На самому березі Чорного моря, на одеському пляжі «Ланжерон» розмістився дельфінарій. У нього суто морське ім’я — «Немо». Дельфіни тут не тільки дарують людям радість на виставах. Морські тварини в дельфінарії виступають у ролі лікарів, котрі рятують маленьких дітей від підступних хвороб.

 

Біль і горе співрозмовників

Мої співрозмовники — Світлана Колбасинська та її син, 9-річний Віталій із Броварів Київської області. В 7 місяців хлопчикові поставили діагноз ДЦП.

— Лікарі й самі не знають, що у нас, — зітхає Світлана, — ніхто не хоче до істини докопатися. Лікують, як хочуть, а користі... Була родова жовтяниця, на другий день у лікарні зробили укол, син узагалі посинів. Потім начебто б нормально все було, але голівку не тримав, не сидів... Видно вже було, що щось не те. Почали зі своєї поліклініки, потім усякі дитячі центри обійшли. Ніхто ніде нічого толком не казав. Усі знизують плечима. Поставили ДЦП. Виписували всякі процедури, таблетки, не допомагало. Почали шукати інші варіанти. Останнім часом голковколювання й масаж найбільше допомагали. Зацікавилися дельфінами. Тепер займаємося.

Хлопчика, котрий самостійно не рухається (це був саме Віталік), нарядили в «спецодяг» і він із тренером вирушив до дельфінів. Треба було бачити жах на обличчі дитини. Він кричав, пручався. Чесно кажучи, подумала, що все це даремно, зайве травмування дитини. Але дельфіни й тренер знали свою справу. Хвилин через 15 я не повірила своїм очам: Віталік не просто «обм’як», заспокоївся — він посміхався такою щасливою посмішкою, начебто дельфін повідомив йому найрадіснішу звістку, і маля її зрозуміло. І мама його підтвердила, що бачить результати від такої терапії. У першу ж ніч після водних купань син спав так спокійно, що вона вночі не раз прислухалася — чи живий.

Ось дівчинка зі Львова. 5 років батьки займалися тільки її ногами. Христуся (Христина) сама назвала свої ім’я, прізвище, адресу, свій дитячий садок «Джерело». Що їй 7 років — показала на пальчиках.

— У нас була родова травма, — розповідає мама Людмила, — асфіксія, зачеплено шийний відділ хребта із крововиливом у голову, було порушено інтелектуальний центр пам’яті. Відразу нам сказали, що вона здорова. Потім виписали з пологового будинку з тим, що вона буде сліпа. В 4 місяці повідомили, що вона глуха. Але вона бачила й чула. І нехай лікарі не ображаються, я одному «вироку» ніколи не вірю. Завжди вважаю за необхідне проконсультуватися в трьох—чотирьох місцях. Якщо щось збігається, тоді вірю. У нас не медична книжка дитини, а ціла енциклопедія, і за змістом, і за товщиною. У Христини майже у два роки виявили вивих тазостегнового суглоба, одна ніжка коротша за іншу росла. Операція. Під загальним наркозом. До операції дещо говорила: мама, тато. А після наркозу, мабуть, через додаткове навантаження на мозок, вона перестала й це говорити. У гіпсі була 9 місяців, три рази по 3 місяці — дитина ж росте. Знімали старий і відразу накладали новий. Ходити почала. А сюди приїхали, тому що хочу, щоб мізки «завелися», щоб вона могла перебувати у звичайному дитячому колективі. Зараз дівчинка моя за розвитком — трирічна дитина. Деякі речі для своїх 7 років на побутовому рівні більш-менш розуміє: що потрібно відвідувати туалет, просить їсти, коли хочеться, ще й вибирає. Їй ніхто ні в чому не відмовляє, а вона розуміє це, іноді зловживає нашою любов’ю. Отут мізки працюють. А коли колір треба визначити, квадрат вивчити або коло, тут поганенько.

Після дельфінів стала спокійніша, частіше книжки в руки бере. Раніше треба було буквально всовувати їй їх. А тепер сама тягнеться, на картинки дивиться. І ще, знаєте, такі таблички з ягідками, тваринами складають, на моторику? От їх вона бере з охотою. Бачу, що інтерес є. Тобто йдуть зрушення саме в тому розділі, який у неї слабкий. Ми вже й на другий курс записалися — я бачу тут результат.

З Харкова була мама з 8-річним хлопчиком, з важкою формою аутизму. Після закінчення курсу лікування мама посміхалася, а сльози котилися градом: вона зізналася, що за всі вісім років перший раз почула, як дитина сміється.

Артем, син Наталки Нахман із Запоріжжя, саме тут після занять із дельфінами сказав своє перше слово — «мама».

