Життя всупереч

Стривожена жінка, яка телефонувала із села Українка Жовтневого району, благала приїхати.

— Приїдьте й самі переконаєтеся, що нічого не вигадую. Щораз, укладаючи дітей спати, переживаю, щоб уночі не пішов дощ, інакше наша спальня стане нашим останнім прихистком. Понад місяць тому з району приїжджала комісія, оглядала будинок, двір, вигорілий дах. Ще 28 травня голова Жовтневої райдержадміністрації Олександр Стахорський на виїзному прийомі пообіцяв узяти це питання під особистий контроль і наказав працівникам сільської ради знайти для нашої родини тимчасове житло із правом викупу. Навіть суму назвав — у межах 50 тисяч гривень. Незабаром вільну хату, до того ж на двадцять тисяч дешевше, Українківська сільська рада підшукала. Але на цьому все й зупинилося. На моє звернення до голови Жовтневої РДА із приводу надання допомоги нам, як погорільцям, 22 червня прийшла офіційна відповідь, що райдержадміністрація готуватиме проектно-кошторисну документацію для визначення вартості робіт з ремонту даху будинку й це питання на контролі в Жовтневій РДА. А сам голова району у відпустці, і ніхто, крім нього, ці питання не вирішує. Коли буде підготовлена ця проектно-кошторисна документація, коли почнеться ремонт даху — невідомо. Але хата наша офіційно вже тепер визнана непридатною для проживання. Як нам бути?

Біля сільської хати на вулиці Героя Радянського Союзу Гуменюка, крізь старий фронтон якої проглядало дощове небо, чекала когось худенька смаглява жінка. Одразу здогадалася, що це і є багатодітна мати Лариса В’ячеславівна Гавреченко. Тільки-но зупинилася машина, нас обліпили діти: п’ятирічна Іринка, семирічний Павлик, тринадцятилітня Віка, вісімнадцятирічна Настя. Але це були ще не всі члени сім’ї: десятимісячний Микитка мирно спав у дитячому ліжечку, а найстаршого, Андрія, не було вдома.

Будинок цей на звання будинку претендує, на жаль, з великою натяжкою. Ну який будинок без даху, без світла? Ще дев’ять років тому електрики відмовилися поміняти згорілий електролічильник: хата покійних батьків на дочку не була переоформлена належним чином. Переоформлення  потребувало чималих грошей, а самотня мати, на утриманні якої було вже троє дітей, ледь зводила кінці з кінцями. Ні прохання, ні благання не допомогли. Тоді підключилися самовільно й попалися на штраф у 1200 гривень. З того часу будинок без світла. І без газу також.

У цьому скромному, донезмоги спрощеному світі багатодітної сім’ї, котра живе без чоловічої опори, без хазяїна, про інше, паралельне життя нагадують дивовижно красиві предмети, подаровані перед новим роком місцевою владою в рамках президентської програми турботи про багатодітні родини, — пральна машина-автомат, холодильник, пара дитячих ліжок, столик зі стільцями, комплекти дитячої постільної білизни... Велике спасибі!

Слово за слово, заговорили про життя сьогоднішнє, про плани.

Настя похвасталася: з нового навчального року буде вчитися в профтехучилищі, хоче освоювати комп’ютер. Майбутня спеціальність їй дуже подобається, в училищі навіть стипендію платять — 250 гривень. От тільки одне горе: немає там гуртожитку, і всю стипендію доведеться віддавати за ліжко, яке доведеться знімати. «Ну, якось викрутимося, — не втрачає оптимізму дівчина. — І мамі буде легше!»

Віка теж похвалилася: вона два роки вчилася у Вознесенському інтернаті.

— Напевно, там добре, — непевно промимрила я. — Регулярне харчування, гарні кімнати, класи...

— Погано. Я плакала, дуже хотіла додому! Нудьгувала сильно, просила мене забрати. Удома так добре!...

У п’ятирічної Іринки теж новини: їй нещодавно зробили складну операцію: гнійний перитоніт. Маля задерло поділ плаття, продемонструвавши багряний косий рубець на животі.

— Потрібні були гроші, то ми нашкребли, що могли, — згадує Лариса В’ячеславівна. — На все про все пішло близько двох тисяч гривень...

Лариса В’ячеславівна розповіла: особисте життя у шлюбі не склалося, але дітки в неї, хоча й від різних батьків, гарні. Настя з Вікою — рідні сестри, але батько дочок, на жаль, не визнає, хоча й мешкає неподалік, у Жовтневому районі. Тато Іринки вже покійний, батько Павлика пропав безвісти, Микитки — живе у Вознесенську. Останнього малюка (або крайнього) Лариса В’ячеславівна народила вже в зрілих літах — у 42 роки. Каже, іншого виходу не були — лікарі наполягли. Досі з образою згадує ті плоскі чи то загранично дотепні жарти із цього приводу чиновника Жовтневої райдержадміністрації: «Навіщо тобі стільки дітей, ти що, не можеш вберегтися? Я скажу Тетяні Григорівні, щоб вона тебе зашила!».

