Пригоди наших в Італії

За кордоном нині трудиться півтора мільйона наших мігрантів, 80 відсотків із яких колись були висококваліфікованими фахівцями, які мають вищу або професійно-технічну освіту, хоч тепер працюють зазвичай не за спеціальністю. Про це повідомила міністр праці і соціальної політики України Людмила Денісова під час неформальної зустрічі міністрів праці країн—членів Європейського Союзу та держав — партнерів ЄС, яка відбулася в Женеві в рамках 98-ї сесії Міжнародної конференції праці.

Людмила Денісова вважає, що економічні і соціальні наслідки міграції робочої сили з України мають як позитивні, так і негативні моменти. Позитив — це зайнятість, збереження трудових навичок, можливість отримувати доходи і допомагати своїй родині.

Негатив же, за її словами, це відтік кваліфікованої робочої сили з нашої країни, руйнація у багатьох випадках сімейних зв’язків, недостатній соціальний захист робітників-мігрантів та ризики пенсійного забезпечення. Міністр також відзначила, що сьогодні ситуація на ринку праці наближена до тієї, яка спостерігається в багатьох європейських кранах, — ускладнена фінансовою та економічною кризами. Однак тут уже спостерігається тенденція до сповільнення негативних процесів.

Криза у світі й, зокрема, в Італії, значною мірою позначилася й на наших заробітчанах, яких там сила-силенна. Так, у Флоренції під час моєї подорожі я почула зовсім поруч у скверику неподалік від Площі Синьйорії рідну мову. Обернувшись, побачила цілу групку жінок, які жваво обговорювали свої проблеми. Як з’ясувалося, це місце, де постійно збираються наші заробітчани для спілкування і звичайно в пошуках роботи. Тут їхня своєрідна явка. А тоді, ще не знаючи про це, я почула, як деякі з них скаржилися на своїх престарілих підопічних, каверзи яких треба переносити чи не щодня. Інша молодиця, як згодом з’ясувалася — тернополянка Оксана, була незадоволена, що їй урізали зарплатню. Щоправда, на моє запитання згодом, скільки ж коштує її праця, Оксана не відповіла. Каже, вистачає, щоб утримувати двох дітей в Україні та допомагати батькам.

На батьківщину прагнуть. Але лише в гості

Загалом наша розмова після знайомства повернулася в русло, чи не хочеться додому. Тут дівчата в один голос відповіли, що дуже сумують за Україною. І обов’язково поїдуть. Та, як з’ясувалося потім, прагнуть вони на Батьківщину лише в гості. Бо за час, який прожили тут, вони змінилися. Як зізналися дівчата, змінилося ставлення до побуту, до відпочинку, до сприйняття життя і себе самих у ньому.

— Італійці до всього ставляться легше, і ми вже починаємо. Є якась радість, а в Україні весь час лише скаржаться на погане життя. — Ось так просто пояснила мені причини, які окрім, звичайно ж, заробітків, тримають їх тут, ще одна моя співрозмовниця.

— Це вже як азарат, ми звикли до пристойних грошей. І, щоразу зарікаючись, що це востаннє приїздиш, знову повертаєшся, бо батькам треба дати на ліки, син забажав другу вищу освіту, — зізналася ще одна співвітчизниця Ірина. — А тепер, каже, ще й міцно зв’язала себе кредитом.

До речі, наші співвітчизники, кажуть, що кредити в італійських банках вимагають набагато менших відсотків, ніж якби брали їх вдома. Тому беруть в Італії, а використовують по-різному. Приміром, Леся, яка працює тут з чоловіком, за цей час з допомогою кредиту придбала житло на батьківщині. А тепер мають невеличке помешкання і у  Флоренції.

Багато заробітчан хотіли б повернутися додому і відкрити свою справу. Знову ж таки, кажуть, вони зробили б це залюбки, але... в Україні дуже важко розпочинати бізнес. Тут на кожному кроці вимагають хабара. У Венеції мені зустрілося подружжя ще з однією історією... Свого часу Оля і Олег, заробивши грошей, вирішили відкрити власну справу в себе вдома на Вінниччині. Це був звичайний продуктовий магазин.

— Ми мусили його через два місяці закрити, бо податки і побори становили 80 відсотків від прибутку, — каже не без болю Ольга. Тепер вони працюють на італійця. Але, запевнила, тут що заробив — усе твоє.

...Італія сьогодні потребує робочої сили. Це нація, яка старіє і чия молодь не надто прагне працювати на брудних роботах. Тому італійський уряд зацікавлений, щоб робітники-іноземці вливалися в суспільство. Для цього тут організовують усілякі навчальні курси. Про такі мені розповідали в Римі. Там іноземців, приміром, безкоштовно навчають італійської мови. Та все ж переважна більшість наших співвітчизників оволодівають мовою самотужки, а працюють переважно на некваліфікованій роботі. Своєрідну роздвоєність між країною, яка дає змогу вижити, і домом українські заробітчани пояснювали мені так: «Італійці нас не приймають, бо ми іноземці, ми для них лише робоча сила. Коли ж ми приїздимо додому, то нас не розуміють сім’я, друзі, бо за цей час змінюються наші інтереси».

Але найбільше, мабуть, не розуміє їх власна держава, яка не зробила жодного кроку на законодавчому полі, щоб у її громадян з’явилося бажання повернутися. Заробітчани й надалі залишаються поза увагою чиновників, хоча могли б, та, власне, і є, важливими інвесторами держави. Щороку лише з Італії трудові мігранти надсилають в Україну 300 мільйонів євро! І це лише приблизні дані. Тим часом самі вони так і живуть — між домівкою, яка вже від них віддалилася, і країною, яка ще не стала їм рідною.