...І воздасться по заслузі

Як назвати вчинок людини, котра виконує обов’язок за повного розуміння, що за це вона може накласти головою? Героїчним — відповідаємо ми і не грішимо проти істини. Тому до сліз прикро, що тележурналіста Ігоря Александрова, який вісім років тому помер після нападу на нього прямо у вестибюлі телекомпанії, де він працював, ми обійшли адекватною увагою. Ні державних нагород, ні названих його ім’ям вулиць, ні навіть належної оцінки його вчинку — вчинку до кінця чесного і принципового журналіста.

Чому так сталося? Можна думати та гадати, але вичерпної відповіді навряд чи доб’ємося. Хтось обов’язково скаже, що прямо чи опосередковано, але зачепив Александров за живе владу, а за таке по голівці не гладять і тим більше орденів на груди не вішають. Другий зовсім логічно вирішить, що в усьому винна наша черствість, такий, знаєте, облом зробити те, що треба у таких випадках. Третій неодмінно висуне версію, що причина забуття і журналіста, і його зусиль у тому, що периферійний він, був би столичним — обов’язково отримав би належну оцінку.

Крити немає чим, усі праві. Так, але хіба кожна версія окремо і усі вони разом можуть бути вагомим аргументом для того, щоб у славі і світлій пам’яті всього суспільства людині відмовити? Ніколи і нізащо.

Як сьогодні знайти відповідь на дуже, так би мовити, натільне питання — чому він зробив саме так, а не інакше? Адже міг, відчуваючи потилицею, що перетнув межу смертельної небезпеки, зробити крок назад. Трішечки, як кажуть об’єктивісти, зменшити принциповість.

Можливо, найбільш точним і правильним поясненням може служити одна репліка Александрова, кинута ним принагідно в колі небагатьох однодумців. «Паскудство всякого роду з горем навпіл може терпіти тіло, але не душа. Перед самим собою хочеться бути чистим і справедливим. І інтуїція мені підказує, що я на правильному шляху. Якщо душі свої не спробуємо тримати у чистоті і святості, тоді всім нам не має чого робити на цій землі».

Так, він, телевізійний глашатай, міг сказати переконливо й аргументовано. Тому що правді шукати слова, порівняння й звороти набагато легше, ніж брехні. Адже правда констатує, а брехня переконує, підшукуючи аргументи один за інший кращі. Один із колег Ігоря у посмертній публікації поставив собі логічне питання. Мовляв, чому вчинили замах не на тих, хто володів усією компрометуючою інформацією (усім відомо, що Александрову останні програми «Без ретуші» проводити допомагали два відставні убозівці), а журналіста, який тільки трансформував і оголошував убивчі факти? І сам відповів на це болюче питання: та тому, що убивали Голос. Голос правди й істини.

Пояснити спонукальні мотиви вчинку (власне, всіх дій Александрова як журналіста) допомагає і його біографія. Навіть побіжне знайомство з нею підказує, що ця людина виховувалася і загартовувала характер класично. Тобто він читав те, що і потрібно майбутньому свідомому громадянину. Виробив упевненість, що краще жити чесно, праведно, в злагоді з совістю. Дуже рано Ігор зрозумів, що кожний з нас — ніщо без зв’язку з людьми. А коли так, то до оточуючих треба ставитися дуже бережливо і шанобливо. Приблизно так само треба співіснувати з природою і братами нашими меншими. У результаті все у цій високій, красивій і гордій людині було в гармонії і честі.

Александров, як свідчать його колеги, розумів свою професію, а отже, і призначення, однозначно і ємко: казати правду. І вважав, що всі застереження, компроміси і пояснення — це викривлення і професії, і призначення. А правда, дуже сміливе переконання в умовах, коли наш брат поголовно продався або владі, або конкретним хазяїнам засобів масової інформації, щоб танцювати під чиюсь дудку?