Сукупний місячний дохід цієї багатодітної сім’ї — 1700 гривень, ледь удається звести кінці з кінцями. Хоча й це з натяжкою: на даний момент родина заборгувала за продукти чотири тисячі гривень — у магазин, сусідам, добрим людям...

В Українці добрих людей багато, хоча чимало й тих, хто й позаочі, і в обличчя засуджує Ларису В’ячеславівну: дітей, мовляв, потрібно народжувати тоді, коли є куди привести й чим нагодувати.

Але ніхто із селян не засуджує її дітей. Доброзичливі, щирі, милі дітки. Може, і сидять іноді впроголодь, але нитки чужої не візьмуть.

— Діти ходять чисті, в Лариси через день — прання. І в домі там порядок.

У той день над Українкою нависли грозові хмари. Сільський голова Людмила Корнієнко гірко жартує:

— Хто про що сьогодні думає, а я про Ларису Гавреченко. Якщо почнеться злива, що їй робити? Вулиця, на якій живе ця багатодітна родина, була першою переселенською: радгоспні хати будували похапцем, без особливого старання. Але люди й тому були раді. Наша сільська рада разом із керівником господарства «Авангард» Володимиром Кухарчуком допомогла Ларисі переоформити будинок, а тут знову лихо — дах згорів. На краю нашого села продається досить стерпна хата. Пам’ятаючи обіцянку голови райдержадміністрації, ми повідомили про це в район. Але нам відповіли, що про покупку поки що й мови бути не може, потрібно скласти кошторис на ремонт даху, вибрати прийнятний варіант. Але це все час, а якщо станеться лихо?..

Багатодітні родини не можна засуджувати. Це зовсім інший світ, явище, що має свої плюси й мінуси. Це даність. Найчастіше навколо багатодітних родин — зона відторгнення, соціального несхвалення. Як же — безвідповідальні, неблагополучні, постійно потребують державної підтримки...

А допомоги ж — з комарів носок! На жаль, розмір дитячих допомог ніяк не співвідноситься з рівнем життя.

На що вони сподіваються? На Бога, він принаймні їх ніколи не підводив.

Вони й раді були б сподіватися на Президента В. Ющенка: він хоче бачити в Україні багатодітні сім’ї і власним прикладом надихає. Зрозуміло, не бідує. 19 травня Верховна Рада встановила додаткові пільги для багатодітних родин з 1 січня 2010 року. Приміром, житло позачергово родинам із п’ятьма й більше дітьми й у разі народження в однієї мами одночасно трьох і більше малят. Задекларувала дітям з таких родин безплатний проїзд у транспорті, безкоштовне навчання у вузах, пільгове медичне обслуговування, а також установила для багатодітних родин 50-відсоткову пільгу під час оплати комунальних послуг. Але в нас і до цього на папері було багато декларацій.

Кожна дитина приходить на цю землю зі своїм щастям. Адже життя — величезне таїнство. Сьогодні ти на вершині, завтра — на дні.

Але часто буває, що із самого дна виростає те, що називається Божим дарунком. Біологи Павлов, Мечников, Тімірязєв, письменник Максим Горький, теоретик польотів у космічному просторі Ціолковський, учений, автор періодичної таблиці хімічних елементів Менделєєв, письменник Достоєвський, композитор Чайковський... Всі вони були з багатодітних родин...

Не знаю, в малодітних чи багатодітних родинах виросли голова Жовтневої РДА Олександр Стахорський і голова райради Сергій Юргель.

Олександра Михайловича, який пообіцяв багатодітній сім’ї домівку, схоже, мало турбують прогнози синоптиків і висновок комісії про непридатність житла.

А Сергій Петрович і зовсім не в курсі справи:

— По-перше, я нічого про це не знаю. А по-друге, звідки накажете брати гроші на погорільців? У резервному фонді на весь Жовтневий район лише 40 тисяч гривень...

Одне слово, як в анекдоті: в разі аварії... розбити обличчя водієві. Що тут сказати: якщо наша держава — не соціальна, адже вона не може захистити бідних і голодних.

Просимо бізнесменів, заможних людей і просто небайдужих: допоможіть розв’язати цю проблему й визволити нещасних дітей з біди. Адже вони ні в чому не винні.

А я в свою чергу гонорар за цю публікацію прошу перерахувати багатодітній родині Лариси Гавреченко.

Миколаївська область.