У 10-річної Рити проблема спілкування з однолітками — вона боїться великої кількості дітей, на неї нападає якийсь непереборний страх. Але фахівці впевнені: все, чого боїшся в соціумі — несеш і залишаєш тут, у басейні з дельфінами. Ці милі тварини готові взяти й беруть на себе чужі страхи.

У 14-річної Каті заїкання неврогенного характеру. Зазвичай розмовляє нормально, а як «хвилююча хвилина» — заїкається. За її заняттями спостерігати одне задоволення — таке враження, що вона зрослась із тваринами. Третя між двома дельфінами, вона пірнає не гірше за них, вистрибує з води разом з ними. І така посмішка на обличчі, що позаздриш.

Я спостерігаю за дівчинкою, яка чомусь сьогодні не налаштована займатися. Як делікатно, наполегливо і водночас без «тиску» дельфіни змушують дитину приєднатися до гри. Ось дівчинка просто стоїть біля краю басейну. Спочатку дельфіни, танцюючи перед нею, кидають м’ячика до її ніг. Вона ніяк не реагує. Вони самі забирають м’яча і знову кидають. Через якийсь час, коли помітили, що дитина стежить очима за м’ячем, плавцями, кивком голови, криками просять подати їм м’яча. Дівчинка бере й кидає їм м’ячика. Вони ловлять і повертають їй. Гра налагоджується. Після цього інший дельфін підпливає з колечками на носі. Дитина має уже сама зняти їх з одного дельфіна, а одразу ніс підставляє інший — і дівчинка надягає ручками їх на мордочку іншого дельфіна. І це вже перемога. Дитина мимоволі торкається тіла дельфіна, у неї вже немає страху ні перед досить зубастою і навіть страшною на вигляд пащею водомешканця, іде звикання до «гумової» шкіри. Відкрита паща дельфіна правильно сприймається як посмішка, і дитина у відповідь теж посміхається. Вона у принципі готова до наступного етапу — плавання в басейні поруч із дельфінами за допомогою тренера, а потім і самостійно лежати на черевці Принцеси або Немо, кататися верхи на Лілі.

Любов дельфінів — особлива любов

У цьому переконує психолог дельфінарію Алла Душка, старший викладач кафедри диференціальної психології Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.

— Тому що вони приймають будь-кого «з усіма потрухами», хоча б яким ти був, для них усі рівні, — переконана психолог. — От цього доводиться вчити батьків. Моя основна частина роботи — це насправді не з дітьми, а з батьками. Вони прив’язують до себе дитину, і дитина не може переживати психотравмуючу ситуацію. Наявність водного простору, великих тварин — це страх, це стрес. І маля має пережити його саме, напрацювати нове ставлення до стресу. Тому моє завдання — відлучати батьків від дітей і працювати із самими батьками. Дуже часто мами з’являються з обличчям-маскою: «За що мені ця ноша — така дитина...». І я починаю пояснювати батькам, що їхня уява про те, якою має бути їхня дитина, і те, якою вона є — зовсім різне. Це неправильно. Я їм розповідаю про їхніх же дітей те, чого вони самі не знають. Я вчу мам і тат помічати і заохочувати успіхи їхньої дитини не щодо інших дітей, а щодо того, що було «до» і що є зараз. Навіть розуміючи, що вона не така, як всі, дитина має почуватися комфортно в житті. Один мій маленький пацієнт у свої вісім років сам визначив, чому його так тягне до дельфінів. Він сказав: «Я, як і дельфіни, не такий, як всі».

Ми домагаємося, щоб дитина у воді була більш самостійна, щоб не боялася дельфінів, щоб у неї був контакт із тваринами, щоб вона сама чекала, коли вони до неї підпливуть. Ну і пік нашої перемоги, коли ми бачимо десь на занятті шостому-сьомому, що дитина не просто чекає зустрічі з дельфінами, а рада їм, почувається з ними добре й грається. На обличчі — посмішка, а часом і радість. Контакт є — є і результат лікування.

«Еріка — це гарний дельфін»

Так кажуть діти про одну із тренерів, котрі працюють з ними. Так можна сказати про всіх тренерів Одеського дельфінарію — вони так люблять і знають своїх підопічних, начебто самі дельфіни. І це здорово. Адже щоб досягти максимальної ефективності сеансів дельфінотерапії, для пацієнта недостатньо просто перебувати в одному басейні із тваринами. Потрібне виникнення тонкого психологічного зв’язку між дитиною і дельфіном. Формування цього зв’язку багато в чому залежить від грамотної роботи дельфінотерапевтів.

— У нас здебільшого працюють аспіранти вузів, — розповідає старший тренер 24-річна Наталя Василевська. — Богдан — аспірант університету імені І. І. Мечникова, займається психологією. Михайло — методист лікувальної фізкультури й аспірант педінституту. Я сама психолог, аспірантка нашого університету. Спочатку працювала зі здоровими дітьми, потім зацікавилася дельфінами, стажувалася в Міжнародному інституті дельфінотерапії (Євпаторія) на турецькій базі. Користуючись досвідом старших колег, одержуючи власний, розробляємо методику терапії, яка, як бачимо, дає результати.

