Федір Мосійчук з Дубровиці (на знімку) 60 років тому мимоволі став очевидцем випробування Радянським Союзом на Семипалатинському полігоні (нині Казахстан) першої атомної бомби. Її потужність у півтора разу перевищувала ту, що американці наприкінці Другої світової війни скинули на Хіросіму. Федір Степанович народився в сорочці, адже, на відміну від більшості тодішніх очевидців, він залишився живий. І донині зберігає в пам’яті кожну мить того злощасного дня — 29 серпня 1949 року.
— У район Семипалатинська мене заслали з політичних мотивів, — згадує Федір Мосійчук. — Там я влаштувався в МТС: зварював стояки, які використовували для тримання експериментальних ракет на Байконурі. Нас, поселенців-українців, залучали і до сільгоспробіт. А 29 серпня ми із самого ранку виїхали в радгосп імені Будьонного по сіно для худоби. Але щойно дісталися до межі Семипалатинського полігону, як дорогу перекрив військовий патруль — наказав зупинитися і чекати.
— Неподалік побачив роту солдатів, які теж чогось чекали, — продовжує Федір Степанович. — З окремими вдалося навіть побесідувати. А ще краєм вуха почув, що «перекинули» їх у Семипалатинськ з Прикарпатського військового округу. Втім, для чого саме, ніхто тоді не знав. Уже пізніше з’ясувалося, що, крім випробування атомної бомби, ставився експеримент із впливу вибухової хвилі та радіації на техніку і «живу силу». Отож приблизно о сьомій ранку стався різкий поштовх землі, далі почули оглушливої сили удар. Тривало все це декілька секунд, потім знову настала тиша. Бачу на власні очі: гігантська блискавка прокреслила небо, і навіть густуваті хмари не зуміли приховати друге сонечко, що зажевріло над землею. А далі утворилася величезна грибоподібна хмара. Така картина, чесно кажучи, і жахала, і захоплювала. Принаймні доти, доки у вухах не стало тріщати, а голову давити так, ніби її в лещата взяли. Думав: здурію від такого стану. Солдати також стали як контужені. Закривають руками вуха, не розуміють, що коїться. Тим паче всі — без засобів захисту. Щоправда, весь цей жах тривав недовго. Поволі в очах почало «розвиднятися», а з вух — виходити «пробки». Коли ж нам дозволили об’їзною дорогою добратися до селища, то там ми побачили жахливу картину — жодної цілої шибки у вікнах... Зрештою, вікна невдовзі засклили. А ось щодо радіації, про яку ми ще до пуття нічого не знали, то вона залишила слід на кожному, хто тоді був у зоні її впливу. Усі вони — хто раніше, хто пізніше — померли від опромінення, якого «хапнули», коли випробовувалася перша атомна бомба. Тим часом, наскільки я знаю, генералів, які керували експериментом, рясно нагородили, надали їм багато всіляких пільг...
— А ось нам, жертвам того експерименту, наказали мовчати, — гірко зауважує Федір Мосійчук. — Радіація дуже підірвала моє здоров’я. Інколи навіть дивуюся, як мені вдалося вижити і дожити до 86 років. Можливо, менше від інших «хапнув» рентгенів. Можливо, організм переборов радіацію. А може, Бог змилосердився наді мною, зважаючи на неймовірно важку ношу, що звалилася на плечі ще в юному віці.
Федір Степанович з болем дивиться на фотокартки дружини та її батьків, які поховані на семипалатинській землі. Далося взнаки опромінення... А ось він після реабілітації у 1988 році переїхав на батьківщину, в Дубровицю. Поселився в хаті, яку зводив ще його батько за часів панської Польщі.
Євген ЦИМБАЛЮК, Олександра ЮРКОВА.
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА та з архівів.