узагалі ніякої перспективи не має. Правда, тепер і на ці землі накинули оком інвестори. Поля почали обробляти, та людям від цього ні роботи, ні заробітків не прибавилось.
Коли зрозуміли, що минулого господарства вже не відродити, почали збувати рештки майна, що залишилось від нього — хоч яка копійчина пайовикам дістанеться. Знайшовся покупець і на колишню майстерню тракторного парку. Але всім було зрозуміло, що за призначенням вона все одно не запрацює — де ж тих тракторів та комбайнів узяти? Новий власник вирішив просто розібрати споруду на цеглу.
Для цього потрібні були робочі руки. Кажуть, за кожну тисячу штук розібраних цеглин можна було заробити 120 гривень. Для села — заробітки нечувані. Шістнадцятирічний Коля ще до школи ходив, але на роботу таки впросився.
У той день його просто тягнуло до майстерні. Як пізніше розкаже його приятель сімнадцятирічний Роман, з яким разом і розбирали цеглу, на майданчику працював кран. Водій ще попросив: «Хлопці, поки я тут — йдіть подалі, пообідайте». Кран мав зняти верхнє перекриття споруди. А Колю наче якась сила підштовхнула подивитись, що ж там робиться. Роман, відчувши, що це небезпечно, почав кликати назад, потім навіть побіг за хлопцем. Але тільки дістався стіни, зрозумів, що вона падає. Отямився вже під уламками.
А Колі вже не було...
Хто винен
Трагедія набула в районі широкого резонансу. Кожен подумав про те, що ніяк не зіставити ті кілька зароблених червінців і життя хлопчини. А прокуратура знайшла підстави для порушення кримінальної справи. Тепер у загибелі людини може бути звинувачений чоловік, котрий найняв дітей на роботу.
Формально для цього є підстави. Хоча неповнолітні не були офіційно оформлені на роботу, але ніхто не заперечить, що їхня праця таки використовувалась. Та найголовніше — підлітки працювали на демонтажі споруди, тобто на небезпечній ділянці, а це заборонено і відповідною постановою Кабміну, і Кодексом законів про працю. До того ж у слідчих є підстави припускати, що ця праця була використана з метою наживи, оскільки отримана цегла призначалась для продажу.
У всіх цих нюансах тепер розбирається слідство, і останнє слово — тільки за судом. Та яким би воно не було, кожному зрозуміло, що проблема значно глибша, ніж порушення з боку роботодавця. Адже це далеко не перший випадок, коли люди самі просяться на роботу, наперед знаючи, що вона може бути не просто небезпечною для здоров’я, а й смертельною.
У тій же Деражні ще не забули випадок, котрий стався буквально кілька місяців тому. Тоді бригада чоловіків працювала на демонтажі місцевого цукрового заводу. Свого часу це підприємство не просто давало роботу і цукровикам, і аграріям, а було економічною гордістю району, котрий особливо не міг похвалитися розвинутою промисловістю. Але вже навіть спогади про це минаються, а рештки цукрозаводу вже вкотре переходять до нових господарів, які розбирають і продають все, що лишилось.
П’ятеро чоловіків, котрі працювали на демонтажі на чотирнадцятиметровій висоті, не питали в господаря ні про трудові угоди, ні про варіанти страховки, ні про техніку безпеки. Вони були щиро раді тому, що нарешті знайшли роботу. Подейкують, що за день кожен з них міг заробити до ста гривень. У Деражні подібних пропозицій більше не знайти.
Обвал, як це часто буває, стався несподівано, коли чоловіки перекочували важку балку. Перекриття рухнуло, і всі, хто стояв на ньому, полетіли донизу. Тільки гра долі одним врятувала життя, а інших не пощадила. Бо ж кілька чоловіків відбулись лише переляком та подряпинами. Зате одного робітника плита причавила так, що навіть останки його було важко зібрати. Його напарник отримав тяжкі травми, і лікарі не змогли його врятувати.
Районній прокуратурі так само довелося займатись розслідуванням цієї справи. Її закінчено і направлено до суду. Стаття, за якою звинувачується роботодавець, передбачає покарання до семи років позбавлення волі. Та цікаво інше: ніхто з тих, хто вижив, не звинувачує його.
Претензій не маємо
Саме так підсумувала нашу розмову мати Романа вже в лікарняній палаті. Хлопчина отримав тяжкі переломи, і йому ще довго не можна буде ходити. Очевидно, травма і все пережите залишить слід на все життя. Але він більше не хоче ні згадувати, ні розповідати про все, що сталось.
Зате в матері, незважаючи на все пережите, настрій навіть піднесений: вона забирає додому сина, хоч і на ношах, але живого, і це — головне. Втім, жодних претензій чи вимог до чоловіка, котрий наймав хлопця на роботу, не висловлює. Ще й вдячна за те, що він не залишив їх у біді, допоміг з лікуванням.
— А те, що сталося, — це доля така, — переконана жінка. — Ми ж самі були раді, коли Рома знайшов роботу. Він до того вже працював на хлібозаводі. Там була не дуже важка робота і зарплату платили, але ж треба було вставати дуже раненько, а Ромці було тяжко, от і пішов звідти. А іншу роботу де знайти?
Родина ніколи не жила багато, адже виховувалось у ній четверо дітей. Зараз двоє старших уже мають свої сім’ї. Однак з’явились онуки, і їм теж хочеться якось допомогти. А дома ще залишились Рома та його молодший брат. Батько без роботи. Мати працює двірником у комунальному підприємстві. Після того, як з мінімальної зарплати знімуть податки, на руки залишається п’ятсот гривень. Не дивно, що родина раділа першим заробіткам Роми.
А він, як тільки почув, що можна розбирати цеглу, одразу зголосився. Дуже хотів назбирати хоч трохи грошей, щоб влаштувати день народження, друзів запросити, а якщо вистачить, навіть якийсь подарунок собі зробити — своє ж повноліття мав святкувати.
— Хіба тепер нам думати, як того чоловіка в тюрму засадити? — запитує мати. — Він не хотів нічого поганого зробити. Так сталось. А Коліним батькам гірше — у них горе.
Жодне розслідування чи покарання вже не поверне хлопчині життя. Та найгірше те, що навряд чи воно стане пересторогою для тих, хто вже завтра знов шукатиме роботу і погоджуватиметься на будь-яку пропозицію. Яким би не було законодавство, а безробітний позбавлений права диктувати свої умови. Нехай ризиковано, нехай без трудових угод і пенсійних внесків, нехай без жодних зобов’язань і гарантій з боку роботодавця — але якщо є реальна платня, люди погоджуються на все. Бо безгрошів’я, злидні й моральні страждання від того, що ти не можеш знайти собі застосування, вбивають, хоча й непомітно, десятки тисяч людей.
Хмельницька область.
Фото автора.
