Голос крізь холод часів

Переді мною — подарунок від Івана Дзюби, його книга «Спогади і роздуми на фінішній прямій», що вийшла у видавництві «Криниця». Спогади письменника — своєрідний «літопис самовидця». Серед книг Івана Дзюби це видання виділяється перш за все вражаючим обсягом — майже 1000 сторінок, на яких розповідається про життєвий і творчий шлях автора протягом більш як півстоліття. Сто сімдесят нарисів!

Про інтелектуалів пишуть по-різному, нерідко недобре. Як у романі Ірвіна Шоу «Молоді леви»: «Всі інтелігенти однакові, коли справа повертається серйозно, вони задкують!».

Наш сучасник Іван Дзюба — інтелектуал, який ніколи не задкував, навпаки, завойовував визнання саме тоді, коли суспільні події набували серйозності. Для мене Іван Дзюба — вчений-гуманітарій і літератор-мислитель. Як його колега по Національній академії наук, бачу в ньому незалежного дослідника, неординарного та захопленого.

Прочитав його спогади на одному диханні. Й мимохідь виникло одне питання, з якого й почну.

Питання не риторичне. Невже спомини цікаві тільки тим, хто звернений у минуле? Як казав Герцен, «щоб написати спогади, достатньо бути просто людиною, якій є що розповісти».

Мемуари є дзеркалом років, прожитих і пережитих. Причому не лише самим мемуаристом, але й багатьма людьми, з якими він спілкувався. Мемуари — це дзеркало, у якому минуле відбивається у різних подробицях суспільних подій, особистих життєвий перипетій, радощів та смутків, успіхів і невдач, справджених та несправджених надій — всього, чим наповнене наше буденне життя. У кожній такій розповіді відбивається індивідуальність мемуариста. Чи варто нагадувати читачеві, що форма викладу настільки ж важлива, як і сам зміст?

Хотілося б дати пораду молодому читачеві мемуарів: дбаючи про майбутнє, не забувайте про минуле, осягніть сенс і факт, які було осмислені до вас. Пам’ятайте про наступність та традиції. Адже, як вельми точно сказано у Олександра Блока: «разрушая, мы все те же рабы старого мира. Нарушение традиций — та же традиция».

Власне, ця праця Івана Дзюби відкрила читачеві ще одну грань його неординарної творчості і спонукала мене до написання цих нотаток. Хоча є ще одна причина. У спогадах Івана Михайловича деякі його враження молодих (і дуже молодих) літ перетинаються з моїми. Перетинаються, як він написав, «... дивним чином, бо отроцтво минало далеко від Києва в донецькому робітничому селищі».

У нарисах Івана Михайловича я зустрів імена багатьох з числа тих, кого добре знав, з ким зустрічався, з ким ділив радощі й суми минулих подій, окремих пам’ятних епізодів. Особливо це стосується особистості Сергія Параджанова. Я також, як і Іван Дзюба, згадував бурхливі імпровізації та нестримні фантастичні монологи Сергія! Згадався мені зараз і такий епізод з нашого з Сергієм спілкування незадовго до його арешту. Тоді син його Сурен перебував у лікарні. Сергій Йосипович часто телефонував мені з приводу хвороби сина. А у тій пам’ятній розмові він спочатку обурювався станом медицини, а потім узявся лаяти і радянські порядки та конкретні персоналії. Його ненормативна лексика була вельми колоритна. Мої спроби припинити цей бурхливий потік він відкинув: «Прошу не переводити розмову на інші теми!» Мовляв, знаю, що мій телефон прослуховують, але нехай і вони знають, що я про них думаю!

У цьому монолозі — весь Параджанов. Примітний у цьому сенсі спогад Івана Дзюби про події під час прем’єри Параджанівських «Тіней забутих предків», коли Дзюба виступив з протестом проти політичних арештів в Україні. Дзюбу бентежило: як поставиться Сергій Параджанов до цього ексцесу? А Сергій не тільки не був невдоволений — він гордився тим, що таке сталося на прем’єрі його фільму!

У спогадах автора я зустрів багато прізвищ, кожне з яких заслуговує окремої розповіді. Серед них і колишні випускники нашої aльма-матер, Київського медінституту — лікарі за фахом і гуманітарії за покликанням: Юрій Щербак і Віталій Коротич, відомий український вчений-фтизіатр Олександр Мамалат, скульптор Анатолій Фуженко, художниця, приятелька С. Параджанова і добра моя знайома Тетяна Байкова — список можна було б продовжити. Про них і багатьох інших добрих людях пише Іван Дзюба у своїх спогадах з делікатністю й повагою. Вже не кажу про тих, хто особливо близький авторові: Максим Рильський, Павло Тичина, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Микола Вінграновський, Михайло Стельмах, Іван Світличний.

Тут слід особливо виділити зміст нарисів «Клуб творчої молоді» і «Шістдесятники». Що стосується шестидесятників, то тут автор знайшов найбільш вдалу формулу, яка належить Ромену Ролану. У свій час про таких завзятих, чесних і мужніх представників передової інтелігенції Ролан писав: «Покоління пригнічених ідеалістів, тих, хто не мириться з духовною нікчемністю». Іван Дзюба переконливо аргументує, що поняття «шістдесятник», «шістдесятництво» асоціювалися з певним еталоном громадянської сміливості і інтелектуальної незалежності. Але на жаль, потім таке поняття девальвувалося і зараз «шестидесятниками» називають себе всі охочі з покоління, яке пройшло через 60 роки ХХ століття.

