Будівельник. І цим усе сказано

Насправді трудову діяльність Петро Шилюк розпочав значно раніше від тієї висхідної дати, що зафіксована у його документах. Офіційні папери на те й офіційні, щоб лаконічно-скрупульозно перелічувати всі посади, чини й ранги: прийняли, перевели, звільнили... На жаль, жоден із них не бере «на облік» початки майбутнього стажу, і тому випадають з нього і холодна роса під ногами малого пастушка, і попечені жалючою кропивою руки, і перша самостійно обтесана балка. «З самого малечку Петя ріс дуже відповідальним, — розповіли моїй колезі, власному кореспондентові «Голосу України» по Черкаській області Лідії Титаренко батьки Петра Степановича (матеріал про Любов Михайлівну та Степана Івановича Шилюків див. у «Голосі України» за 14 жовтня 2008 р.). — Хоч одинак він у нас, ніколи не користувався своїм «привілеєм», як кожна сільська дитина, перш ніж бігти на вулицю, мав впоратися зі своїми обов’язками. А їх було стільки, що й перелічити важко. І все він робив так, наче не хлоп’я, а статечний господар...» Коли «подорослішав» аж до... одинадцяти років, тато з мамою, завантажені роботою в колгоспі до сьомого поту селяни, передали, як тепер модно казати, менеджмент домашнім господарством синові. Нічого, справлявся, ще й у колгосп прибігав допомагати батькам. А коли на свої трудодні почали вони хату зводити, в нього на розваги з ровесниками часу зовсім не залишилось. «І цеглу зі мною клав, і з деревом морочився, — пригадує Степан Іванович. — Які тоді були матеріали? Та й що ми могли купити за колгоспні заробітки? Доводилося на всьому копійку берегти... Наше будівництво на шість років розтягнулося, увійшли ми в нову хату, коли Петрові сімнадцять виповнилося. Так що будівельником він став неспроста...»

Він і президентом величезного холдингу, виходить, став неспроста. По-перше, це не просто втілення дитячої мрії — будівельником бути, а й засвоєна батьківська наука: роби так, щоб за тобою не переробляли. По-друге, знову ж таки виховання батька — берегти копійку, а це означає, що в масштабах компанії гроші за вітром не тринькають, а по-розумному економлять. По-третє, дитячий досвід — знайти вихід з неможливого — пояснює зрілу особливість Петра Шилюка: застосування в роботі нових технологій і нестандартних рішень. Хіба не цей «комплект» утримує нині «на плаву» керований ним «Київміськбуд» у бурхливому морі кризи, яка в багатьох інших компаніях новобуди перетворює на довгобуди, зупиняє баштові крани і «конвертує» гроші інвесторів на причину їхніх нічних жахів?

Про самого Петра Степановича писати важко: він уникає спілкування з журналістами, бо вважає себе не публічною особою, а «людиною діла». А «діловий чоловік», на його думку, не про себе «розпатякує», а займається справою. На «балачки» є багато охочих, каже, якби цю «словесну енергію» на тепло пустити, такій котельні ціни не було б. Звичайно, зовсім від преси він не відмахується: на днях «відкритих дверей» — заході, яким «Київміськбуд» супроводжує передачу готового житла його власникам, — охоче й вичерпно відповість на запитання про тенденції на ринку нерухомості, перспективи і плани компанії, особливості щойно зданих будинків. «Усе це і є моє життя, — почула якось, як він відбиває цікавість не «за темою» особливо прискіпливого кореспондента, — про які мої секрети ви ще хочете почути?» Сконфужений колега відійшов. Свідкам цього діалогу також було некомфортно: вразила не так «будівельна прямота» Шилюка, як неоковирність журналіста. І форма, і зміст його запитання свідчили, що хлопець в газеті спеціалізується в ліпшому разі на підрахунку забитих у футбольні ворота голів: з будівельною темою він опинився в «ауті». Надзвичайно вимогливий до себе (співробітники жартують, що Петро Степанович «поблажки самому собі не дає», і рівень такого ставлення у нього «вищий від хмарочоса на Позняках»), президент холдингу не зносить непрофесіоналізму і в інших. Хочеш запитати — питай як «людина своєї справи», а не «кисейна баришня», що плутає альбом з алебастром. І замість ображатися на непоштивість, краще підготуватися до професійної розмови, радять «початківцям» журналісти, які часто пишуть про «Київміськбуд».

Вимогливість — це також «родом із дитинства». Як і нечоловіча акуратність. Односельці розповідають, що Любов Михайлівна була «першою в Бузівці чепурухою». Втім, чому була? І будинок, і подвір’я Шилюків, попри поважний вік його господарів, і нині вражають «великоднім порядком». Такий самий лад панує, кажуть, і в робочому кабінеті Петра Степановича. В інтер’єрі — жодної зайвої деталі, на столі — жодного зайвого папірця. Порядок має бути в усьому, насамперед, у внутрішньому укладі. «А навіщо йому папірці? — дивується (на правах анонімності, для більшої об’єктивності, а то ще запідозрять в ювілейних лестощах начальству) одна з працівниць апарату. — В нього голова, як потужний комп’ютер! Не віриться, що людина може тримати в пам’яті «мегабайти» інформації, цифри, прізвища, дати...

Це правда. Дивовижні властивості цієї «комп’ютерної» пам’яті, до речі, президент «Київміськбуду» демонструє під час своїх публічних виступів на нарадах, колегіях — всюди професійно, зі знанням справи й непідробним вболіванням за саму державну справу. Лаконічні, аж до скупого коментарі, скромно до своєї особи. Так виступає людина, яка знає вагу і слова, і діла, яка не кидає обіцянок на вітер, а якщо вже сказала, то неодмінно зробить. Із Шилюком можна навіть не укладати письмових угод, запевняють партнери, його «так» є надійною гарантією виконання домовленостей. Для будь-якого бізнесу це надзвичайно важливо. Адже бізнес підточують не тільки корупція і туманні «правила гри», встановлені законодавством, а й «кидки» своїх же компаньйонів. А коли вже й аргументів недостатньо, то тут в Петра Степановича є дивовижне почуття гумору, глибинне. В окремих ситуаціях — інколи саркастично-афористично, хоч в енциклопедію вкладай.

