Катеринославці знали, на що витрачати гроші

Не кожному так щастить, щоб випадковий вибір, зроблений у п’ятнадцять років, став долею. Ерні Андріївні Шамичковій (на знімку) пощастило. Шістдесят років тому вона вступила до технікуму на бібліотечний факультет і ні разу не пошкодувала.

За свою довголітню і плідну працю має чимало відзнак, в тому числі орден «Знак Пошани», почесне звання заслуженого працівника культури, Грамоту Верховної Ради України і медаль, якою пишається чи не найбільше, — «За вірну службу рідному місту». Ерна Андріївна своїм рідним містом понад півстоліття вважає Дніпропетровськ, стільки ж працює в Центральній міській бібліотеці, понад тридцять літ очолює Централізовану бібліотечну систему.

— У бібліотекарі я подалася від безвиході, — розповідає вона. — У Мелітополі, де ми тоді жили, нічого підходящого не було. А кудись поїхати вчитися не могла, бо захворіла мама. «У разі чого, — сказала вона мені, — на тобі сім’я». Я народилася в Пермі, а в Україну ми приїхали навесні сорок четвертого. Працівників «номерного» заводу, де мама була начальником відділу контролю, направляли у звільнені області на відбудову промисловості.

Але через три роки, після закінчення училища, довелося-таки поїхати з дому — за направленням у Запоріжжя, а звідти в Камишеваху. Бібліотека, завідування якою мені дісталося у вісімнадцять років, розміщувалася в невеликій хатині поруч із Будинком культури. Пічне опалення, залита чорнилом червона матерія на довгому столі, стільці з очерету... Я запасла на зиму вугілля, поміняла стіл, стільці і скатертину, а на решту виділених коштів купила дерев’яний настінний годинник. Перевірка виявила, що гроші витрачено «не так», і я отримала догану. Проте це аніскілечки мене не засмутило. Я раділа, що змогла створити затишок. Узимку, йдучи в кіно, люди заходили до нас погрітися і ставали читачами.

— Ерно Андріївно, найпоширеніше уявлення про вашу роботу — сидиш собі за столом і видаєш книжки...

— У нашій бібліотеці до 700 відвідувань за день — не посидиш! І в Камишевасі не сиділа. Районна бібліотека мала ще дев’ятнадцять філій у селах. Буваючи у відрядженнях за вісімнадцять-двадцять кілометрів — пішки в модельних туфельках, які дісталися мені з американської гуманітарної посилки, — не знала, чи ночуватиму вдома. Тоді актуально було, щоб бібліотека сама йшла до читача. Набирали літератури, скільки могли донести, і мандрували на ферми, у тракторні бригади, в поле.

У Дніпропетровську, куди я приїхала після закінчення Харківського бібліотечного інституту, теж ніколи було сидіти. Дуже скоро очолила методико-бібліографічний відділ, який створили у зв’язку з тим, що місто розширилося за рахунок приміських сіл і на одинадцять бібліотек у ньому стало більше.

Їх підтягували до рівня міських, а починали з приміщень. В Одинківці, наприклад, бібліотека містилася в колишній панській стайні, в Самарівці — в закутку якоїсь установи. Розширялася і Центральна бібліотека: у 1963-му замість ресторану, який розташовувався на першому поверсі нашого приміщення, на головному проспекті міста, відкрили читальний зал.

Але найбільше новосіль відсвяткували у вісімдесятих. Ми розділили місто на «квадратики» — мікрорайони, і в кожному мала бути бібліотека. Нерідко діяли «по-партизанськи»: в кожному новому будинку тоді закладався відсоток на будівництво торговельних закладів, і заступниця голови міськвиконкому Зоя Григорівна Суміна, яку й досі добрим словом згадують дніпропетровці, домовилася з проектувальниками, що «шматочок» торговельного залу вони відводитимуть під бібліотеку. Багатьом удалося вийти з підвалів, із тісних квартир і переселитися у приміщення, збудовані за спецпроектами.

Тоді ж одним із перших Дніпропетровськ одержав бібліобус, так звану «бібліотеку на колесах». Він бував на підприємствах, на великих будовах, у житлових масивах, і люди могли поміняти книжки, замовити нові. Багато кому отак ми допомагали вчитися.

— Переселення міської бібліотеки із самісінького центру, з будинку, в якому у 1887 році на кошти катеринославців була створена безплатна публічна бібліотека, не всі сприйняли схвально. Нині власник його реконструює, і буде прикро, якщо у стінах, де більш як століття витав дух просвіти, знову відкриється ресторан...

— Власне, уже й стін не залишилося, зберегли тільки фасад... Знаєте, це і для нас було непросте рішення. Але бібліотеці потрібні були нові площі та й навіть елементарні зручності (адже там книжки доводилося піднімати на третій поверх східцями). Ми перебралися за декілька кварталів від того історичного місця, у новозбудований — спеціально для бібліотеки — гарний 6-поверховий будинок на 4600 квадратних метрів, де вмістилися два читальні і просторий лекційний зали, лінгафонний кабінет, інтернет-центр. Але тепер і цього мало — надалі потрібно 6—7 тисяч квадратних метрів.

