Не дратуйте людей тарифами!

Хоча ми вже й звикли до того, що з настанням холодів нам підвищують плату за тепло, а в спекотні дні — за воду (і платимо! Бо комусь щось доводити — собі дорожче), дніпропетровські «продавці води» все-таки злякалися людського гніву і провели громадські слухання про підвищення тарифів без самої громади і засобів масової інформації. А оскільки «врочиста корпоративна нарада» відбувалася у приміщенні театру, оренда якого коштує недешево, то громада мала заплатити ще й за це.

Треба сказати, що до підвищення тарифів людей почали готувати завчасно. Ще у травні на брифінгу начальник ДКП «Дніпроводоканал» Павло Корженко заявив про майбутнє збільшення їх на 66 відсотків. І послався на запроваджене Кабінетом Міністрів обмеження. Мовляв, якщо раніше ми мали можливість установлювати тариф для населення на рівні собівартості послуги, а то й нижче, перекладаючи частину оплати на промислові і бюджетні підприємства, то тепер такої можливості немає. Після перерахунків тариф для бюджетної сфери, оголосив пан Корженко, становить 6,53 гривні за кубометр (розрахунковий буде на гривню менше), для промислових підприємств — 6,53 гривні (розрахунковий, навпаки, більше — 7,22). Населення ж буде оплачувати послуги водопостачання в межах собівартості — 4,87 гривні за кубометр. До 1 липня міськвиконком мав ці тарифи затвердити, в серпні «Дніпроводоканал» планував уже отримати кошти, щоб розрахуватися за газ та електроенергію і щомісяця — до кінця року — завдяки більшим надходженням погашати накопичені борги. Сподіватися на фінансову допомогу з міського бюджету нереально, заявив П. Корженко, оскільки збір коштів у міську казну дуже малий.

Іншими словами, потопаючі можуть розраховувати лише на себе... І невідомо, звідки їм черпати сили. Бо, згідно зі статистичними даними, за п’ять місяців 2009-го, порівняно з відповідним періодом минулого року, розмір середньої заробітної плати збільшився на 2,4 відсотка, а індекс споживчих цін за січень—травень становив 106,9 відсотка. До того ж за цей період майже на 22 відсотки зросли й борги із заробітної плати, а більше половини загальної суми боргу припадає на економічно активні підприємства.

І тут несподівано на захист споживачів виступив голова правління Галузевої організації роботодавців житлово-комунального господарства Дніпропетровської області Віталій Кіряш (на знімку), який, швидше, мав би відстоювати інтереси керівників підприємств, котрі підвищують ціну на свої послуги. Однак на тих слуханнях він їх не підтримав. Свою позицію Віталій Григорович пояснив кореспонденту «Голосу України».

— Я вважаю, що насамперед керівникам підприємств житлово-комунальної сфери треба встановити, так би мовити, правила гри з місцевим самоврядуванням — вся проблема в цьому. А тарифи хай залишать у спокої, не дратують ними людей і не перекладають на них відповідальність за свою нерозпорядливість. До того ж у нинішній ситуації, коли все дорожчає, а доходи населення тануть (багато підприємств працюють за скороченим робочим графіком, усе більше працівників не отримують заробленого в повному обсязі, а то й просто втрачають роботу), фіскальними методами навряд чи можна чогось добитися. З досвіду розвинутих країн відомо, що з оплатою послуг ЖКГ немає жодних проблем, якщо загальна їх сума не перевищує 16—18 відсотків сукупного доходу сім’ї. В Україні ж ці послуги, буває, з’їдають 80—90 відсотків сімейного бюджету!

Натомість як зарадити підприємству? Чим йому розрахуватися з боргами і за рахунок чого жити?

Давайте подивимося на природу цих боргів. До 2000 року замовником на послуги була держава, а населення платило лише 6 відсотків їх вартості. Було очевидно, що такого навантаження державний бюджет довго не витримає, і в програмі реформування житлово-комунальної сфери передбачили поетапне збільшення оплати населенням житлово-комунальних послуг — спочатку до 20, потім до 40, ще згодом до 60 відсотків, і так аж до 100-відсоткового розрахунку за отримані послуги. Але всі ці наміри залишилися на папері. Держава тим часом свої обов’язкові доплати галузі — різницю між фактичною вартістю послуг і частковою їх оплатою споживачами — фінансувала лише відсотків на 15—17. Тобто майже 80 відсотків вартості уже наданих послуг роками ніхто не оплачував.

Накопичилися великі борги. Заради справедливості треба сказати, що уряд намагався виправити ситуацію і двічі, в 2000 і 2005 роках, виділив чималі кошти на їх відшкодування. Шкода, що лише 30 відсотків видатків використали за призначенням. Решту через податки забрали назад, бо коли ті гроші прийшли на підприємства, із неприбуткових вони одразу перетворилися на прибуткові і повинні були сплачувати податок на прибуток.

А у 2004 році Верховна Рада прийняла Закон України «Про житлово-комунальні послуги», згідно з яким дотацію галузі, що досі була обов’язком держави, переклали на органи місцевого самоврядування. Тобто різницю в тарифах на комунальні послуги між затвердженою величиною і розрахунково-обґрунтованими показниками тепер мають фінансувати місцеві бюджети.

З державного бюджету, в свою чергу, стали виділяти субвенції на розвиток галузі і розв’язання нагальних технічних проблем. Але, щоб отримати ці кошти, потрібно пройти вкрай складний шлях погоджень, розрахунків, звітів. Не всі підприємства витримують цей марафон. У цьому й річ! І замість того, щоб насамперед відрегулювати механізми взаємодії з міськрадою, вони взялися укладати угоди з власниками квартир на оплату послуг...

Не секрет також, що чимало грошей у нашій галузі летить на вітер, а точніше розтікається по землі. Адже 70—80 відсотків основних фондів у сфері водопостачання, водовідведення і теплопостачання зносилися повністю. Як наслідок, 30—40 відсотків — це заплановані втрати води! Чому населення має оплачувати і цю безгосподарність?

Проте на ремонт водогонів, не кажучи вже про впровадження сучасних технологій, які кардинально поліпшили б якість води, потрібні чималі кошти. Коло замкнулося.

Ми бачимо єдиний вихід — запровадити знову державне замовлення послуг і встановити державний контроль за використанням виділених за призначенням коштів. Невідкладно розв’язати на рівні держави проблему обладнання житлових будинків приладами обліку тепла і води. Й переглянути діючі державні програми підтримки галузі з реальним фінансуванням.

А про неї, про галузь, частенько взагалі забувають. У проекті Програми загальнодержавних антикризових заходів навіть не згадали, відповідні пункти додали уже під час обговорення проекту з галузевими організаціями роботодавців ЖКГ України та депутатами Верховної Ради.

Дехто пропонує підприємства тепло- і водопостачання й водовідведення продати через аукціон чи передати в концесію. Ми проти цієї ідеї. Бо є велика ймовірність того, що краще вони не запрацюють, але замість сьогоднішніх чотирьох гривень за кубометр води люди платитимуть сорок...