Нещодавно я отримала свідоцтво про закінчення музичної школи. Та ще два-три роки тому я вже знала, що не вступатиму до консерваторії і ніколи не стану уславленою піаністкою.Почуття можна передавати мовою музики, а можна і словом. Не знаю, яким чином і коли любов до музики поступилася пристрасті до журналістики.
Восени я поділилася своїми намірами з викладачем музичної школи № 5 Ольгою Юріївною Мороховою. Педагог, віддаючи серце дитині, зрозуміло, не може припустити, що на якомусь етапі своїми ж зусиллями допомагає вихованцю вилетіти з клітки учительських ілюзій... Вона допомогла, щиро підтримуючи моє бажання іти в журналістику.
Дякую Вам за це, Ольго Юріївно! І якщо це трішечки втішить Вас, скажу: я музикант у душі набагато більше, ніж на сцені.
Сьогодні в музичних школах педагогів з великої літери, вочевидь, небагато. Моя Вчителька, що дарувала мені перемоги над собою — одна з них.
...На початку музичної «кар’єри» у престижному класі музичного училища мої наставники змінювались, як пори року. І коли з приходом чергового ментора в мене з’явилася стовідсоткова відраза до виконання навіть пісеньки про ялинку, моє навчання в музучилищі закінчилось.
А тим часом... Коли мама шукала найкращих менторів, коли мені доводилось далеченько їздити до училища, великий педагог, мій педагог, була поруч — у найближчій школі № 5.
...Минуло сім років. Біля нашого будинку відремонтували дорогу, замінили вікна в школі, я двічі змінювала колір свого волосся. Уже не ті в мене погляди на життя, саму себе. Іншим стало моє оточення. А Ольга Юріївна зовсім не змінилась. Як завжди привітна, добра, талановита.
Спочатку було просто. Дуже просто. А посередині шляху почались у мене труднощі. Часто хотілося кинути все. Бувало, не розуміла, що від мене вимагають.
Випускні класи давалися особливо важко. Навантаження в одинадцятирічці, курси, редакторство газети, курсова робота в МАН, багато інших справ, якими належало займатися після уроків. Потім випускні іспити, ЗНО і, найголовніше — відсутність вдома фортепіано.
Та я навчилась цінувати кожну вільну хвилину. І завжди відчувала присутність Ольги Юріївни, її постійні «словесні стусани», на кшталт: «Ти що, білий прапор прасуєш? Втома — це ж така рідкісна насолода душі. Не думала, що така гарна і розумна дівчинка може бути слабачкою. За ноти — і займатися! За працею і втома мине...»
Вимогливість наставниці іноді доводила до протесту, але трохи перевівши подих, з часом, почала розуміти, що насправді більше нікому, окрім неї і мами, мій успіх не був потрібний.
Ольга Юріївна майже нічого не знала про мене, але вона знала мене. Вона казала, що праця — це завжди успіх, а успіх — це насолода.
Лише такі педагоги — сильні, душевні, фанатично віддані професії — сіють зерна добра і мудрості. Упевнена — вони проростуть...
Марія РУБАН, одинадцятикласниця ЗОШ № 57.
Миколаїв.
На знімку: Ольга Юріївна з ученицею Марійкою.
Фото надано автором.