У спогадах І. Дзюби читач знайде багато примітного, що стало вже історією. Прочитає про перипетії подій минулих років на інтелектуальному терені українських реалій. Його свідчення, гострий погляд не лише очевидця, але й активного учасника тих подій є безцінними для нинішнього покоління і для майбутніх істориків, яким ще належить оцінити та освітити пережите минуле.

Підзаголовок цього розділу навіяний давнішою публікацією іншого нашого земляка, автора знаменитої повісті «В окопах Сталінграда» Віктора Некрасова під назвою «Іван Дзюба, яким я його знаю». Мені з перших рук, а саме від ініціатора некрасовської публікації Григорія Кіпніса — відома її передісторія.

Річ у тім, що вона була написана Віктором Платоновичем незабаром після того, як Іван Дзюба був звинувачений в антирадянській діяльності та засуджений влітку 1973 року.

Головна думка В. Некрасова зводилася до того, що місце Івана Дзюби у перших рядах української культури, і що він є «знамением всего честного, чистого, бескорыстного и убежденного». І ще — додам від себе — людини, що прагне протягом всього свого свідомого життя творчо пізнавати істину. «Вот такой он, Дзюба», — завершує свій нарис В. Некрасов, і при цьому зауважує: «бесполезно объяснять тем, кто вместо благодарности поливал его грязью, что есть люди, которым истина дороже занимаемых ими мест и положений, что есть такое чувство, как боль, и такое понятие, как совесть, что для определенной категории людей слова «долг» и «право» — не только сочетание согласных и гласных, а нечто большее, и наконец, что человек, который осмелился что-либо открыто критиковать, в первую очередь рискует своим благополучием, если не головой. Объяснить этого нельзя — я пытался — бесполезно. Бесполезно, потому что те, от кого зависела судьба человека, место которого в первых рядах украинской культуры, все прекрасно понимая и отдавая себе во всем отчет, в лучшем случае молча подняли руки за следующее появившееся в газетах решение: «За изготовление и распространение заведомо клеветнических и антисоветских материалов, использованных нашими врагами против Советского Союза и Коммунистической партии, Дзюбу И. М. из Союза писателей Украины исключить». Ни одного голоса против, ни одного воздержавшегося. Ни один из этих людей, этих писателей, каждый из которых, наверное же, писал в своих книгах о принципиальности, не нашел в себе хотя бы малой доли этих качеств, чтобы встать и сказать: «Образумьтесь! Что вы делаете? Вспомните судьбу Рыльского, Сосюры и Яновского... вам же самим будет стыдно!? Нет, не нашелся такой человек. И стыдно никому не будет. Стыда — нет! Его забыли...»

Цитовані тут слова написані ще у сімдесяті роки минулого століття. Але й сьогодні вони викликають тривожні питання. Чи залишаються актуальними подібні судження у час нинішніх змін, коли, здавалося б, все має змінитися, а мораль, духовність, честь посісти у суспільстві відповідне місце? І чому мимоволі відголосок заклику «образумьтесь!», нехай і з іншим, вже нинішнім підтекстом, час від часу спливає у нашій свідомості, коли мова йде про пошук істини. Із відповіддю на ці запитання, на жаль, змушений зачекати...

Читаючи з захопленням його нариси, геть не вдається відійти від сумних роздумів про ХХ століття, у якому покоління автора та його ровесників прожило більшу частину життя, вийшовши сьогодні на фінішну пряму.

Мемуари, подібні до тих, що вийшли з під пера Івана Дзюби, мають ще одну примітну особливість. В них в більшій мірі, ніж у літературних і публіцистичних творах тих же мемуаристів можна відчути недостатньо помітні раніше грані їх творчості і самої особистості автора. Думається, що у Івана Михайловича були не дуже відомі такі його риси, як тонке відчуття гумору, сарказму, самоіронії. В його спогадах вони виразно проявились в таких розділах, як «Дзюбізми» і «З почутого». На мою думку, саме в них увагу читача привернуть неординарні характеристики різних подій і їх учасників, влучні спостереження, гумористичні визначення, своєрідні і гострі трактування, зауваження і ремарки.

Зацитую лише один «дзюбізм», який привернув мою, як медика, особливу увагу: «Медицина більше знає хвору людину, ніж здорову; основна частина інформації про здоров’я ґрунтується саме на вивченні хворої людини. Аналогічний парадокс і в літературі: її знання про людину ґрунтуються на вивченні хворої людини (нещастя, конфлікти, вади), а не здорової (гармонійної, щасливої)». Сказано точно. До того ж перегукується з думкою Миколи Амосова: у нас керує медициною не міністерство здоров’я, а міністерство хвороб.

Коли читаєш спогади І. Дзюби, згадується судження Рейна Карасті: «історія — це не те, що було колись, історія — це те у світі, що нас особисто стосується, історія — це люди, чиї голоси ми чуємо крізь холод часів».