— Наталко, а який за цей час у вас найяскравіший спогад?

— Я очам не могла повірити, коли дівчинка, котрій було трохи більш як два роки, але вона не ходила, не говорила, і раптом тут після курсу лікування зробили свої перші кроки і почала вимовляти якісь звуки... Згадую хлопчика, досить дорослого, років 12, з важкою формою аутизму, агресивною формою: він бив себе, кусав руки, не входив у контакт ні з ким, на дельфінів взагалі не звертав жодної уваги. В якийсь момент на шостому-сьомому занятті ми його залишили в басейні один на один з дельфінами. Що вже вони там з ним робили — начебто і нічого, просто колами ходили за ним — але він раптом почав так сміятися, голосно, довго, десь з півгодини, причому утробним якимсь сміхом, моментами навіть моторошно було. Мама була в шоці — вона ніколи не чула, щоб він взагалі сміявся. І на наступних заняттях ми його відпускали до дельфінів, спостерігаючи з «берега». Йому це дуже подобалося і ставало краще від цього, агресія минала. Мені здається, це було найбільшим моїм переживанням. Хоча, звичайно, доля кожної дитини хвилює, і радієш, коли бачиш результат лікування.

Еріка, яку діти вважають гарним дельфіном, сама має вже двох дітей. Все життя вона мріяла зблизитися з дельфінами. Коли довідалася, що в Одесі відкрився дельфінарій, прийшла проситися на роботу.

— Вакансій не було, — згадує з посмішкою Еріка, — пішла в готель «Немо» при дельфінарії, щоб все-таки бути ближче до цих фантастичних тварин.

І дочекалася — тепер Еріка тренер при лікуванні дітей і «найкрасивіший дельфін».

Ми з тобою однієї крові

Ефективність дельфінотерапії багато в чому зумовлена унікальними здібностями дельфінів. Вони посідають третє місце в рейтингу найрозумніших тварин планети. Більшість анатомічних показників наближають мозок дельфінів до мозку людини. Високий розвиток мозку цих тварин походить від вимог їхнього соціального життя. Ці тварини мають високий ступінь соціалізації — товариські й дружелюбні як між собою, так і у ставленні до інших, у тім числі й людини. У своєму спілкуванні дельфіни видають численні звуки, які можуть спричиняти сильне відлуння. Свої звукові хвилі дельфін посилає направлено. Ця здатність спрямованого випромінювання ультразвукових хвиль і використовується в дельфінотерапії для лікувального впливу на людину. Одна з найінтригуючих здатностей дельфінів — самосвідомість — здатність думати про себе насамперед у фізичних параметрах. Тобто дельфіни спроможні подумки уявити і сформувати аналогії між їхнім власним тілом і тілом іншого кого-небудь, навіть якщо він не схожий на дельфіна. Афаліни навіть здатні пізнати себе в дзеркалі. Припускають, що ці водні жителі вміють порівнювати нову й стару інформацію і навіть зберігати її в якійсь абстрактній формі. Такі здібності пояснюються високим ступенем розвитку кори головного мозку, досить тривалим періодом дорослішання дитинчати, високим рівнем батьківської турботи, але передусім — складним соціальним життям. Спілкування дельфіна й дитини відбувається за межею слів, воно архаїчне і природне.

Все це забезпечує ту поведінкову гнучкість, яка вирізняє сімейство дельфінів і дає їм змогу бути ефективними терапевтами.

Як же допомагають дельфіни? Ультразвукові коливання, випромінювані дельфіном, сприяють проникненню мікровібрацій у тканини того, хто лікується, й діє на різні біологічні структури його організму. Ще одним ефектом дельфінотерапії є гідромасаж не тільки шкіри дитини, а й внутрішніх органів. «Доктор» модулює ці потоки води для гідромасажу своїм хвостовим плавцем. А торкаючись до біологічно активних точок на руках і ногах дитини, дельфін стимулює рефлекторні зони нервової системи, активізуючи систему самовідновлення.

Досвід практичної роботи психолога-психотерапевта в Одеському дельфінарії показує, що взаємодія з дельфінами — потужний психотерапевтичний і психокорекційний засіб. Головне в лікуванні тут — спілкування з дельфінами в ігровій формі. Дельфін зі своєю природною «анатомічною» посмішкою, дружелюбністю й інтересом до дитини сприяє формуванню контакту й закріпленню позитивних комунікативних моделей поведінки. Важливим елементом цього спілкування є тілесний контакт. У результаті індивідуально підібраного комплексу вправ з дельфінами дитина розширює межі свого світу, отримує новий досвід спілкування й одержує величезний позитивний заряд, що робить її життя більш жвавим, творчим, яскравим.

