Авторитет сільської «машинки»

Чи ви чули, щоб під час вступу до сільського профтехучилища складали іспити? Для мене це — відкриття, хоч колись сам пройшов через військкоматівські курси шоферів-трактористів при Чубарівському СПТУ № 8. Маючи повну середню освіту, ми вважали себе «дядьками» і поблажливо ставилися до «бурсаків», котрим судилося три роки скніти над тим, що нам давалося за шість місяців! Є в сільській «машинці» щось навіки привабливе. І все ж, щоб там складали письмові іспити з української мови та математики, це, мабуть, вищий пілотаж!

А в Михайлівському ВПУ № 52 — ще й реальний конкурс. Торік на місце майбутнього оператора комп’ютерного набору — обліковця бухгалтерських даних було по три претенденти, не пройшла відбору і третина бажаючих стати електромонтерами. Та й на кухарів-пекарів і водіїв-трактористів-машиністів тут будь-кого не беруть. І ось що з того виходить. Із 180 минулорічних випускників училища 57 продовжили навчання у вузах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя та інших міст, не кажучи вже про аграрні університети і академії, де таких абітурієнтів беруть охоче. А вступали вони на загальних підставах, пройшовши через незалежне оцінювання знань. Училище — вище, та чергова реформа освіти зламала вибудувану схему вузівської підготовки молодших спеціалістів. Тепер її відновили, й закладу знову доведеться проходити процедуру акредитації. А на це потрібен час.

Жодне із сільських професійних училищ, а їх у Запорізькій області — 14, не зрівняється з Михайлівським. Та й по Україні таких, щоб з ним конкурували, лише кілька. Тут високий рівень підготовки й власний педагогічний почерк. У тому заслуга директора Віктора Удовиченка. Він очолює колектив двадцятий рік, але з дев’ятирічною перервою. В радянські часи не сподобався комусь із начальства, хоч і мав орден «Знак Пошани». А в 1995 році його повернула на посаду нова влада, і невдовзі Віктор Костянтинович став заслуженим працівником освіти України.

Річ, однак, не в нагородах, хоч у сільській глибинці вони з неба не падають, а в новаторстві освітянської роботи й організаторському та господарському хисті керівника. Те, що вдалося зробити Віктору Костянтиновичу в умовах залишкового фінансування закладів освіти, можна назвати дивом. Посадовці з профільного міністерства, котрі добре знають стан справ у своїй галузі, побувавши тут, не вірять побаченому. Навіть навчальний корпус, збудований ще в 1931 році, виглядає по-сучасному, не кажучи про інтер’єр, що не поступається кращим вузівським приміщенням. У Михайлівському ВПУ № 52 діє навчально-консультаційний пункт Сумського держуніверситету.

А матеріальна база викликає неоднозначне враження. Якщо говорити про підготовку операторів комп’ютерного набору, електромонтерів та кухарів-пекарів, то для них є все, чого душа бажає, причому найвищого гатунку. Недарма вихованці училища здобувають призові місця на всеукраїнських конкурсах професійної майстерності. Зокрема, торік стипендіатами Президента України стали Євгенія Сміхун та Дмитро Немикін.

А от майбутні механізатори вчаться працювати на сільгоспмашинах нашого, російського та білоруського виробництва, хоча в навколишніх господарствах давно працюють європейські й американські трактори, комбайни, ґрунтообробні комплекси. Їх учні теж бачать — на плакатах, екранах комп’ютерів, на екскурсіях. І це вже не смішно, бо перепідготовка механізаторів у навчальних центрах зарубіжних фірм коштує немало.

— Я б не назвав такий підхід до підготовки фахівців сільського господарства державним, — каже заступник голови Михайлівської райради Сергій Передерій. — Але про роль держави в освітньому процесі взагалі важко говорити, бо вона фінансує лише видатки на зарплату, стипендії та оплату енергоносіїв. І те, що у ВПУ № 52 за останню п’ятирічку надійшли зернозбиральний комбайн «Дон-1500», трактори МТЗ-82 і МТЗ-892, два автобуси, два обертові плуги, дискова борона, що тут щороку проводяться ремонти та реконструкція приміщень, оновлюється комп’ютерне і технологічне обладнання, винятково заслуга трудового колективу. Ці кошти заробляють викладачі та учні в навчальному господарстві та в навчально-виробничих майстернях. І хоча за врожайністю сільгоспкультур училище — одне з перших у районі, отриманої виручки не вистачає для купівлі трактора чи комбайна типу «Джон Дір». Про це має подбати Міністерство освіти і науки України, хоча б заради заохочення, однак завжди знаходиться хтось ближчий і рідніший, кому все й віддають...

Злиденність держфінансування, руйнуючи слабких, примушує сильних боротися за виживання. ВПУ № 52 утверджувалося не один десяток років, і тут добре знають ціну трудової копійки, тому й бережуть усе, створене власними руками. На подвір’ї і в коридорах — ідеальна чистота, буяють квіти, впадає у вічі дивовижна для нинішніх часів вихованість учнів. Так воно й має бути — тут працюють найкращі в районі педагоги і навчаються найсильніші випускники дев’ятих класів. З ними можна, як-то кажуть, і гори звернути, що й засвідчується на обласних предметних олімпіадах і конкурсах професійної майстерності, а також під час вступної кампанії до вузів.

Та скільки ж зусиль треба, щоб забезпечувати власним коштом навчально-виховний процес! А держава, переклавши свої обов’язки на плечі інженерно-педагогічних колективів, цього не тільки не цінує, а й намагається урвати, поставивши їх у гірші умови від реальних товаровиробників. Якщо сільгосппідприємства мають право акумулювати податок на додану вартість на спеціальних рахунках і витрачати ці кошти на пальне і запчастини, то профтехучилища — лише за певних умов. Ще абсурдніше — транспортний податок з навчальних машин та податок за користування водними ресурсами, що є прямим порушенням конституційної норми про безкоштовність професійно-технічної освіти. За логікою ці податки держава має відмінити або закласти в бюджетне фінансування, але не робить цього. Не компенсуються і витрати на ремонти приміщень та оновлення матеріально-навчальної бази, тому більшість сільських закладів профтехосвіти ледь животіє. А коли їх ще й передадуть на утримання місцевих бюджетів, як це планує уряд, вибудована десятиліттями система підготовки кадрів масових професій просто розвалиться або перейде на платну основу. Цього наше знекровлене економічною й демографічною кризою село не витримає.

Запорізька область.

На знімку: під час практичного заняття в навчальному господарстві.