Дев’ятого липня виповнюється десять років від часу утворення політичної партії «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина». Ця потужна політична сила нині є стрижнем БЮТ. Під керівництвом Юлії Тимошенко вона пройшла непростий шлях — від радикальної опозиції до впливової проурядової команди. Ми спілкуємося з одним із ветеранів цієї партії, народним депутатом Романом Забзалюком.

 

— Пригадайте, будь ласка, як усе починалося.

— Після звільнення зі Збройних Сил, я опинився в Миколаєві фактично один на один із проблемами. Без родичів, без підтримки та протекцій довелося самому адаптуватися до незвичних для мене цивільних умов життя. Розпочав активну участь у діяльності суспільно-громадських та громадсько-молодіжних організацій у регіоні. Особливу увагу приділяв військово-патріотичному вихованню молоді через діяльність громадського об’єднання «Інтернаціоналіст» та «Південно-Бузької козацької паланки», спортивного клубу східних єдиноборств «Молодіжний» та ДНД «Каскад». Остаточне рішення присвятити себе політичній діяльності прийняв після зустрічі з Юлією Тимошенко восени 1998-го. Саме тоді у присутності Валентина Токаря та Івана Мошенця (одні з фундаторів партії) я вперше почув з уст Юлії Тимошенко фразу, яка глибоко запала мені в серце та душу: «Настав час для формації нових політиків, які щиро вірять у свій народ та країну і які зможуть побудувати по-справжньому квітучу, демократичну та економічно незалежну державу».

Наступні роки промайнули як один день, адже вони були сповнені бурхливих подій. Мали місце трагічні поразки та яскраві перемоги, образи та визнання, огидні зради та знакові здобутки нашої команди.

Хоч би як важко було, я жодного разу не пошкодував, що доля подарувала мені можливість працювати з такими талановитими та одержимими вірою в Україну людьми, як Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов, Ярослав Федорчук, Андрій Кожемякін та багато інших. Партія давно вже стала моєю родиною, адже в цивільному житті разом із нею я формувався як громадянин, як регіональний політик, як особистість. Інколи не віриться, що ми змогли пройти всі випробування часу, особливо ті, які нам влаштував режим Леоніда Кучми та його нинішні спадкоємці. Без патетики — думаю, що це стало можливо завдяки енергії та надлюдській силі й вірі Юлії.

Нині з усмішкою можна згадувати про ті роки, коли, наприклад, на Миколаївщині лише за одне тепле слово про Тимошенко люди втрачали роботу. Підпали офісу, які «виникали» і в нашій області, фабрикація абсурдних кримінальних справ або розслідувань, у тому числі й стосовно мене, на кшталт «про підготовку до замаху на Кучму» (2003 рік), тотальна ізоляція від ЗМІ, цілковите нехтування судами наших позовів на порушення прав, вигуки у спину тодішніми працівниками держадміністрацій та МВС: «Це ті бандити-бунтарі! За ними давно плаче каталажка!» тощо. Однак тоді було не до сміху — йшла запекла боротьба. І, повірте, на відмінну від багатьох інших партій, які потужно фінансувались із рук олігархів, ми всі ті роки працювали переважно на ентузіазмі та вірі в перемогу. Пам’ятаю, як мені та моїм колегам у найскрутніші часи для партії доводилось продавати особисте майно і речі, щоб організації могли продовжити боротьбу. Примкнулі до нас групки так званих «заробітчан», зрозумівши, що в партії немає фінансових преференцій, намагалися дестабілізувати організаційну дисципліну, призвести до розколів.

Ми вистояли та продовжили боротьбу. Що спонукало і спонукає нас до цього? Вважаю — щира віра в Україну. А ще, особистий приклад Юлії Тимошенко та Олександра Турчинова. Я зі своїми обласними соратниками пройшов усі без виключення київські протестні акції, і завжди попереду або поряд були ці дві людини. Вони не ховалися, не відсиджувалися в офісах, а особистим прикладом закликали до рішучих дій і вчинків.

— Що особливо закарбувалося в пам’яті?

— Безперечно — люди! Ті, хто ризикував життям, хто повірив нам. А ще — тисячі гвоздик у лютому-березні 2001 року біля стін Лукянівського СІЗО, куди була вкинута Кучмівським режимом Юлія Тимошенко. Ніч 17 вересня 2002 року в Києві на Банковій, коли за наказом Медведчука по-звірячому побили учасників наметового містечка... З яким героїзмом Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов, Андрій Павловський, Віктор Таран-Терен, Сергій Сас, Володимир Яворівський, Олег Білорус поряд із нами захищали до останнього перший у країні острів свободи. Неприхований жах тодішніх керманичів області, коли в листопаді 2001 року вдалося з неймовірними зусиллями зареєструвати та забезпечити випуск обласної газети «Наша Батьківщина»... Масова підтримка у 2004 році мешканцями області майдану Свободи в Миколаєві... Моя перемога як представника від БЮТ в одномандатному окрузі на довиборах до обласної ради та утворення у 2006 році в усіх без винятку радах області фракцій та депутатських груп від Блоку Юлії Тимошенко... Прорив БЮТ в заангажованій кучмізмом Миколаївській області — із двох відсотків голосів виборців у 2002 році до сімнадцяти — у 2007-му... Розгалужена мережа громадських приймалень... Відкриття постійно діючого в області інтернет-сайту «Батьківщина» та телепрограм «Зона беззаконня», «Парламентський вісник» і «Сім чудес Миколаївщини»... Послідовність, незламність нашої команди та вірність гаслу «Справедливість є — за неї варто боротися!».