На лікування приймають, як правило, дітей старше двох років. Починається все з розповіді про те, з ким маля гратиметься у воді, знайомлять із «другом» ще на суші, пропонуючи погратися з надувним або плюшевим дельфіном. Потім дитину ставлять на поміст, де він по пояс у воді (поруч із тренером), а дельфіни, вистрибуючи на поміст, підставляють животики для поглажування. Діти граються із дельфіном у м’ячика, кільце. У дитини зникає первинний страх перед великою твариною, незнайомим місцем. При воді в 22 градуси вже надягають на дітей гідрокостюми і, звичайно, рятувальні жилети. Наступний етап — разом із тренером грають у воді з дельфіном, тримаються за плавники, качаються на них, лежать на животиках дельфінів. Перші такі «водні процедури» завжди супроводжуються не просто плачем, а ревінням. Але спільними зусиллями тренера, психолога, батьків дитина все-таки входить у контакт із дельфіном. А на четвертому-п’ятому занятті діти вже самі рвуться до цих таких великих, але таких добрих і бажаних друзів, радуються цій зустрічі, сміються так, як ніколи не сміялися.

Дельфіни працюють весь день, і їм це подобається. Після лікувальних процедур з дітьми, увечері, з перервою, як то кажуть, на обід і відпочинок, вони дають виставу. Здібності й навички цих водоплавних викликають захват не тільки глядачів, а й асів дресирування із-за кордону. Дивно, але в середньому, за міжнародними мірками, наші дельфіни таке витворяють, що іншим і не снилося. Чудовий показник комфортного життя цих «гумових красенів» — народження в неволі дельфінятка Немо.

Мало того, цей юний одесит таке вже витворяє, що майже наздогнав своїх батьків в акторській майстерності. Проте тренери, спостерігаючи за своїми вихованцями під час шоу і на процедурах, відзначають, що вони в різних ситуаціях зовсім різні. Коли триває сеанс лікування, таке відчуття, що ці «доктори» розуміють, до якої дитини як треба підібратися. Якщо рухова активність нормальна в пацієнта, вони з ним на рівні граються, а якщо дитя малорухоме, затиснуте, такі кола виписують, начебто на себе все напруження забирають. А може, і правда. Тому що до кінця занять дітлахи, які нагадували на початку стислу вигнуту пружину, ще й репетували на повну силу, стають «пластиліновими». І найголовніше — вони посміхаються: їм подобається той світ, який створили для них дельфіни.

Анатолій Чуприков, професор кафедри дитячої, соціальної та судової психіатрії Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика, директор Київського міського центру «Психічне здоров’я дітей і підлітків»:

— Я представляю офіційну медицину, і один з перших в Україні звернув увагу на лікування дельфінами дітей з досить серйозними захворюваннями. На жаль, зростає кількість дітей з аутизмом. У цьому разі у дітлахів, навіть найменших, між ним і суспільством, у тім числі й батьками, ніби споруджується стіна. Причому думок у неї ще немає, а «стіна» уже є. Вона не реагує на те, що її кличуть, грається з неігровими предметами (тижнями зав’язує й розв’язує шнурок). Лікувати цих дітей стандартними методами неефективно, а ось нестандартне лікування часом приводить до дивних результатів. Вона починає вас бачити! Ловить ваш погляд!

Ми не знаємо, що і як зробив з нею дельфін, але результат є. Наука сьогодні не може точно сказати, на що в організмі дитини вплинуло спілкування з дельфіном. Але процес соціалізації, тобто входження в суспільство, пішов.

Ми хочемо представити дельфінотерапію як дуже важливу ланку в комплексі лікування хворої дитини. В Одесі, зокрема, іде спільне лікування лікарськими препаратами, призначеними лікарями дітей, і дельфінами. Готуємо кадри лікарів, яких знайомимо, що є й така форма лікування, як дельфінотерапія.

Мені, до речі, не вперше доводиться займатися аномальними дітьми. Я вважаю себе щасливою людиною — ми з колегами домоглися скасування офіційної заборони на лівшу. Але ж скільки було душ покалічено тим, що їх переучували на праву руку.

Анатолій Чуприков, доктор наук, професор психіатрії: «Ми не знаємо, що і як зробив з дитиною дельфін, але результат є. Наука сьогодні не може точно сказати, на що в організмі дитини вплинуло спілкування з дельфіном. Але процес соціалізації, тобто входження в суспільство, пішов.

За останні два роки в Одеському дельфінарії пройшли курс лікування близько 200 дітей.

 

Одеса.

На знімках: хвилини дельфінотерапії (з архівів дельфінарію);   як можна їх не любити?! Дельфіни-лікарі (фото В’ячеслава ТЕНЯКОВА).