Як ми знаємо, час, з одного боку, ховає, замулює події і факти, але, з іншого — очищає їх від мутних нашарувань, пліток і домислів. Вісім років ще не дають приводу забути, а от фільтрація вчинку журналіста Александрова вийшла істотна. І зараз ми прекрасно розуміємо, чого він хотів і домагався: щоб «благословенна Україна», яку він дуже полюбив, не перетворилася на Сицилію в гіршому розумінні цього слова, коли всім (у тому числі і життями громадян) розпоряджаються кілька кланів. Якщо докопатися до глибинного змісту його телесюжетів і газетних публікацій, то очевидно: Александров найбільшою великою загрозою вважав зрощення правоохоронних органів, великого бізнесу і криміналітету.

А потім з’явилася ця дурна полеміка про те, чи вважати смерть пов’язану з професійною діяльністю журналіста чи тільки з «фатальною випадковістю». І відрадно, що сьогодні думки багатьох і багатьох громадян зійшлися на тому, що смерть Александрова однозначно пов’язана з виконанням ним службового обов’язку. Ось про що нам варто не забувати. І ось під яким кутом зору дивитися на вчинок цієї людини.

Відрадно, що багато хто (на жаль, крім владної верхівки) так на смерть журналіста і дивиться. Нещодавно вийшла книга роздумів відомого українського судді Віктора Кононенка «Особлива думка». Хто її читатиме, обов’язково зустріне проникливі слова автора й стосовно Александрова. Вони настільки справедливі, що не стримаюся, щоб хоч конспективно їх переказати.

Автор книги віддає належне слідчим Генеральної прокуратури, котрі прийняли справу в своє провадження і провели ретельне розслідування. У результаті цього було зроблено висновок, що вбивство Александрова скоїв ніякий не бомж, а цілком конкретні люди, яким журналіст наступив на болючий мозоль. Що ці люди, маючи «дах» у владних і правоохоронних структурах, займалися вбивствами, були замішана в корупції. Вони вирішили зірвати задум журналіста.

До речі, вирок з касаційних скарг засуджених у цій справі Верховний Суд України залишив без зміни, справжні вбивці зазнали справедливої кари. Головний замовник у цій справі Рибак Олександр Миколайович одержав 15 років позбавлення волі, його брат — 11 років, Онишко — 12 років, а Турсунов і Корицький — по 6.

Але Генеральна прокуратура України пішла далі. Розібралася і зі справою лжевбивці. За офіційним повідомленням, він помер після припинення справи. Але, як встановило слідство, був убитий працівниками міліції, які хотіли уникнути відповідальності за незаконне притягнення до кримінальної відповідальності. Ця група, як з’ясувалося, скоїла ще низку злочинів, тож суддям є робота.

Винні у фальсифікації злочину, в убивстві Александрова притягнуті до кримінальної відповідальності, а винні в убивстві підставного Вередюка вже засуджені. Усі вони будуть законно і, передбачається, справедливо покарані. Але ще одне насторожує — смерть судді Івана Івановича Корчистого, який першим засумнівався в початковій версії убивства журналіста. Як сказано у висновку, від гострої серцевої недостатності. Але у зв’язку з заплутаністю цієї справи виникає сумнів у причинах смерті і Корчистого. Чи не рук ця справа тих осіб, які уже фігурують у справі Александрова? Або їхніх спільників. Адже суддя по суті викрив цю злочинну групу.

Постає й інше питання. Вже в розрізі тієї теми, яку ми обговорюємо: справедливості. І тут автор «Особливої думки» упевнено пише. Як усім зрозуміло, Александров був убитий при виконанні свого службового обов’язку. При спробі здійснити акт високої громадянської мужності. Він мав докази великої злочинної діяльності у середовищі правоохоронних органів і хотів їх оприлюднити. Саме за це його і вбили. І таких людей повинні відзначати з боку держави. От Гонгадзе посмертно присвоїли звання Героя України, названо вулиці на честь його, пам’ятник є. Особливою турботою оточена сім’я. А ця людина, що з цілковитою підставою може вважатися патріотом і громадянином України, життя віддала за свою країну, залишається в тіні.

Як нам, громадянам, особливо колегам Ігоря Александрова, не підписатися під цими словами судді? У повному розумінні, що стахановщини (виділення когось одного для створення жупела) не повинно бути. А мають бути саме справедливість, рівний і неупереджений підхід до кожного окремого вчинку високої громадянськості і чіткого виконання службового обов’язку.