— А особисте життя?

— Воно стало невід’ємною часткою життя партії. Я не роблю межі: оце особисте, а це робота. Щоправда, часто-густо мрію знову перечитати книжки своїх улюблених письменників Теодора Драйзера, Стефана Цвейга, Горпожакс, Михайла Булгакова, філософські роботи Платона, Ільїна але, на жаль, часу катастрофічно не вистачає. Робота в парламенті та в обласній парторганізації практично не залишає часу. Ледь удається продовжувати свої спортивні тренування, щоб підтримувати фізичну форму. Але «Кобзарик» Шевченка майже завжди зі мною.

— Що більш за все турбує на цей час?

— Просто обурює те, що «стрибунці», які влаштовували нам репресії, виливали на нас тонни брехні та намагалися вщент розграбувати державу, нині здебільшого не вибачаються перед людьми, а навпаки знову цинічно пред’являють своє право на владу під гаслом «Ми — фахівці». Тож коли мене запитують, що передусім слід зробити для поліпшення життя в області та в країні, відповідь для мене очевидна. Поряд із необхідністю реального втілення глибоких реформ, виписаних у нашій програмі, варто здійснити послідовну кадрову ротацію у вертикалях влади та прибрати гнилий пласт чиновників-перевертнів, яким, за великим рахунком, байдужі будь-які ідеї та партії, які за будь-якої влади намагатимуться використати свою посаду винятково для особистого збагачення за рахунок інтриг, перепон, хабарів та відкатів. Вони добре відомі в центрі та на місцях і готові заради особистих примітивних планчиків «примкнути», сховатися й використати ті чи інші партії, політичні блоки, а відтак поширювати вкрай небезпечний синдром — синдром недовіри простих людей до влади і політики.

Зауважу, що довіру людей вкрай необхідно відновлювати, бо тільки тоді виникне відчутний рух до змін на краще. Адже недарма, ще в Тараса Шевченка, мого улюбленого великого Кобзаря, є такі рядки: «Борітесь і поборете!». Відтак розумію: боротьба за справедливість продовжується, попереду ще вкрай складний та тернистий шлях. І один з визначальних наступних кроків — це обрання Юлії Тимошенко на пост Президента. Ця видатна і сильна особистість справді спроможна повести націю до процвітання і стабільності в державі.

— Ви сповнені глибокої віри у свого лідера. А раптом вона не виправдає ваших надій і сподівань?

— Упевнений, що саме від Юлії Володимирівни, на відміну від багатьох інших новітніх політиків, зради очікувати не варто. Вона щира у своїх намірах розбудувати заможну та економічно незалежну державу. Світова історія довела: про лідера слід судити з того, як він ставиться до своїх соратників та піклується про них, — так само він ставитиметься і до народу. Інша річ, що частина оточення в гонитві за власними інтересами, може вплинути іноді на правильність рішень. Однак за ці роки в нашій команді сформувався величезний пласт патріотів, здатний стримати окремі рецидиви. Тому, відповідаючи на ваше запитання, зазначу: насамперед ми фанатично віримо в сильну Україну!

— Дякую!

НАША ДОВІДКА

 

Роман Забзалюк — член політради партії, голова Миколаївської обласної парторганізації «ВО «Батьківщина», голова обласної ради Блоку Юлії Тимошенко. Народний депутат п’ятого та шостого скликань, обраний від БЮТ за партійним списком під номерами 49 та 34 відповідно.

Народився в 1960 році у Львові. Батько та мати працювали в системі профтехосвіти Львівської області. Після закінчення середньої школи у 1977 році вступив до Львівського вищого військово-політичного училища. З 1981-го по 1994 рік проходив військову службу на офіцерських посадах, у тому числі був заступником командира окремої розвідувальної роти спецпризначення на території ДРА (Афганістан). Має бойові нагороди. Майстер спорту з кульової стрільби, інструктор східних єдиноборств. Звільнився із ЗСУ у 1994 році. Підполковник запасу.

На Миколаївщині живе та працює з 1987 року. З моменту утворення Всеукраїнської громадської організації «Союз миролюбивих сил «Батьківщина» (1995 рік) очолював обласне відділення громадської організації, яке у 1998—1999 роках реорганізувалося в Миколаївську обласну партійну організації «ВО «Батьківщина». 3 липня 1999 року організував та провів у Миколаєві установчу обласну конференцію, на якій було обрано делегатів на перший з’їзд партії. У партії — з першого дня її утворення. Делегат усіх партійних та міжпартійних з’їздів. Незмінний лідер обласної парторганізації «ВО «Батьківщина». Координатор та керівник акцій в Миколаївській області «Україна без Кучми!», Форум національного порятунку, «Повстань, Україно», польовий командир в період помаранчевої революції в Миколаєві та у 2006 році в Києві під час акції «Верховна зрада!». Керівник виборчих штабів БЮТ у Миколаївській області 2002, 2004, 2006, 2007 років. У 2005-му обирався депутатом обласної ради по одномандатному виборчому округу. Цього ж року призначений керівником обласного управління МНС Миколаївської ОДА, а після відставки уряду Ю. Тимошенко за особистим бажанням склав повноваження. Засновник та співредактор газети «Наша Батьківщина». Автор понад півтори тисячі статей та коментарів до політичних подій в області та країні. Неодноразово нагороджений відзнаками партії та блоку. У 2007-му українською православною церквою нагороджений орденом Святого Володимира.