Сам Петро Степанович не вважає, що наділений якимсь особливим хистом. Щоб керувати 40-тисячним колективом компанії, якось зауважив він, треба мати «базовий капітал». Перше й насамперед — досвід роботи. А він у нього, слава Богу, більш ніж солідний: навіть за офіційним записом в трудовій книжці, не згадуючи вже ті часи, коли підлітком разом із батьком зводив стіни нової хати чи малим хлоп’ям «здавав в експлуатацію» свій перший «житловий об’єкт» — курінь на викопаному городі. Друге — вміння планувати роботу, аналізувати й прогнозувати, що із замислів вийде. Третє — і за те, «що вийде» і «що не вийде», відповідати самому, а не перекладати на зручні плечі підлеглих. «Розмахувати шабелькою — не для мене, — стверджує глава холдингу. — Вона не вбереже здобуту за піввіку тяжкої праці й наполегливих старань попередників репутацію «Київміськбуду», якщо я сам не дбатиму про неї. До того ж за моєю спиною стоїть величезний колектив, і треба, щоб він не тільки був забезпечений роботою, вчасно одержував зарплату і мав соціальний захист, а й перспективу...»

Ось такий він, рецепт успішного керування від Петра Шилюка. Треба справді мати натуру міцністю високотривкого бетону, щоб витримувати багатотонну «конструкцію» відповідальності й не шукати опори ні в «шаблі», ні у владних «атлантів». Шкода, що в нас бракує таких людей на всіх командних висотах. На жаль, цей дефіцит компенсує надлишок тих, у кого безпідставний апломб, наче необпечена глина, розповзається після першої зливи.

Петро Степанович не любить політики, бо вона «не будує, а руйнує», а, отже, за визначенням «є непорядною». Хіба може бути пристойною річ, пов’язана не зі створенням, а руйнацією? «Ми, будівельники, звикли до конкретики: ось робочий проект, ось стандарти, чіткі, затверджені параметри. За ними зводиться будинок, до мікрона він має відповідати кресленням. А політики у виборчих програмах проектують одне, затверджують друге, втілюють третє... А про те, що нерідко зовсім не дотримуються обіцянок, годі вже згадувати. А за цими публічними процесами паралельно триває приховане припасування параметрів влади до інтересів власного бізнесу. — А якби отак працювали будівельники?

Пан Шилюк розуміє риторичність свого запитання, але інколи душа не витримує того, що спостерігають очі. Втім, він визнає, що на його посаді важко абстрагуватися від реалій. Ситуація класична: жити в суспільстві й бути вільним від нього неможливо, неможливо лишатися осторонь політичних процесів. Якщо не ви до них, то вони йдуть до вас... Звичайно, це не найкращі моменти в його житті, але хто в наш непрогнозований час може похвалитися душевним комфортом?

Як відомо, народна мудрість справжність чоловіка визначає за трьома вимірами: син, дерево, будинок. Цей «тест» Петро Степанович пройшов з величезним запасом балів: у нього з дружиною Надією Михайлівною успішні діти — син і донька, чудові внучки. Родина — найнадійніша збудована ним фортеця. Чого варті всі науки про мораль, якщо ти не можеш виховати власних дітей? — В цілком забезпеченій сім’ї їхні діти (тепер їхні сім’ї) шанують святі родинні зв’язки, не цураються із далекої столиці провідати бабусю з дідусем, допомогти по господарству.

А ще ціла когорта «наставлених» учнів, послідовників. Бо і в цьому теж суть неперервності життя, його творчої рушійної. Багато хто з них тепер самі керівники, молодші колеги. І всі вони пам’ятають: Шилюк вчить справедливо. Якщо сварить — то заслужено. Але не підло. Так, щоб потім сам міг йти по життю з гордо піднятою головою.

Немає проблем і з другим критерієм: якби зібрати докупи всі посаджені ним дерева — гарний сад залопотів би листям.

А будинки... Мабуть, він і сам збився з ліку. Бо для нього «це — робота. Рік поділений на квартали. У першому здаємо на Троєщині, у другому — на Осокорках, і так постійно...» Можна було б, звичайно, навести цифри показників в мільйонах квадратних метрів. Але справа, вважає Петро Шилюк, не в них. «Вимоги сучасного містобудування полягають не в кількості й тотальній бездумній забудові вільних майданчиків, а в доцільності, гармонійності та врахуванні проблем урбанізації. Нагальною стає реконструкція старих, віджилих міських забудов і заміна їх комфортабельними й доступними квартирами. Ми можемо й уміємо це робити...»

Вони можуть, бо це їхня давня ідея — бути національним оператором будівництва доступного житла в Україні. Для цього «Київміськбуд» має всі можливості — великі потужності, досвідчені кадри, передові технології, надійні матеріали. Має мудрого керівника —  з багатим досвідом і сучасним мисленням. Керівника, який «народжений для того, щоб будувати і втілювати людські надії».

Втілення цих надій — то не просто стіни нової квартири. Це той надміцний фундамент під заможною і квітучою Україною, яка неодмінно в нас буде, як рідний і спільний для всього народу дім. Цеглину до цеглини кладе в найголовнішу будову Петро Шилюк. І хай йому Бог дасть сил і наснаги в цій благородній, як тиха материнська молитва, справі.