Солом’яний дух

Він витав у залах, де народні умільці давали майстер-класи. Десятки майстрів з одинадцяти областей України, гості з Росії та Білорусі зібралися у Хмельницькому, щоб і своє вміння показати, й собі щось побачити. Снопки жита, яке ще пахне полем, в’язанки рогози, жмути соломи — все це на очах перетворювалось на золоті скрині, коштовну інкрустацію, магічні обереги чи тонкий ажур плетива.

Такі майстри, як Василь Казковецький, тепер мало де є. Він один із небагатьох не те що у своїх Млинівцях, а й в усій країні, що так вправно плете із рогози. Кошики, брилі, глечики-термоси, футляри для бутлів — колись без цього жоден двір не обходився. Василя Миколайовича навчили плести його батьки, а їх — дід із бабою, а тих...

Колись плетіння із рогози вважалось такою буденщиною, що мало не кожен міг це робити. А тепер сплести щось — вже нікому. Правда, Василь Казковецький своїх синів навчив, і всім охочим показує. Шкода лише — учнів небагато.

— Воно не так важко плести, як рогозу заготовляти, — каже майстер. — Треба озеро знайти, бо не всюди вона росте. Потім на човні допливти, тому що рослина любить глибоку воду. А потім ще й добре насмикатись, оскільки під водою не скосиш.

Щоправда, раз на рік може пощастити — коли спускають ставки. Отоді матеріалом можна запастись навіть на декілька років наперед. Адже рогоза часу не боїться. Лише з роками набуває іншого кольору, стає із майже білої золотаво-коричневою. Часом Василь Миколайович знаходить у людей на стріхах саме таку, темну, якій уже за двадцять літ. Якщо нею обплести старий глечик, то це вже справжній раритет. Утім, у базарний день люди залюбки купують не тільки старовину. Нині стало модно і брилем похвалитися, і сумочку солом’яну перекинути через плече. Тож роботи солом’яних майстрів цінуються дедалі більше. А матеріал цей благодатний, здається, немає такої речі, яку не сплів би з колоса.

Якщо ви й не любите їх, то з павуками, яких вміє робити Зінаїда Лугова, обов’язково подружитеся. Ще наші пращурі в’язали із соломи щось схоже на люстру й підвішували її до стелі. Ті сплетіння нагадували павутину, тож і звалися павуком. Давні слов’яни вірили, що він символізує працелюбство і багатство в домі. А щоб хату не оминало щастя, до павука підвішували диво-птаха, теж із соломи.

Коли дивишся, як солом’яного птаха робить майстер, здається, що простішої скульптури бути не може. Декілька жмутів соломи перехопив шнурівочкою, замість хвоста та крил — колосся, наче пір’я, і мрія готова. Іграшки-обереги, справді, прості, але в них — чи не найбільше настрою та експресії, бо немає нічого надуманого і зайвого.

А що може бути зайвого у соломині? Простішого матеріалу годі шукати. Стебло від будь-якого колоска йде в роботу. Майстри знають, що овес блищить, як золото, а ячмінь хоч блискучий, але тонкий. Жито треба збирати, поки молоде, тоді воно піддатливе, а постаріє — стає тверде. Є соломка бархатна, срібляста, а є шовкова. Якщо її прогладити праскою, тільки обов’язково старою, тією, що гріється на вогні, то можна «зафарбувати» в усі тони коричневого. А якщо «покупати» соломинку в шампуні з розчином перекису, як роблять це блондинки, то й вона відбілиться.

Кам’янчанка Наталя Лашко додумалася соломкою вишивати. Тільки це дуже клопітно. Бо в голку можна засилити соломинку лише на один стібок, а за ним другий, третій і так без кінця. Деякі солом’яні «ниточки» на полотні не довші міліметра. Інакше, як ювелірною, таку роботу не назвеш. Та й на вигляд — немов справжнє золото.

Свій метод вишивки художниця навіть запатентувала, бо це унікально. Поєднуючи вишивку, яка нагадує гладь, із плетивом, що надає зображуваному предмету форму, досягає дивовижного наближення до оригіналу.

— Правду кажучи, соломка таки вміє пускати пил в очі, — каже Раїса Павленко, котра добре знається на солом’яній інкрустації. — З неї можна і копійчану прикрасу нашвидкуруч зробити, і справжній мистецький шедевр.

Художниця знає справу, бо вже майже тридцять літ не випускає соломку із рук. Працювала на сувенірній фабриці, де аплікації штампували сотнями і тисячами. Коли за день доводилось робити до десятка міні-картин, про творчість вже не йшлося. Але й цей досвід не пропав. Навички роботи стали підсвідомістю, тепер над технікою виконання навіть не замислюється. Тому й найдивовижніші фантазії легко вдаються. Коли вперше бачиш її солом’яні інкрустації, не зразу можеш збагнути, що це: китайська вишивка, індійська інкрустація зі слонової кістки чи давньоруське золоте шитво? Виявляється, всі ці техніки може поєднати тонка соломинка.

Для багатьох майстрів соломоплетіння волинянка Марія Кравчук — справжня легенда. І не тому, що плете вправно і швидко. І не тому, що зуміла майстерність багатьом учням передати. І навіть не тому, що влада оцінила її працю і відкрила музей робіт майстрині, а таке буває нечасто. Просто їй вдалося доторкнутися до солом’яної душі, приголубити її так, що та перетворилася на щире золото.

Марія Василівна тепер і сама замислюється, як склалася б її доля, якби не ця соломина. Це в молодості, на студентській лаві, мріється, як станеш художником, писатимеш шедеври. А життя складається інакше. Треба їхати в село. Йти «оформлювачем» і без кінця писати на папері соціалістичні зобов’язання. Якщо це покинеш, залишається школа й уроки малювання. А коли вони закінчуються, то залишаються городи, господарство, всяка хатня робота...

Усе так і було в Марії Кравчук, поки одного разу не побачила... золоту скриню. Вона так вигравала на сонці, вбирала очі, що не втрималася, розпитала в господарів, де купували. А потім поїхала до старого майстра в чуже село, щоб навчитися плести таку красу.

Великих таємниць дід не мав: знав два види плетива і навчив Марію. Але цього було досить, щоб для неї цілий світ відкрився, і вона стала відома у багатьох країнах.

— Коли вперше потрапила на міжнародний фестиваль, була вражена, що весь світ плете із соломи, — розповіла Марія Кравчук. — Величезні солом’яні звірі, тонкі, майже ювелірні прикраси, картини, мозаїки! Здавалося, мої роботи загубляться серед цього солом’яного різноманіття.

Але її ангели-охоронці, що підняли до небес свої солом’яні крила, господині-берегині, що тримають на руках то немовля, то когута, панянки та козаки впевнено ввійшли у щирий солом’яний світ, живуть у ньому і радують людей.

Хмельницький.

На знімку: у брилях від Василя Казковецького ходять сотні чоловіків.