Це, до речі, відповідь тим, хто пророкує смерть книзі. Я вже казала, що тільки центральна бібліотека має до 700 відвідувань за день, а разом із філіями (їх у нас 31) — 1600. Завдяки міськраді ми щороку отримуємо понад мільйон гривень на комплектування, половина з них іде на нові книжки, передплачуємо до дев’ятисот найменувань газет і журналів. Щоправда, цьогоріч із виділених 1,4 мільйона отримали поки що тільки 100 тисяч, решту обіцяють наприкінці року. Сподіваємось на це, бо навіть у найгірші часи ми не залишалися без періодики.

У нас безплатний Інтернет, але люди йдуть по книгу. Майже 70 відсотків відвідувачів — молодь. Запити змінилися: романів читають менше, більше цікавляться літературою навчальною, технічною, правовою, історичною. Великий попит на журнали.

— Завдяки чому безплатний Інтернет?

— Ми представили свій проект на конкурс, оголошений відділом преси, освіти та культури посольства США серед публічних бібліотек України, і виграли грант у розмірі 23 тисяч доларів. Потім створили — знову-таки за грантом Міжнародного фонду «Відродження» — сайт Центральної бібліотеки «Відкрите місто». Пізніше ідея сайту як міського порталу трансформувалась у напрямі переважно бібліотечного.

Крім безплатного Інтернету, вільного запису в усі відділи, доступу до розгалуженої системи каталогів і картотек, у тому числі електронних, бібліотека надає ще й безплатні юридичні консультації через громадську правову приймальню, яку відкрили разом із міським управлінням юстиції. Обласній службі зайнятості допомагаємо проводити ярмарки вакансій. Нині створюємо перший у місті електронний читальний зал.

Звичайно, ми не здолали б матеріально-фінансових проблем без підтримки міського голови Івана Куліченка і депутатів міськради. Сучасні ремонти у бібліотеках-філіях, телефонізація всіх бібліотек і переведення на опалення природним газом навіть найвіддаленіших, нові меблі, ксерокси, комп’ютери, кондиціонери — все це завдяки їм. Тільки торік отримали із депутатських коштів понад півмільйона гривень. Не забувають про нас і колишні читачі, а нині відомі в українській політиці люди: перший ксерокс і перший комп’ютер, кошти на літературу і мультимедійний проектор — це від Сергія Тигіпка, лінгафонний кабінет — подарунок Сергія Бичкова.

— Сучасними засобами треба вміти користуватися...

— Це ми передбачили. Ну, по-перше, можна звернутися до фахівців по допомогу, а для старшокласників влаштовуємо екскурсії й розповідаємо про наші інформаційні можливості, проводимо практичні заняття з користування довідково-бібліографічним апаратом.

У нас завжди раді гостям. Щонеділі в лекційному залі — літературно-музичні вечори: «Зустрічі з класикою», «Шедеври світового мистецтва», «Велике кохання великих людей», «Таланти твої, Дніпропетровськ», творчі вечори відомих письменників, композиторів, театральних митців, художників, скульпторів, виконавців. У Книзі почесних гостей залишили свої записи посли Франції, Азербайджану, США в Україні, віце-консул Генерального консульства Республіки Польща в Харкові, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Ніна Матвієнко.

— Щоб розвивати сучасну бібліотечну справу, треба мати справжніх професіоналів. А зарплати тут невисокі...

— Вони завжди були такі. Але піввіку тому, коли я приїхала у Дніпропетровськ, на одне вакантне місце було 160 бажаючих! А коли в 90-ті платили 0,25 відсотка ставки, наші працівники приходили, щоб полити квіти і видати раз на тиждень книжки. Бувало, плакали і йшли — хто реалізатором на ринок, хто виготовляти морозиво, одна жінка купувала в селі молоко і перепродувала в місті. Але тільки-но дали мінімальну зарплату, майже всі повернулися назад... Що їх тут тримає? Думаю, та аура, яку створюють і книжки, і люди. З Олімпіадою Миколаївною Несен я вже тридцять років, з Ларисою Василівною Савран — більше двадцяти, з Катериною Миколаївною Литвиненко і Тамарою Юхимівною Рибалко — понад тридцять.

Я дуже ціную все те, чим поділилися зі мною люди, які були і є в моєму житті. І за кожної нагоди нагадую дніпропетровцям: у 1887 році, до столітнього ювілею міста, катеринославці зібрали кошти, щоб установити пам’ятник Олександру Пушкіну і відкрити міську публічну бібліотеку. Ці дві справи для них були найважливіші. Який повчальний приклад для нащадків!